До Франції Стівен повернувся на день раніше, щоби побачитися з Жанною в Ам’єні. Його переведення до штабу бригади відклали на два тижні, і після відпустки він повинен їхати на фронт до своєї роти. Стівен вирішив, що повертатися на війну буде простіше, якщо він проведе ніч у Франції до того, як подасться до розташування, підготовлене для нього Греєм.

Вокзал у Ам’єні був для нього наче старий орієнтир, і Стівен з подивом відмітив, що приїздить сюди лише втретє. Перший його приїзд призвів до незвичайних та непередбачуваних подій, зрештою, як і другий. Цього ж разу тут точно немає Ізабель, так що драматичних подій та поворотів назад у минуле не передбачається. Точніше, він на це сподівався.

Жанна вирішила, що може йому довіряти, і Стівен був дуже вдячний їй. У цьому не було жодної потреби, але вона проявила великодушність та винахідливість — якщо тільки її довіра не засновувалася на жалю. Зараз йому було складно зрозуміти, які саме почуття він викликає у людей, але навіть якщо рішення Жанни і зумовлене простим співчуттям до грубого солдата, він не збирався відмовлятися від їхнього спілкування. Вона була хорошою жінкою. Стівен часто думав, чому вона і досі незаміжня: їй було вже тридцять вісім або тридцять дев’ять, і скоро заводити дітей буде вже пізно.

З Булоні він надіслав телеграму та став чекати відповіді. Вона відписала, що буде рада його бачити у будь-який час того вечора.

Він прогулявся містом, усе ще зі своєю незручною військовою валізою. На ньому була одна з тих сорочок, придбаних у Лондоні, а також нова білизна. Воші, які дошкуляли йому, згинули у вогні, куди він відправив увесь свій одяг — ще у Норфолці. Проходячи вулицею Ліверпуль-стріт, дорогою назад він зайшов до перукаря та позбувся вусів. І тоді відчув себе знову тим молодим чоловіком, який приїхав на бульвар Гангу.

Стівен перейшов площу з кафе, у якому вони із Жанною вперше зустрілися, і попрямував до маленького будинку, де вона жила колись разом з Ізабель. Підійшовши, він подзвонив. Чекаючи біля дверей, він спробував згадати, як виглядала Жанна, але пам’ять приховала її образ.

— Заходьте, месьє, — Жанна простягла йому руку.

Стівен знов опинився у скромному холі, тепер наче більше освітленому. Жанна відчинила двері до маленької вітальні з блискучою дерев’яною підлогою та круглим столом, де в скляній вазі стояли фрезії. Обабіч каміна розмістилися два крісла.

— Ви стомилися з дороги?

— Ні, зовсім ні. Дуже добре почуваюся.

Стівен сів у крісло, запропоноване Жанною, та глянув на жінку. Він пам’ятав сильні риси її обличчя та бліду шкіру; коли дивився на неї, ставало спокійніше. Щось у її погляді та повороті голові іноді нагадувало Ізабель з її імпульсивністю, яка змінилася та вгамувалася у серйозності Жанни.

Вона зауважила:

— Вона казала, що ви любите роздивлятися людей.

— Після усіх цих років у багнюці я розгубив усі свої манери, — вибачився Стівен.

Він зрадів, що Жанна так швидко згадала у розмові сестру. Потім можна буде обійтися і без цієї теми.

— Ви чули що-небудь від Ізабель? — запитав він.

— Так. Вона дуже щаслива. Макса дуже важко поранили, але він житиме. Вона спросила подякувати вам від неї за те, що ви прийшли її побачити. Думаю, що для неї це було дуже важливо. Їй сильно не пощастило. Хоча мій батько сказав би, що вона просто повелася безрозсудно. Але я маю сказати, що усі її рішення були доволі непростими. Гадаю, що зустріч з вами додала підтримки і що ви бажаєте їй добра.

— Мені приємно це чути, — сказав він, хоча насправді це було не так. Дивно усвідомлювати, що тепер його роль у житті Ізабель зводилася до підтримки. — Дуже приємно, — повторив Стівен. У цю мить нещирості він відчув, як останнє відчуття присутності Ізабель покидає його і зникає не у фальшивому забутті, як колись, а у повній відсутності.

Він повернувся до Жанни.

— Як довго ви плануєте лишатися в Ам’єні? Ви живете в Руані, так?

Вона опустила очі вниз, на свої руки.

