Частина 5

Англія, 1978-1979 роки

— Є якийсь прогрес? — запитала Елізабет в Ірен, коли прийшла зі своїм щотижневим візитом.

— Та не дуже, — відповіла та. — Боб каже, що усе складніше, ніж думав. Він продовжує працювати із записами, але твій дідусь, здається, добре замітав сліди.

Того дня, коли Елізабет передала Бобові щоденник, вона вирішила знайти й інші способи зв’язку з минулим. З довідника для офіцерів дідуся вона дізналася, у якому полку він був, та спробувала відшукати штаб.

Після кількох телефонних дзвінків та повідомлень, на які просто не відповідали, вона дізналася, що десять років тому цей полк припинив своє існування у зв’язку зі злиттям з іншим. Його штаб розташовувався у Бакінгемширі, куди Елізабет і вирушила одним суботнім ранком.

Зустріли її підозріло. Автівку ретельно обшукали на наявність вибухівки, а потім їй довелося цілу годину чекати, поки до неї вийшов юнак. Він був першим солдатом, якого бачила Елізабет у своєму житті, і його зовсім не військова зовнішність її здивувала. Тримався він як будь-який службовець: полкові документи десь зберігаються, до них важко отримати доступ, їх засекречено. Тобто шансів мало.

— Розумієте, — почала Елізабет, — мій дідусь був на цій війні, і мені б хотілося більше про нього дізнатися. Люди не завжди можуть оцінити, на які жертви тоді пішли — і досі йдуть — озброєні сили, хоча б заради них. Усе, що мені потрібно — список імен тих, хто був з ним в одному... батальйоні, роті або як це називається. Я впевнена, що така офіційна організація як армія має добре дбати про свої документи, чи не так?

— Я впевнений, що документи в порядку. Уся проблема у доступі. Як я вже сказав, ця інформація конференційна.

Вони сиділи у невеличкій дерев’яній сторожці біля головних воріт. Капрал склав руки на грудях. Його обличчя мало блідий нездоровий колір, на голові — коротке коричневе волосся. Елізабет всміхнулася.

— Ви курите? — вона простягла через стіл пачку цигарок.

— Знаєте, що я можу зробити? — сказав він, простягаючи руку за цигарками. — Я дозволю вам подивитися історію полку. Так ви дізнаєтеся хоча би імена, і зможете продовжити ваш пошук. Звичайно, багато хто з них уже помер.

— Тобі не будемо гаяти часу, — відповіла Елізабет.

— Зачекайте тут. Я маю зробити для вас перепустку.

Він вийшов з кімнати, і замість нього увійшов юнак з гвинтівкою — мабуть, на випадок якщо Елізабет вирішить напасти.

Капрал дав їй шматочок картону з булавкою, який вона причепила до одягу на грудях. Він провів її до великої цегляної будівлі. Вони увійшли у кімнату з простим столом та двома жорсткими стільцями. Було схоже, ніби ця кімната влаштовувалася спеціально для допитів. Елізабет отримала важкий том у палітурці з червоної тканини, а капрал залишився стояти в кутку, спостерігаючи, як вона гортає сторінки.

Найчастіше зустрічалося ім’я капітана, пізніше полковника, Грея. Елізабет записала ще кілька імен на якомусь конверті, знайденому в сумочці. Марно було сподіватися, що капрал пошукає для неї адреси цих людей, так що вона подякувала йому та поїхала назад до Лондона.

Ввечері вона зателефонувала Бобові, щоб запитати, як справи зі щоденником.

— У мене є кілька імен людей, які, мабуть, воювали разом з ним, але я й гадки не маю, як їх знайти. Тут є один на прізвище Грей — та він, мабуть, вже дуже старий, якщо взагалі живий.

У слухавці залунало насвистування — так Боб супроводжував свої роздуми.

— А ви не думали подивитися у «Хто є хто»?[14] — запропонував він. — Якщо цей Грей отримав якусь медаль або якось відзначився у цивільному житті, то ви можете там його знайти.

