— Доброго ранку, сер. Чим я можу вам допомогти?

Стівен помітив, як чоловік оглянув його форму та відмітив звання. Навіть крізь його офіціозну ввічливість він помітив мимовільну відразу. Стівенові стало цікаво, що ж саме у ньому викликало таку реакцію. Може, він і досі смердів хлорним вапном чи щурячою кров’ю? Він рефлекторно підняв руку до підборіддя, але пальці відчули лише незначну щетину, котра встигла відрости відтоді, як він голився у готелі «Фолкстон».

— Дякую, мені потрібні сорочки.

Чоловік підійшов до драбини та зняв два дерев’яні ящики, які поставив перед Стівеном. Там були білі сорочки з жорсткими вставками для вечірніх костюмів, а також звичайні бавовняні смугасті без коміра — для повсякденного вжитку. Поки Стівен роздумував, продавець приніс ще ящики з сорочками різного кольору та з різних тканин. Стівен розглядав усю цю безліч пастельних тонів перед собою: петельки були оброблені вручну, біля пласких відпрасованих манжетів — маленькі бганки, найрізноманітніші тканини — від цупких до розкішно м’яких.

— Вибачте, сер. Я маю приділити уваги іншому покупцю, поки ви робите вибір.

Продавець задки відійшов від нього, а Стівен залишився з відчуттям спантеличеності — від розмаїття і ставлення продавця до нього. Інший покупець — великий чоловік віком за шістдесят у дорогому пальто та хомбурзі[12] — дознав від продавця більшої ввічливості. Чоловік обрав кілька речей, попросив записати їх на свій рахунок, і вийшов з магазину важкою ходою — на Стівена він не звернув жодної уваги. Посмішка продавця спочатку завмерла, а потім зовсім зникла, коли знову підійшов до Стівена. Він утримував певну дистанцію.

Врешті він промовив:

— Я не хочу вас квапити, сер, але якщо вам не подобається наш вибір товару, то, може, вам краще зайти до іншої крамниці?

Стівен повірити не міг, що продавець це дійсно сказав. Йому було років тридцять п’ять, світле волосся з початками залисин, охайні вуса.

— Мені просто складно обрати, — відповів Стівен. Нижня щелепа у нього наче поважчала. Він тільки зараз зрозумів, як сильно втомився. — Вибачте.

— Може, вам би краще було...

— Ви просто хочете, щоб я пішов, чи не так?

— Ні, сер, не в тому річ...

— Давайте ось ці дві, — Стівен узяв ті, що лежали ближче, ніж інші.

Років десять тому він би вже вдарив продавця, але зараз просто заплатив за сорочки та вийшов. На вулиці глибоко вдихнув густе повітря площі Пікаділлі. Через вулицю побачив арки готелю «Рітц», а над нею — назву з лампочок. Двері відчинялися, впускаючи та випускаючи дам у коротких хутряних шубах в супроводі чоловіків у витончених сірих костюмах та чорних капелюхах. Вони справляли враження, наче кудись квапляться — вирішувати важливі фінансові проблеми або міжнародні питання. Причому квапляться настільки, що немає часу навіть глянути на улесливу посмішку швейцара в циліндрі та піджаку, обшитому золотим шнуром. Дами з кавалерами проходили крізь скляні двері, вочевидь не звертаючи уваги ані на вулицю, ані на чиєсь інше життя, крім свого власного.

Стівен коротку мить дивився на них, а потім пішов, погойдуючи своєю армійською валізою, у бік Пікаділлі, де купив газету. Писали про фінансовий скандал та нещасний випадок на фабриці в Манчестері. На першій сторінці новин про війну не було, хоча трохи далі, поруч з листами від читачів, було повідомлення про переміщення П’ятої Армії та похвали командирові за тактичні рішення.

Стівен ішов далі, почуваючи себе ще більше ізольованим від навколишнього світу. Він захоплено роздивлявся гладенькі камені непошкодженої бруківки та радів, що в столиці тривало звичайне життя, хоча й не відчував себе його частиною. Звичайно, було неприємно, що до нього ставляться не так, як до інших жителів, хай він і не мешкав тут певний час. Проте Стівена дуже дивувало, що його присутність викликає не просто байдужість, а обурення.

На ніч він зупинився у невеликому готелі недалеко від площі Лестер, а зранку на таксі поїхав на Ліверпуль-стріт. Опівдні відправлявся поїзд у Кінгс-Лін, а до того часу він зайшов до перукаря підстригтися і поголитися. Потім купив на вокзалі квиток та вийшов на платформу. У потязі половина місць була вільною, тому він неквапливо обрав, де сісти. У вагонах «Великої Східної Залізниці» сидіння були оббиті чистим плюшем. Увійшовши, Стівен вмостився в кутку та дістав книгу. Поїзд смикнувся і повільно загуркотів, полишаючи Лондон та набираючи швидкість повз закопчені низькі будинки північно-східних районів.

Стівенові не вдавалося сконцентруватися на книзі — його думки були занадто заплутані та онімілі, щоби стежити за простим сюжетом. Фізично ж він не відчував втоми, хота руки та ноги рухались важкувато. У готелі він непогано виспався і поснідав доволі пізно. А от його розум відмовлявся функціонувати. Усе, на що Стівен був здатний, — просто сидіти й спостерігати крізь вікно за пейзажами.

Поля заливало весняне сонце. Іноді виднілась невеличка річка або струмок. Раз чи два на пагорбах показувалися сирі шпилі церков або комплекс фермерських будівель, та здебільшого він бачив лише сільськогосподарські землі, вочевидь покинуті, чиї глибокі вологі грунти проходили через детально розпланований кругообіг росту та загнивання — невидимий, але невпинний, який незмінно відбувався впродовж століть під холодним вологим небом, вдень і вночі, без жодного спостерігача.

Поїзд грюкотів далі, і Стівенові здавалося, що його пам’ять відповідає на цей ритмічний стукіт. Він задрімав, а потім смикнувся й прокинувся — йому наснилося, що він знов опинився в селі у Лінкольнширі, де минуло його дитинство. Але виявилося, що йому лише ввижалося його пробудження. Він опинився у сараї посеред рівного блідого поля, а поїзд їхав попри нього. Він пробудився — з відчуттям страху, — та пробував залишатися при тямі, але насправді йому знову усе це лише наснилося. Кожного разу, коли Стівен розплющував очі та намагався встати з плюшевого сидіння вагону, його кінцівки виявлялися занадто важкими, і він знов опускався — так колись один із солдатів його роти послизнувся та впав у незакриту вигрібну яму і захлинувся жовтуватою грязюкою. Зрештою йому вдалося упіймати момент, коли прокидається, та примусити свої ноги встати. Він став біля вікна і дивився на поля.

Минуло кілька хвилин, поки він переконався, що не спить. Відчуття мало чим відрізнялися від тих п’яти-шести разів, коли він думав, що прокинувся, а насправді йому це лише наснилося.

Поступово ясність думок поверталася. Він міцно тримався за раму вікна та глибоко дихав. Відчуття дезорієнтації зникало. «Я просто втомився, — подумав він та витяг цигарку. — Я втомився тілом та мозком — Грей був правий. Може, Грей або якийсь з його австрійських докторів зможуть пояснити цю послідовність моїх снів, схожих на галюцинації».

Він поправив форму та пригладив волосся там, де воно скуйовдилося уві сні. Потягнув, відчиняючи, двері купе та попрямував нечіткою ходою у вагон-ресторан. З усіх столиків зайнятими були лише два, і Стівен сів біля вікна. До нього підійшов офіціант з меню. Вибір його приємно здивував — він уже кілька років не бачив такого розмаїття. Замовив консоме, потім палтуса, а ще стейк та пудинг з нирками. Офіціант приніс карту білого вина. У Фолкстоні йому видали офіцерську зарплатню, і тепер його кишені були заповнені англійськими банкнотами. Він замовив найдорожче вино, яке в них було, — шість шилінгів за пляшку.

Невдовзі офіціант з’явився з черпаком, у якому і досі кипів суп, більшу частину якого було налито у чубату тарілку, і, коли Стівен доїв, на білій накрохмаленій скатертині лишився довгий коричневий слід від крапель. Суп був занадто наваристим, щоб його можна було назвати смачним, а смак свіжої яловичини та приправ спантеличував. У Ам’єні він не обідав та не вечеряв, і його піднебіння звикло до тіклерського сливово-яблучного пудинга, м’ясних консерв та галет, і лише зрідка була скибочка пирога, надісланого з Англії Грею або Уїру.