— Мій батько вже старий, і йому б хотілося, щоб я доглядала його. Моя мати жива, але вона нездорова і не може забезпечувати йому таку увагу, якої він потребує.

— І ви вертаєтеся?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я завжди була слухняною дочкою. Але зараз мені хочеться незалежності. Мені подобається Ам’єн, цей маленький будинок.

— Звичайно, — Стівен знов подумав про її вік. — А що ваші інші сестри? Вони не можуть доглядати батька?

— Ні, вони усі заміжні. Вибачте, месьє, вечеря за годину, і я маю перевірити, як там справи на кухні. Може, ви бажаєте відпочити чи щось на аперитив?.. Я не вмію приймати гостей, — вона махнула рукою. — Не звикла.

— Зараз у світі все незвично, — відповів Стівен. — Добре, що ви це розумієте. А тим часом так. Я би щось випив.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Це була її перша посмішка, і Стівенові здалося, що це найнезвичайніший вираз людського обличчя. Посмішка почалася з того, що губи повільно розширилися, потім її бліда шкіра почала сяяти — але не через приплив крові, як у Ізабель, а якимось внутрішнім світлом. І аж наприкінці емоція досягала її очей, які звужувалися та спалахували вогниками довірливого гумору. Стівен подумав, що це не просто вираз її обличчя, а що саме воно змінюється і стає поблажливим та безхмарним.

— Є ще те, куплене за наказом Ізабель, коли ви приходили минулого разу. Запах жахливий. Називається «Олд Оркні» — якийсь англійський напій, — запропонувала вона.

— Шотландський, думаю, — засміявся Стівен. — Мені він добре знайомий.

Жанна принесла пляшку та глечик з водою. Стівен налив трохи віскі у маленьку кришталеву склянку та почав роздивлятися кімнату, коли Жанна зникла на кухні. У кімнату долинав брязкіт сковорідок та приборів, а запахи трав та вина викликали раптовий напад голоду. Він підпалив цигарку та оглянув маленьку вітальню, шукаючи попільничку. Усюди стояла безліч маленьких порцелянових та керамічних тарілочок, але він не ризикнув використати жодну з них як попільничку та струсив попіл у камін і затер ногою. Попри навіть новий одяг без вошей Стівен почувався ніяково та незграбно у цій охайній жіночій кімнаті. Цікаво, чи зможе він коли-небудь знову почувати себе природно у нормальному середовищі? Або ж уже перетворився на істоту, для якої нормою стали стеля з гофрованого заліза, обшиті деревом стіни і а посилки з їжею, підвішені до балок, аби до них не дісталися пацюки.

Жанна приготувала суп, який подала у супниці до столу в кінці кімнати. Вона планувала приготувати рибний суп так, як його готували у Дьєпі — містечку в Нормандії недалеко від її рідного міста, — але в Ам’єні неможливо було купити усі потрібні інгредієнти.

Стівен згадав, як Ізабель колись розсердилася через його слова, що Ам’єн не найбільш привабливе місто для гурманів.

— Мабуть, через війну з продуктами тепер складно, — припустив Стівен.

— Не думаю. Мені здається, причина в тому, що ам’єнці не дуже цікавляться їжею. Може, відкоркуєте вино? Я не знаю, чи воно хороше, — таке пив батько.

Стівен поки що не міг зрозуміти, чи сприймала його Жанна як якогось біженця, про якого має подбати будь-який патріот, чи ж вона просто по-дружньому до нього ставиться. Поки вони їли, він розпитував її.

Вона неохоче ділилася інформацією. Поводилася мило та скромно, ніби вважала, що ця зустріч суперечить правилам етикету і будь-якої мить хтось увійде та припинить усе. Із розповіді Стівен зрозумів, що вдома її тримало відчуття обов’язку стосовно до батька, який вочевидь вмів нав’язувати свою волю їй так само, як й Ізабель. Вона вдаліше опиралася батьковому обиранню кандидатів у чоловіки, ніж молодша сестра, але той відплачував тим, що перешкоджав одруженню з тими, хто подобався їй. Так само як він злякав солдата, котрий приходив до Ізабель, він віднадив удівця із серйозними намірами забрати Жанну з його дому.

Вона розповідала про своє життя дуже виваженими реченнями. Її манера говорити була строгою, але Жанна компенсувала це мерехтінням гумору в очах та раптових рухах довгими тонкими пальцями.