Елізабет знайшла примірник «Хто є хто» трирічної давнини у муніципальній бібліотеці на Порчертер-роуд та уважно проглянула інформацію про п’ятдесят двох Греїв, які відзначилися у найрізноманітніших сферах бізнесу та громадської роботи, але мало хто з них народився до 1918 року. Перегорнувши сторінку, вона побачила статтю про останнього Грея:

«ГРЕЙ, Уільям Аллан Маккензі. Старший лікар-консультант Лікарні ім. Королеви Александри, Единбург. нар. Калькутта, 18 вересня 1887, с. Томаса Маккензі Грея та Мейсі Макленнан; одр. у 1920-му, Джойс Амелія Вільямс, дочка д-ра А. Р. Вільямса; один с. одна д. Освіта: Коледж Томаса Кемпбелла, Університет Сент-Ендрю. Б-р природних наук, 1909».

Очами вона пробігла статтю до слів «був учасником війни 1914—18 років». Наче знайшла. Наприкінці наводився його телефонний номер та адреса у Ланаркширі. Проблема була лише у тому, що цьому виданню було вже три роки, і йому вже тоді було... Елізабет підрахувала... вісімдесят вісім.

Як вона й зазначала капралові, не можна гаяти часу. Жінка поквапилася додому та попрямувала до телефону. Той задзвонив, перш ніж вона встигла зняти слухавку.

— Алло.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт.

— А, Стюарт. Як твої справи?

— Добре, а твої?

— Ну, як завжди. Дякую. Багато роботи.

Елізабет зупинилася, щоби дати йому можливість висловити причину дзвінка. Але він нічого не сказав, і вона продовжила ще щось розповідати. Але він і далі нічого не відповідав. Зрештою, вона запитала:

— Власне, а ти дзвонив з якоїсь причини?

— Не знав, що обов’язково має бути причина для дзвінка, — його голос був наче ображений. — Я просто хотів поговорити з тобою.

Він вже не вперше дзвонив їй, аби поговорити, і мовчав у слухавку. Може, він просто сором’язливий? Елізабет продовжила розповідати про своє. Їй здавалося неввічливим прощатися з кимось, не вдаючи, що вони невдовзі зустрінуться, і тому перш ніж вона змогла покласти слухавку, виявилося, що вона запросила Стюарта на вечерю.

— Ти маєш якось завітати у гості, — сказала вона.

— Правда? — відповів він. — Коли саме?

— О, ну... Може, в суботу?

То нічого. Хай там як, а він їй подобається. Треба буде щось приготувати. А поки вона вийняла конверт із сумочки й набрала номер у Шотландії. Поки палець повертався на нуль, вона уявила холодний похмурий фермерський дім у Ланаркширі: ось у холі на столі гучно дзвонить старомодний телефонний апарат, і древній дідок важко піднімається з крісла за кілька кімнат звідти та, борючись із болем, повільно суне коридором — і усе це лише задля того, щоб якась незнайомка розпитувала його про війну, учасником якої він був шістдесят років тому. Сміховинно. Хоробрість покинула її, і вона поклала слухавку.

На кухні Елізабет налила у склянку з трьома кубиками льоду трохи джину та поклала скибку лимону. Потім вона плюснула трохи тоніка і з цигаркою повернулася до вітальні. Навіщо було все те? Їй хотілося дізнатися побільше про свого діда — для чого? Щоби краще зрозуміти саму себе? Розповідати своїм уявним дітям про їхній спадок? Швидше за все, це лише примха, але вона настроєна рішуче. Нічого поганого не могло статися від того телефонного дзвінка — ну, можливо, зніяковіє. Не така вже й велика ціна.

Вона знову набрала номер і почула гудки. Вісім, дев’ять, десять. Чотирнадцять, п’ятнадцять. Уже навіть найслабший стариган зняв би...

— Алло? — почувся жіночий голос.

Чомусь це здивувало Елізабет.

— О... Це... це місіс Грей?

— Говоріть, — її голос мав легкий единбурзький акцент. Він звучав далеко і дуже старо. — Джойс Амелія.

— Пробачте, будь ласка, що турбую вас. Мене звати Елізабет Бенсон, і я маю до вас не дуже звичне питання. Мій дідусь воював у одній роті з вашим чоловіком у Першій Світовій, і я намагаюся хоча б щось про нього дізнатися.

Місіс Грей нічого не відповідала. Елізабет навіть засумнівалася, чи вона її взагалі чує.

— Я знаю, це дуже дивно, — продовжила вона. — Мені справді дуже ніяково вас турбувати, але я просто не знаю, до кого ще можна звернутися. Алло? Ви мене чуєте?

— Так. Я погукаю свого чоловіка. Наберіться терпіння. І говоріть голосно — він трохи глухий.