Елізабет збиралася піти у кіно, а потім на вечірку в східній частині Лондона.

— Ну звичайно ж, я вільна, — відповіла вона. — Я прийду десь о восьмій, добре?

— Добре, побачимося увечері. Тільки давай не будемо нікуди ходити? Я б купив якоїсь їжі додому.

— Не хвилюйся, я подбаю про це, — поспіхом запевнила вона, пам’ятаючи про його вміння закуповувати їжу.

Відмінивши попередні домовленості, вона зайшла до Еріка подивитися, чи не потрібна йому допомога.

— Так що, — мовив він, і півдюйма попелу з цигарки впали на кардиган, — мандрівний лицар знову з коротким візитом?

— А було б добре, якби ти не підслуховував мої розмови.

— Якщо ти робиш офіс центром своїх суспільних зв’язків, то які можуть бути претензії?

— Не такі вони вже в мене і насичені. Один раз на місяць мені дзвонить чоловік. Буває і гірше, так що бадьоріше, Еріку! Я куплю тобі обід.

— Ну добре, — голосно видихнув він. — Тільки до Лукки ми не підемо, мене вже нудить від нього. Однакові підноси з однаковими сандвічами. Думаю, він просто намащує новий шар сардинової пасти на попередній. А перший шар там з’явився ще у 1955-му, коли Лукка приїхав до Лондона.

— А звідки ти знаєш, що він приїхав у 1955-му?

— Ми, емігранти, тримаємося разом. Боїмося вашої чортової поліції та правил міністерства внутрішніх справ. Так що дата приїзду має значення.

— І це, мабуть, міністерство вчить керувати забігайлівками? Ці італійці, яких можна зустріти у будь-якій частині нашої країни, — вони усі виросли в країні з прекрасною їжею. А тут що? Тут вони подають той самий яєчний майонез, сардинову пасту та несвіжі бутерброди. А кава чомусь має присмак жолудів, хоча усі знають, що справжня італійська кава — то нектар. Таке враження, що міністерство видає всім іммігрантам повний набір усього цього при в’їзді.

— Не дуже-то ти поважаєш нещасних біженців. Обережніше зі словами, а то доведеться вести мене у найкращий ресторан Лондона.

— Будь-куди, куди тобі заманеться, Еріку. Із задоволенням.

— Господи, та той чоловік добряче підіймає тобі настрій. Як за дзвіночком! Знаєш, як щури Скіннера.

— Ти про собак Павлова?

— Та я ж тепер англосакс, так що і Скіннер згодиться. Іди, працюй. Я буду о першій, і ні хвилиною раніше.

А Ерік має рацію, подумала Елізабет, повертаючись за свій стіл. Телефонує Роберт, і вона одразу ж підстрибує. Його голос робить її щасливою. Хоча краще мати хоча б одне джерело щастя, аніж жодного, правда? Вона вже його і відштовхувала, і тягнула до себе, і намагалася змусити перемінити думку; аналізувала свої почуття і пробувала зрозуміти його; робила усе, щоби примусити його покинути дружину, але нічого не змінювалося. Вона пообіцяла собі не думати про майбутнє. Невеселі розмови та сльозливі прощання — усе це чекає на неї дуже скоро.

У Роберта була невеличка квартирка на верхньому поверсі багатоповерхівки поблизу Фулхем-роуд. Чекаючи на Елізабет, він спробував приховати ознаки перебування тут своєї родини, та повністю позбутися їх було неможливо. Кухня тут була відкритою — відділеною від вітальні лише бамбуковою завісою. На дерев’яній тумбі, котра розділяла приміщення, стояли дві пляшки з-під к’янті з червоними свічками в них, які створювали атмосферу бістро у Челсі в шістдесятих, і Елізабет часто про це казала. Свічки не можна було викидати, бо вони подобалися дочці Роберта. У шафі висіло близько півдюжини суконь його дружини, а в шухлядках у ванній були косметичні засоби.

Ось прибрати фотокартку дружини йому нічого не заважало: з тумбочки біля ліжка вона перемістилася під скатерті у комоді. Кожного разу, ховаючи фото, він відчував якусь забобонну провину, немов таким чином встромляв іще одну голку в її фігурку. Він не хотів завдати їй болю — вона була дуже відданою та доброю жінкою. Сам він давно, мабуть, втратив ці риси, бо не міг відмовитися від стосунків з Елізабет.

