Старший офіцер штабу бригади на прізвище Стенфорт манерою поведінки нагадував полковника Барклая. Він нерідко кричав без причини та говорив короткими фразами, що мало виражати терміновість усіх його повідомлень.
Якщо траплялося щось не передбачуване, він одразу сипав складними для виконання наказами, щоби підкреслити своє головування, хоча нерідко ситуація вирішувалась сама собою.
В перший же день на новій службі Стівен отримав неприємне завдання написати листа матері Елліса, котра вже отримала офіційне повідомлення про смерть сина. Він сидів у кабінеті, покусуючи кінчик ручки, — впродовж години він не зміг навіть почати листа. Стояв хороший літній день, і у саду носилися дрозди та шпаки.
Він багато разів починав, писав щось про наступ або про те, як вони з Еллісом ділили бліндаж, або про їхню поїздку до Ам’єна. Але врешті-решт він обмежився формальним співчуттям.
Шановна місіс Елліс!
У цьому листі я хочу виразити свої щирі співчуття щодо Вашої втрати. Як вам вже повідомили, Ваш син загинув під час атаки вранці 2 червня, потрапивши під вогонь кулемета. Він організовував захист окопів ворога, захоплених його солдатами. Його поховано разом з лейтенантом Паркером та лейтенантом Дейвісом. Могила відмічена належним чином та зареєстрована у Комітеті реєстрації поховань.
Під час нашої останньої розмови з Вашим сином він казав мені, що не боїться смерті і що відчуває себе готовим виконати будь-яке завдання, котре перед ним постане.
За будь-яких умов Ваш син завжди дбав про життя та добробут свої підлеглих. Солдати ставилися до нього з любов’ю, і цим листом я хочу виразити вам співчуття не тільки від мене, а й від них також.
Віддавши своє життя заради мети, яку ставить перед собою Імперія, він став одним з багатьох, хто заплатив найвищу ціну.
Ми передаємо душі наших братів, які полягли на болі бою, на милість Бога.
Перечитуючи свого листа, Стівен підкреслив слово «будь-яких». «За будь-яких умов...» — це було правдою. За кілька місяців Еллісу вдалося заслужити повагу своїх солдатів, бо він не боявся. А якщо і боявся, то не показував свого страху. Він став хорошим солдатом, хоча це мало йому допомогло.
Стівен вже втомився від необхідності писати такі листи. Він помітив, що його письмо ставало дедалі сухішим та холоднокровнішим. Нескладно уявити, яке враження справить такий лист на невтішну вдову. Не стало її єдиного сина... Думати про це не хотілося.
За тиждень перед наступом роту Джека відправили у глибокі штольні під хребтом, де вони заклали тони амоналу в спеціально підготовлені камери. За два дні робота завершилась, і втомлений Джек нарешті виліз на поверхню під сонячне світло. За ним з’явилися Еванс, Філдінг та Джонс. Вони стояли у траншеї біля входу в штольню та вітали один одного із закінченням. Перш ніж їх відпустять офіційно, вони мали доповісти капітану Уїру і вчотирьох попрямували до бліндажу, ступаючи дощатим настилом.
— Ходять чутки, що тобі дадуть відпустку додому, Джеку, — сказав Філдінг.
— Не вірю. Не раніше, ніж ми докопаємося до Австралії.
— Тут, вочевидь, нам вже нічого копати, — мовив Еванс. — Тут вже і так цілий мурашник. Зараз ми підемо в тил, і я щасливо вмощуся на м’якенькому ліжку після двох або трьох скляночок вина.
— Точно, — погодився Філдінг. — Ще би покликати якусь француженку.
Джек подумав, що найгірша частина війни позаду. В уяві вже з’явилися образи коридору в його будинку в Лондоні, де його зустріне Маргарет.
Уїр йшов їм на зустріч з набагато щасливішим, ніж зазвичай, обличчям. На ньому були чоботи, куртка та м’який капелюх. Поки він підходив, Джек помітив, що деякі з мішків, які лежали на бруствері, не замінили відтоді, як через них перелазила піхота. Він спробував попередити Уїра, що той у небезпеці. Уїр заліз на стрілецьку сходинку, щоби пропустити солдатів, які несли пайки, і куля зі снайперської гвинтівки влучила йому в голову просто над оком. Мозок бризнув на мішки тильного траверса.
Якусь мить його тіло продовжувало жити, не маючи гадки про те, що сталося, — воно наче збиралося іти далі. Потім його руки розкинулися, як у ляльки, і він впав обличчям у бруд.
Стівен дізнався про це наступної ночі від офіцера розвідки на прізвище Маунтфорд. Він був у своєму бліндажі на резервній лінії, де забезпечував зв’язок між штабом та солдатами, які мали вранці йти у наступ другою хвилею. Маунтфорд сухо повідомив новину.
— Я чув, ви були друзями, — сказав він. За виразом обличчя Стівена він зрозумів, що краще залишити його самого.
Якийсь час Стівен сидів не ворушачись. Востаннє він бачив Уїра, коли той впав обличчям у бруд траншеї. Ось таким і був його прощальний жест. Тепер Стівен не міг думати ні про що інше, крім ображеного докірливого обличчя Уїра, який витирав із себе багнюку.
Але ж він його любив. Тільки Уїр міг зробити війну стерпною для нього. Страх, який той відчував під обстрілами, був провідником його власного страху, а його невинний характер давав можливість жартувати з тих рис, які сам Стівен давно вже втратив. Уїр насправді був набагато сміливішим за нього: він жив із жахом, він відчував його кожного дня, і у своїй дивній впертості йому вдавалося те почуття здолати. Він жодного разу не ухилився від своїх обов’язків і загинув на передовій.
Стівен сперся ліктями на грубий дерев’яний стіл. Він ще ніколи не відчував себе настільки самотнім. Уїр був єдиною людиною, котра була з ним на кордоні цієї реальності. Тільки Уїр чув той стогін неба у Тьєпвалі.
Стівен ліг на ліжко, без сліз. Коли минула третя година ранку, вибухнули міни під землею, і ліжко трусонуло. «Вибух почують навіть у Лондоні!» — хвалився Уїр.
Задзвонив телефон, Стівен підвівся та сів за стіл. Ранішніми годинами він передавав повідомлення. О дев’ятій Друга армія узяла хребет. У голосах тих, з ким він спілкувався, відчувалося піднесення: хоча би щось зробили так, як треба. Вибухнуло просто неймовірно, а піхота змогла пробитися, користуючись тактикою канадців. Святковий настрій точився телефонними дротами.
Опівдні Стівена змінили, і він ліг на ліжко з намаганням заснути. У бліндажі було чути безжальне бомбардування німецьких траншей. Він проклинав свій талан, завдяки якому зараз був не там. Тепер, відповідаючи на гіпотетичне питання Грея, Стівен би, не роздумуючи, сказав, що вбив би. Він заздрив солдатам, які могли розстрілювати ворога, які могли встромляти багнети у їхні незахищені тіла, які могли поливали кулеметними чергами тих, хто застрелив його друга. Тепер би він вбивав із легким серцем.
Він спробував уявити, що перемога на хребті потішила б Уїра або викликала відчуття реабілітації, але не міг. Його просто не було тепер. Стівен згадав спантеличене бліде обличчя з судинками, котрі полопалися від спиртного; голову із залисинами та приголомшені очі, які просто не могли вмістити його невинність. Йому стало шкода Уїра — його тіло зникло під землею, а він так і не встиг пізнати близькість іншої людської плоті.
Цілу ніч і весь наступний день Стівен так і пролежав нерухомо на ліжку. Прийшов Маунтфорд та спробував його підняти, але той не промовив ні слова. Він відмовлявся від принесених харчів. Він проклинав себе за нетерпіння, котре допустив щодо Уїра під час їхньої останньої зустрічі. Він ненавидів себе за егоїстичність почуттів: він більше жалів себе, аніж свого мертвого друга, та нічого не міг вдіяти. Як і всі решта, на війні він навчився позбуватися думок про смерть, а ось почуття самотності було непросто позбутися. Уїра більше немає, і ніхто не зможе його зрозуміти. Він спробував заплакати, але сльози не могли виразити ані спустошення, ані любов до нещасного божевільного Уїра.
На третій день до Стівена прийшов полковник Грей.
— Нарешті, успішний наступ, — сказав він. — Тунельники зробили свою роботу на відмінно. Не заперечуєте, якщо я присяду, Рейзфорде?