— Так?

Почулося потріскування та гудіння.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт, звичайно. Відкривай уже, тут страшенно холодно.

У Елізабет впало серце. Господи. Стюарт. Вона ж запросила його у гості.

— Підіймайся. Я тут... я приймала ванну. Підіймайся, — вона натиснула іншу кнопку та лишила двері відчиненими, а сама побігла до спальні.

Стягнувши з носа окуляри, вона швидко продерла гребінцем волосся та скромніше загорнулася в халат. У відчинені двері постукали — напевно, він біг сходами. Зустрівши його, Елізабет підставила щоку для поцілунку.

— Вибач, я трохи затрималася, — почала вона.

— Гммм, тому це на сходах нічим смачним і не пахне?

— Проходь, проходь. Вибач, у мене тут гармидер, — усюди на підлозі лежали щоденники, ще зі сніданку стояла чашка з-під кави. Взагалі, ставало зрозуміло, що вона нікого не чекала, — не вистачало лише одягу, який би сушився перед каміном.

Стюарт зробив вигляд, ніби нічого такого не помічає.

— Я тут дещо приніс, — він простяг пляшку вина в паперовому пакеті.

Вона розгорнула пакет.

— О, дуже мило. Мюскаде. Це щось дуже особливе? Нічого не знаю про це вино.

— Я думаю, тобі сподобається.

— Вибач, я тільки перевдягнуся. І ще раз вибач за такий хаос. Тут у мене знайдеться щось випити — не соромся.

Елізабет одягалася і тихенько лаялась. Вона обрала темно-синю вовняну спідницю до колін, під неї надягла вовняні колготки та чоботи. Залишилося знайти щось на верх. Не хотілося виглядати зовсім не модно, та робити нічого: усе одно доведеться виходити на шалений холод, аби купити їжі. Вона витягла з комоду гольф, а з шафи — старий шкіряний жакет. Часу на макіяж не було, так що Стюарту доведеться сприймати її au naturel[15]. Яка страшна думка... Вона швидко причісувала волосся. Ліндсі й уявити б не могла, що таке може статися з Елізабет, — вона ж сприймає подругу як доволі врівноважену людину. Швидко начепивши пару червоних сережок, вона повернулася до вітальні.

— О, яка трансформація! Просто чудово! Ти...

— Тут така справа... Я забула купити спагеті. Хотіла приготувати спагеті — і забула їх купити, можеш уявити? Так що я на хвилинку вийду до крамниці. Тобі щось купити? Цигарок, може? Вмикай телевізор, випий ще щось. Я за хвилинку повернуся.

Вона вислизнула за двері так швидко, що Стюарт навіть не встиг заперечити. На Прід-стріт був супермаркет, де вона й купила усе для швидкого приготування вечері. На випадок якщо пляшки, яку приніс Стюарт, виявиться недостатньо, вдома була ще пляшка червоного вина, принесена колись Робертом. Стюарту воно може не сподобатися, але вона вже і так підозріло багато усього набрала.

— Та я тут купила ще дещо. Скористалася, так сказати, можливістю, раз я вже була у магазині, — пояснила вона повні пакети у руках, заходячи на кухню.

Хлюпнувши собі трохи джину, вона зайнялась приготуванням.

— А що це таке? — запитав Стюарт, стоячи у дверях з простягнутою до Елізабет рукою. — Наче пряжка з ременя.

Елізабет узяла річ з його руки.

— Gott mit uns, — прочитала вона напис.

— З нами Бог, — переклав Стюарт. — Знайшов це на килимі.

— Та просто дріб’язок. Купила у тандитника, — сказала Елізабет. Мабуть, пряжка випала з якогось записника, але вона не хотіла зараз про це говорити.

За вечерею Елізабет врешті-решт розслабилася. Стюарт не звертав жодної уваги на безлад у квартирі, ніби й не помічав його. Він щедро хвалив їжу та сам розливав вино, слідкуючи за тим, щоби келихи були наповнені.

— Розкажи мені трохи про себе, Елізабет Бенсон, — попросив він, відкидаючись на стільці.

— Я ж наче вже розповідала. І зараз, і минулого разу. Думаю, я нічого не пропустила. Краще ти розкажи про свою роботу. Ти ж маркетинговий консультант, так?

— Саме так.

— А що саме це значить?

— Хотів би я знати.

— Ні, ну справді. До тебе приходять люди та питають, як їм продавати свій продукт? Цим ти займаєшся?

— Частково так. Але трохи складніше.

