Знову запанувала неприємна мовчанка. Можливо, тому, що згадали майбутнє, те саме майбутнє, на яке наклали табу, якого не існує.

Якась дівчина, що, схоже, з’явилася тут недавно, спитала, що це за хлопець, і їй відповіли, що він з найбільш відморожених. Але ким він був, не вгамовувалась та, і Тамар завмерла на стільці, ніби закам’яніла. «Ким він був?» Його вже відспівують. Вона зціпила зуби. Спробуй опиши Шая, змалюй двома фразами це дивовижне плетиво всіх можливих суперечностей, з яких він складається.

— Але він ніколи не розмовляє, еге ж? — спитала новенька з властивим усім новеньким нахабством.

їй відповіло зразу кілька голосів, і Тамар відчула, з яким азартом говорять про Шая, якою привабливою загадкою він є тут.

Так, спершу взагалі думали, що він німий. Але грає як чорт. Тільки без чорної він уже не здатний, зате, коли грає під цим ділом, гроші плавом пливуть. А що, ним навіть телебачення зацікавилося, Дуду Топаз власною персоною його випадково почув на вулиці і запросив у свою передачу, та Пейсах не дозволив, сказав, що той ще не дозрів для цього...

— Пейсахів Джимі Гендрікс[39] — ось він хто такий, — сказав один з музикантів, і Тамар розчула в його голосі добре знайомі ревнощі. Коли сторонні говорили про Шая, в їхні голоси завжди домішувалися заздрість і ревнощі. — І Джеймс Моррісон[40] на додачу. Талантище — гаси світло, тільки страх до чого докотився...

їсти вона вже більше не могла, навіть заради того, щоб приховати свій стан, і тому сиділа нерухомо, молячись, аби ніхто на неї зараз не дивився. Річ не тільки у стані Шая, але і в його відмові прийняти її допомогу. Саме про це й попереджала Лея, стверджуючи, що він виявиться не готовий, та й не здатний допомогти їй, та що там допомогти, хоч би піти назустріч.

— Але ж він просив, щоб я прийшла! — сердилася Тамар. — Він сам подзвонив і благав, щоб його врятували!

А Лея знов і знов пояснювала, що він злякається найменшої зміни у своєму жахливому житті, злякається, що виникнуть проблеми з наркотою, якої у нього зараз удосталь.

У голові Тамар розростався жах. Як вона витягне його звідси проти волі? Щось у грудях зірвалося і стало падати в нескінченність. Ось тобі, люба моя дівчинко, лілійна фантазерко, ось тобі найдошкульніше місце твого грандіозного проекту.

Адже вона передбачила всі випадковості. З майже божевільною ретельністю відточувала вона свій план, намагаючись заздалегідь розписати все поетапно, включаючи всі проблеми, з якими може зіткнутися, доки зустріне його тут. І з тією ж доскіпливістю, що не знає компромісів, планувала, як самотужки піклуватиметься про нього після того, як витягне його звідси; підраховувала, скільки точно свічок і сірників їй знадобиться в печері; не забула принести туди й відкривачки, і мазь від комарів, і бинти. І лише про одну дрібничку вона не подумала: як його звідси витягнути, якщо у нього не знайдеться сили й рішучості піти доброхіть.

Подив перед власною сліпотою придавив її. Як це трапилося? Чому вона відмахнулася від усіх застережень, чому була така дурна й бездумна? Тамар встала й однесла тарілку в раковину. За вікном кілька хлопців і дівчат уже сиділи на землі. Тамар побачила зелену шевелюру Шелі, схилену на плече якогось здоровила. Інший хлопець, з довгою косою і рисами індіанця, узяв гітару і заспівав. Тамар відхилила вікно, щоб ковтнути трохи повітря, і пісня захопила її. Вона була не в змозі опиратися її похмуро-млосному ритму:

Обступивши гітариста, хлопці й дівчата у такт йому підвивали:

А хлопець:

І все спочатку, в тому ж монотонному ритмі. Тамар похитувалася у такт, ненавидячи слова і намагаючись украсти у музики трішки сил. Знову і знову шмагаючи себе цим приспівом: «Як-таке-бу-ває?» Як забувають підготувати найголовнішу частину плану?