Багато хто з його колег вважали такого роду стосунки зручністю — така собі легка інтермедія, якою вони насолоджувалися. Роберт знав, що Елізабет і сама дотримується такої думки, хоча й намагався переконати її в зворотному. Коли, протестуючи, казав, що він «не з таких чоловіків», вона сміялася. Він якось зрадив дружині іще до знайомства з Елізабет — одна шалена ніч, — але з нею, говорив, усе було інакше. Роберт вважав, що одружився не з тією жінкою, але він не потребував ніякої абстрактної свободи — просто хотів бути з Елізабет. Спочатку з’явилася фізична залежність від неї: лише один тиждень без її тіла робив його неуважним та нервовим. Згодом її дражлива самовпевненість заінтригувала. Якщо стосунки з нею, за її словами, — це лише легка забавка, чому ж вони перестали бути просто приємними? Чому ж ставало так боляче, коли його колеги жартівливо натякали на «розваги»?

Вона подзвонила в домофон, коли він поправляв подушки на дивані.

— А це, в біса, що таке? — запитала вона, вказуючи пальцем на його светр.

— У мене не було часу вдягти костюм, так що...

— Де ти його видер?

— Купив сьогодні. Я подумав, що мені пора трохи змінити стиль.

— Так, почнемо з того, що ти це викинеш. А що це за розкльошені штани на тобі? Роберте, та що з тобою?..

— В Європі немає жодного чоловіка, який би не мав штанів-кльош. Там у крамницях просто немає інших.

Вона пройшла до спальні й знайшла старі вельветові штани та светр, який не ображав її почуття прекрасного. Роберт вдав протест проти її втручання у ці аспекти його життя, але насправді йому було приємно. Йому подобалося, що Елізабет знається на таких речах, а також тішило, що їй не байдуже.

Перевдягнувшись у пристойний одяг, він зробив їм напої і тепер стояв, обіймаючи її, поки вона готувала з принесених продуктів. Саме такі моменти йому подобалися найбільше: приємне передчуття і весь вечір попереду.

Поки вони вечеряли, він розповідав про свою роботу та про людей, з якими познайомився, а Елізабет ставила багато питань. Він боявся, що їй буде нецікаво, та вона вочевидь вподобала його сардонічні описи різних переговорів та ділових обідів, на яких він бував.

Їм вдалося провести увесь вечір та ніч у близькій гармонії без розмов про рішення, які їх чекали. Роберт був радий, і Елізабет також, легко полишаючи його вранці, була у піднесеному настрої.

У суботу зранку зателефонувала Франсуаза та повідомила, що знайшла ще двадцять записників на горищі. Елізабет поїхала їх забрати. Ввечері робити було нічого, тому вона надовго занурилась у ванну, та, не турбуючись про вечерю, зайнялась записниками. Можливо, їй вдасться досягти успіхів там, де Бобу не пощастило.

Після ванни стало прохолодно, тому вона увімкнула камін у вітальні. Цікаво, чи існує закон, що забороняє страйкувати робітникам газової промисловості? Усі інші взимку постійно страйкували — причому ніби притримуючись якогось визначеного порядку. Якщо раптом подачу газу припинять, чи владнає це армія ? Елізабет, наприклад, у такому випадку завжди може поїхати до матері — в її будинку нафтове опалення. Доведеться узяти місіс Кіріадес з собою — ця дама і дня не проживе в холоді...

Думки Елізабет повернулися до записників. Вона зручно скрутилася на дивані в халаті та відкрила перший. Тут під обкладинкою стояла дата: 1915 рік. В усіх щоденниках були дати: від 1915-го до 1917-го. Той, котрий вона віддала Бобові, був за 1918 рік. У деяких щоденниках поміж інших були і записи англійською: «О десятій повернувся до шт. р. Від Грея і досі ніяк відомостей про наступ». Елізабет зраділа, побачивши прізвище «Грей», їй вдалося доторкнутися до минулого: воно вже більше не було історією, а стало її досвідом.

Вона безладно гортала записники. Тут були детальні нотатки про кожен день війни. А проте після довгого запису від 30 червня 1916 року майже два місяці не було ані слова. Невже щось сталося?

Вона надягла свої окуляри для читання та узяла інший записник. Раптом подзвонили у двері. Невдоволена неочікуваним візитом, вона пішла у коридор та натиснула кнопку домофону: