Стівен спостерігав за ним, ніжно хитаючи головою.

— Знаєте, чого я насправді боявся? — сказав Стівен. — Мене лякала думка, що хтось із тих солдатів може виявитися живим.

— Після того, скільки часу минуло? — засміявся Уїр.

— Я чув про такі випадки, — тут у нього з’явилася ідея. — А де Бреннан? Ви його бачили, коли ми повернулися?

— Ні.

Стівен пішов шукати його в траншеї. Бреннан тихо сидів на стрілецькій сходинці біля бліндажу, де спали з півдюжини інших солдатів.

— Мені дуже шкода, Бреннане, — промовив він. — Для вас це було жахливо. Вам не варто було іти з нами.

— Я знаю. Та я хотів піти. Мені тепер краще.

— Краще?

Бреннан хитнув головою. Голова у нього була вузька, прикрита жирним чорним волоссям, на яке дивився Стівен. Він підняв голову, і він побачив його спокійне обличчя.

— Хоч руки помийте, Бреннан. З хлорним вапном. Якщо вам треба, можете відпочити. Я скажу сержантові, щоби звільнив вас від господарських робіт.

— Зі мною все гаразд. Мені навіть пощастило в якомусь плані. Знаєте, минулого липня я впав зі стрілецької сходинки, коли підірвали міну, і зламав ногу. А потім дивився, як ви усі ідете нагору. Мені пощастило.

— Так. Та мені шкода вашого брата.

— Все добре. Я знайшов його, і це головне. Він не залишився там. Я приніс його, і тепер ми його поховаємо як належить. Буде могила, яку бачитимуть люди. Я буду приходити та приносити квіти, коли закінчиться війна.

Стівена здивувало, яким впевненим був Бреннан щодо свого власного життя. Він повернувся, щоби піти, і солдат почав тихо наспівувати сам собі ірландську пісню — ту, яку він співав вранці, коли вони чекали початку наступу. У нього був гарний, трохи хрипкий рівний тенор, і він знав багато пісень.

Усю ніч він співав для свого брата, якого приніс додому на руках.

У обідньому залі булонського готелю «Фолкстон» була весела вечірка молодих офіцерів. Більшість із них була на фронті не більше ніж півроку, але вже мали що розповісти друзям та рідним. Війна для них минала не так вже й погано. Вони бачили каліцтва та смерть, вони терпіли такі холод, постійну вологість та втому, що самі б ніколи не повірили у свою витривалість. Хай там як, а вони все одно вважали чергування служби на передовій з регулярними поїздками додому чимось прийнятним, принаймні на якийсь час. Вони пили шампанське та вихвалялись один перед одним майбутніми планами щодо поїздки до Лондона. Вони не брали участі в різанині минулого року та ніяк не могли передбачити того механічного винищення, яке чекало на них у непролазній грязюці Фландрії усього лише за кілька місяців. Жахіття відносного затишшя, котре зараз панувало, можна було винести; вони тремтіли від радості, що вижили, і зігрівали один одного своїм сп’янінням від полегшення. Їхні молоді голоси під канделябрами обідньої кімнати дзвеніли криками шпаків.

Стівен чув їх, сидячи у своїй кімнаті на другому поверсі, де писав листа Жанні. У його пласкій фляжці майже не лишилося віскі — він наповнив її залишками того, що у нього було, ще в Аррасі. Попільничка на столі навпроти майже заповнена. На відміну від його солдатів, які писали додому кожного дня, у нього не було так багато досвіду переписки. У солдатських листах, які він втомлено читав, вони підбадьорювали своїх домашніх, дякували за посилки та питали про новини.

Стівену здавалося, що Жанні не потрібні заспокоєння щодо його здоров’я; ще менше їй будуть цікавити подробиці життя в траншеї. Собі самому він пообіцяв нічого не писати про Ізабель, тому логічним було говорити про спільні з Жанною речі: про Ам’єн, про мешканців міста та про вцілілі будинки.

Він хотів сказати Жанні, що вона — найкращий друг, якого він має, якщо не враховувати Майкла Уїра. Оскільки він може померти за кілька місяців, він не бачив жодної причини цього не казати. І Стівен написав: «Ваші листи багато значать для мене. Вони — це контакт з нормальний світом. Я дуже вам вдячний за доброту. Наша дружба допомагає мені вижити».

Він порвав аркуш та викинув у смітник, що стояв коло ніг. Жанні таке не сподобається. З його боку писати це необачно та грубо. Варто дотримуватися більш формального стилю, хоча б якийсь час. Він оперся головою на руки та спробував уявити Жаннине довге обличчя з мудрими очима.