І як же жахливо ще раз переконатися, наскільки сильна в ній ця п’ята колона, ця щуряча зграя, що гризе її зсередини. Вона не знала, як тепер бути. Відмовитися від усього? Повернутись додому, підібгавши хвоста? Ще один чорний щур мчиться підстрибом через давно знайомі їй станції, треться задом об дорожні знаки, голосно пищить, знущаючись: «Нічого вдалого у тебе в житті не вийде! Фантазерка! Справжнє життя завжди...» Ось уже і вся зграя зібралася навколо, зчинивши страшенний писк: «Саме тому ти й не зробиш серйозної вокальної кар’єри! Завжди будеш сама себе підводити! У кращому разі отримаєш другорядні партії — усяких Барбаріц спочатку і Марцеллін потім, коли постарієш, а в серединці, можливо, яку-небудь Фрускіту. Все життя промучишся на самоті між аматорськими трупами будинків культури. Максимум — станеш диригенткою злиденного хору. І між іншим, жодного разу й не закохаєшся по-справжньому, адже у тебе в душі бракує одного гвинтика. І дітей у тебе не буде, ясна річ...»

Останній крик привів її до пам’яті. Тамар обірвала щурячий танець, зібрала рештки сили і ринулася в бій. Вона спробувала логічно пояснити свій провал, чесно, але без знущань, без самокатування, і вже за хвилину відповіла, що якби тоді, вдома, почала розмірковувати про те, піде з нею Шай чи ні, то, швидше за все, і не вплуталася б у цю справу.

Тож, по суті, добре, що вона про це не подумала. Тобто її розум якраз допоміг їй тим, що приховав від неї цю перешкоду... Гм. Тамар трохи розпрямилася і глибоко зітхнула. Дивно, як їй вдалося подолати цей напад іпохондрії, як вона витягла себе з цієї драговини. Сталося щось незвичайне. Подих якогось незнайомого раніше спокою, майже впевненості в собі, промайнув у ній. Напевно скоро це почуття зникне, але вона запам’ятає цю точку всередині, де воно зародилося, і постарається повернутися туди, знову витягти його з себе під час наступного нападу.

А поки не можна забувати, що вона застрягла тут, сама-самісінька, без союзника, і їй треба подумати за них обох, а значить, створити таку ситуацію, за якої Шай утече з нею. Вона повинна поставити його перед доконаним фактом. Ці думки ще більше підбадьорили Тамар. Вона відчула, що після багатоденної сплячки знову повертається до життя. Де зараз Шай? У якій кімнаті? У якому темному сортирі він корчиться, готуючи собі дозу, яка дозволить йому пережити цю ніч?

Шелі підвела голову до вікна, поглянула на Тамар, широко усміхнулася, дуже широко, і покликала її вийти трохи провітритися. Веселість Шелі сьогодні відгонила якоюсь скляною штучністю. Тамар відчувала, що не в змозі бачити людей, розмовляти. Їй треба побути наодинці. У неї промайнула думка, що, якби вона була справжньою подругою, їй слід було б відвести зараз Шелі в кімнату, щоб вона так не розбещувалась і не ганьбилась. Але у неї вже ні на що не залишалося сили. Вона знаком показала Шелі, що йде спати, вичавила усмішку.

Важко заповзла на ліжко — як була, просто в одежі, не відмившись від минулого дня, навіть не погладивши Дінку, — простяглася на повний зріст.

«Що ж відбувається, — знесилено подумала Тамар, — як усе це почалося і як перетворилося на мою дійсність, на моє життя? Буває хвилина, коли ступаєш один манюсінький крок, усього на волосинку убік від звичної доріжки, і після цього ти вже зобов’язана ступити крок туди і другою ногою, і ось ти вже на невідомому шляху. І кожен крок більш-менш логічний і виходить з попереднього, але ти раптом прокидаєшся в якомусь кошмарі».