— Ну так розкажи мені. Думаю, я зможу зрозуміти.

— Ми працюємо у сфері ділових вмінь. Ми — щось подібне до милосердних тюремників. У нас є комплект ключів на будь-який випадок, які відчиняють потенціал певної компанії. Ми вчимо людей, як краще використовувати цей потенціал, розказуємо, який ключ до яких дверей підходить. Але найголовніше, чого ми навчаємо — ставити правильні питання.

— Зрозуміло, — дещо невпевнено сказала Елізабет. — Тобто, ви даєте якісь поради — і продажі зростають, а ви за це отримуєте процент? Так ви працюєте?

— Головне — зрозуміти, який зв’язок мають між собою усі частини компанії. Наприклад, ти розробляєш продукт, а якийсь там Джон його продає. Так ось, поки ви обоє не навчитеся ставити правильні питання, ви можете тягнути у різних напрямках. Я завжди кажу, що наша головна мета — зробити так, аби ми більше були не потрібні.

— А як ви знаєте, що ви більше не потрібні?

— А це дуже хороше питання.

— Це одне з тих питань, якому б ти мене навчив? — куточок губ Елізабет трошки смикнувся, приховуючи посмішку.

— Не все так просто.

— Я так і думала. Ну добре, на цьому завершимо. Взагалі, я думала, що ти музикант.

Стюарт провів рукою по волоссі та поправив окуляри.

— Так і є, я музикант, — підтвердив він. — Просто я не заробляю цим. Ти ж не заробляєш готуванням їжі, хоча ти й кухар, так? Слідкуєш за моєю думкою?

— Сподіваюся, що так. У будь-якому разі, ти дуже добре граєш на піаніно.

— Дякую.

— На десерт маю лише морозиво. Я хотіла приготувати щось інше, але не мала часу. Це нічого?

Заварюючи каву на кухні, вона намагалася наколупати замерзлого морозива і при цьому не зігнути ложку. І тут — уже не вперше — вона усвідомила, що її життя абсолютно поверхове.

Це був більш-менш бурхливий потік банальних подій; непевний фінансовий дохід, малі перемоги, випадковий секс, забагато цигарок; пропущені строки, які й не мали значення; сварки, новий одяг, напади альтруїзму, щирі обіцянки самій собі концентруватися на важливих речах. Ось це і складало суть її життя. Це та інші речі, які «не мали значення». Вона була вдоволена тим, чого досягла, та почуття легковажності своїх вчинків дратувало. Вона подумала про Тома Бреннана, який знав тільки життя або смерть, а потім тільки смерть. Покоління Елізабет не зазнало такого напруження.

Приготувавши каву, вона віднесла її разом з морозивом у вітальню. Стюарт поставив платівку — концерт Бетховена для фортепіано — і сидів із заплющеними очима, насолоджуючись музикою.

Елізабет всміхнулася та опустила морозиво на столик перед ним. Вона й досі не могла прийняти якесь рішення щодо Стюарта. Його гра на піаніно вражала, його увага тішила, але якась її частина все-таки вагалася.

Вони сиділи на дивані, і він розповідав, все ще із заплющеними очима, про композицію концерту та де, на його думку, помилився виконавець. Платівка закінчилася, й Елізабет підвелася, щоби поставити іншу, але Стюарт упіймав її за руку та потягнув назад на диван.

— Присядь, Ліз. Я хочу тебе про дещо попросити.

— Не розумію.

— Послухай мене уважно, добре? Не знаю, якої ти думки про мене, та це, мабуть, і не важливо. Але я хочу розповісти одну історію.

Елізабет почала щось говорити, але він підняв руку, жестом вимагаючи тиші.

— Якось давно жила-була дівчина. Дуже вродлива. Вона мала багато друзів, хорошу роботу, квартиру в місті. Усі їй заздрили. Плинув час, її друзі одружувалися, заводили дітей, а ця дівчина перетворилася на неймовірно вродливу жінку. Але сама вона так і не вийшла заміж. Дівчина ставала все старшою, і вдавала, ніби для неї це не має значення. Але глибоко в душі вона дуже хотіла мати чоловіка й дітей. Та чим більше вона вдавала, що не хоче цього, тим більше вона відлякувала від себе чоловіків — вони ж, нещасні, вірили їй, коли вона казала, що щаслива й так.

Елізабет понурила голову. Нездорова цікавість у ній змагалася зі зніяковілістю, котра хвилями збігала по її спині. Стюарт не виказував жодних емоцій та дивився прямо перед собою.