Якою була ця жінка? Що б вона хотіла прочитати у його листі? Він намалював в уяві її темні карі очі під дугами брів. Це були розумні, в’їдливі очі, але водночас в них читатися велика ніжність та співчуття. Ніс у неї був схожий на ніс Ізабель, але рот був ширший, а шкіра губ темнішою. Підборіддя було дещо гостріше, але теж маленьке.

Виразні риси обличчя, яскраві акценти кольору та неприступність в очах додавали її вигляду чоловічості. Але красива бліда шкіра кольору слонової кістки — не така експресивна, як у Ізабель, але гладка — свідчила про її незвичайну витонченість. Він не знав, як до неї підступитися.

Зрештою, він почав писати про свою подорож до Булоні на поїзді та пообіцяв також надсилати звістки з Англії, коли буде хоча б щось цікаве для розповіді.

Наступного дня, коли він прибув на човні у Фолкстон, на причалі зібрався невеликий натовп. Жінки та хлопчики махали прапорцями та вітали піхотинців, які сходили трапом. Стівен побачив, як радість на обличчях людей змінювалася зніяковілістю: ті, хто прийшов зустрічати своїх братів та синів, уперше побачили солдатів, які поверталися додому. Худі істоти з обличчями, які нічого не виражали, були мало схожі на усміхнених чоловіків у блискучому обмундируванні, котрих проводжали тут на борт корабля з військовим оркестром. Дехто із солдатів надягнув хутро, придбане на сільській фермі. Дехто на шинелях прорізав дірки — щоби зручніше було ховати руки від холоду. На головах — шарфи замість формених капелюхів із сяючими кокардами. Самі вони, як і їхній одяг, були брудні, а в очах світилася безтямна непохитність. Рухала їх похмура, автоматична сила. Звичайні люди, дивлячись на них, відчували страх — ці чоловіки стали хоча і не вбивцями, але пасивними істотами з єдиним завданням: терпіти.

Стівен відчув дотик чиєїсь руки.

— Вітаю. Ви — капітан Рейзфорд? Мене звати Гілберт. Я тут головний. Не зміг поїхати з вами туди — у мене нога хвора, на жаль. Так ось, вам треба взяти оці форми та, коли дістанетеся вокзалу, знайти коменданта пункту посадки. Тут списки усіх прибулих. Добре?

Стівен шоковано дивився на чоловіка. Коли той підійшов ближче, щоби показати форми, Стівен відчув їдкий запах гнилизни, яким пашіло його тіло.

На платформі вокзалу теж топталися доброзичливці та стояли столи, з яких волонтерські організації пригощали чаєм та булочками. Стівен підійшов до початку платформи і завернув за виступ цегляної стіни зали очікування, де його вже ніхто не міг побачити. Тут він викинув документи в смітник.

Поїзд рушив, солдати стояли в проході, сиділи на своїх речах, курили, сміялися та махали людям на платформі. Стівен поступився місцем жінці у блакитному капорі.

Натовп солдат притис його до вікна, і Стівен майже не бачив Англію, лише зрідка з-під пахви бачив квадратні сполохи пейзажів. Батьківщина не викликала у нього ніяких почуттів приязності чи привітності. Він був занадто втомлений для радості. Усе, що він відчував, — це біль у спині від намагань не стукатися головою об поличку для поклажі вгорі. Можливо, пізніше він зможе насолоджуватися сільськими просторами та мирними звуками.

— Наступна станція моя, — сказала жінка у капорі. — Хочете, я подзвоню вашій дружині або батькам та скажу, що ви вже їдете?

— Ні. Ні, я... я думаю, не треба. Дякую.

— Звідки ви?

— Лінкольншир.

— Господи, далеко ж вам іще.

— Я не поїду туди. Я іду в... — він сам не знав куди. Уїр йому щось розказував одного разу. — В Норфорлк. Там дуже гарно у цю пору року.

На вокзалі Вікторія Стівен пробився крізь натовп на вулицю. Він не мав бажання бачити більше жодного солдата, хотів загубитися у величезній порожнечі міста. Швидкими кроками пройшов через парк на Пікаділлі, а потім повільно попрямував вздовж північної сторони площі. Десь на початку Абермарль-стріт він зайшов у великий магазин чоловічого одягу. За цілий рік постійних передислокацій Стівен загубив більшу частину вбрання, тому йому потрібні були принаймні сорочки та білизна на зміну. Він стояв на виструганих дошках підлоги та роздивлявся численні кольорові краватки й шкарпетки на вітрині під склом. За прилавком з’явився чоловік, вдягнений у візитку[11].