Але мета, заради якої вона проникла сюди, залишалася недосяжною — як і першого дня.

У своєму минулому, домашньому житті, плануючи цю експедицію, Тамар анітрішечки не сумнівалася, що кожну вільну хвилину думатиме, розгадуватиме, ловитиме натяки. Але з тієї хвилини, як вона потрапила до гуртожитку, її свідомість уповільнилася, затуманилася, обважніла. Так обважніла, що іноді Тамар захльостував страх, що вона залишиться тут назавжди, затягнута у вир вуличних виступів і сну, що поступово забуде, заради чого сюди прийшла.

їй доводилося силою струшувати з себе ці похмурі гіпнотичні чари. Поступово, на превелику силу, вона складала воєдино елементи мозаїки. У гуртожитку мешкало двадцять чоловік, чи тридцять, чи п’ятдесят. Зрозуміти це було неможливо. Хлопці й дівчата з’являлися і зникали, пропадали надовго і раптом виникали знов. Іноді Тамар відчувала себе як на людному вокзалі або в таборі біженців. Вона не знала, як усі інші потрапили до цього гуртожитку. З розмов Тамар зрозуміла, що, подібно до неї, всі краєм вуха чули про такий заклад і мріяли, щоб Пейсахові «мисливці за талантами» їх знайшли. На її подив, виявилося, що в різних місцях, у всіх куточках країни шепочуться про цей унікальний гуртожиток, що він оточений романтичним ореолом. І у Тверії, і в Ейлаті, і в Гуш-Еціоні, і у Кфар-Гіладі, і в Тайбі, і в Назареті чули, що є таке місце і що, коли тебе туди приймуть, ти виступатимеш на вулицях, по всій країні, набираючись досвіду і впевненості, й вийдеш звідти куди загартованішим майстром сцени, ніж після чотирьох років у якій-небудь стерильній школі мистецтв. Ніхто з них і словом не згадував Міко, його дружків та їхню роботу. Артисти жили пліч-о-пліч із злочинцями, проводили з ними багато годин щодня, їли з ними і їздили, виступали з ними поряд, але ніби й не бачили, не чули нічого. Тамар відчувала, як сама занурюється в таку ж байдужість, як привчає себе до мудрості трьох мавпочок — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу». Якось, повертаючись вночі з Нес-Ціони, скоцюрбившись на задньому сидінні автомобіля, змучена і голодна, Тамар думала, що тепер розуміє, як люди живуть під владою тиранів і деспотів, цілком відключившись від жахіття, що коїться навкруги. Адже якби вони відкрили очі і вуха, то миттю б померли з сорому.

Не маючи змоги протистояти оборудкам Міко й компанії, Тамар навчилася помічати тільки артистів. Там були міми, фокусники, скрипалі і флейтисти. Навіть похмура очкаста віолончелістка, у незмінному червоному капелюшку із закругленими крисами, якого вона ніколи не знімала. Тамар здивувалася, як їй вдалося втекти з дому з віолончеллю. Був російський хлопчина, справжній цирковий ас — він майстерно розкочував на величезному одноколісному велосипеді, Тамар згадала, що якось, бачила його на Бен-Єгуді. Два брати з Назарета вражали трюками на високих хідлях, а ефіопський хлопчина малював на асфальті чарівні картини — самі лише чорношкірі ангели і золоті єдинороги. Американський хлопець, що кинув єшиву[36], начеркував пером злі і стильні карикатури на перехожих, та й на мешканців гуртожитку теж — до нервового снування його олівця всі давно уже звикли. Рудий релігійний хлопець із Гуш-Еціона, геть збитий з пантелику, із згаслим поглядом, виявився вогнековтачем. Дві дівчини з Беер-Шеви, що здалися Тамар сестрами чи навіть близнючками, вміли читати думки — чи принаймні запевняли, що вміють, — і Тамар намагалася триматися від них подалі. Було ще не менше десятка жонглерів, які працювали з м’ячиками, паличками, кеглями, яблуками, смолоскипами і ножами. Один високий хлопець з брехливими очима винайшов навіть власний вид мистецтва. Він удавав жести, рухи і ходу перехожих і, коли вони, нічого не підозрюючи, перетинали уявне коло, в якому він був, ішов за ними слідом, передражнюючи їх під захоплений регіт глядачів. Якось за вечерею Тамар спостерегла, що навпроти неї сидить дівчина, яку вона бачила біля Котячої площі, — та сама, що жонглювала двома палаючими мотузками. Була ще гутаперчева дівчинка із злим обличчям, з якогось кібуцу на півночі, яка після суботньої вечері вразила всіх, скрутивши своє довге тіло в картонній коробці з-під пляшок з кока-колою. Зовсім дрібний хлопчина, майже дітвак, що трохи нагадував Ефі з програми «Де Ефі?», був майстром пускати бульбашки будь-яких форм і розмірів. А дуже блідий єрусалимець з чорним напомадженим волоссям іменував себе «вуличним поетом», він умів за кілька секунд скласти римованого вірша на замовлення — для кожного, хто готовий розщедритися. Ну, і звісно ж, були співаки і співачки подібні до неї, і з однією з них Тамар якось перемовилася кількома словами дорогою в Ашкелон, і виявилось, що вони співають ті самі пісні івритом. Ще були репери. І музиканти, що грали на порожніх бляшанках з-під фарби. Один музичив навіть на пилі, а інший виконував цілі п’єси на келихах, кінчиками пальців водячи по вінцях. Серед мешканців гуртожитку Тамар налічила принаймні п’ять гітаристів, але, наскільки вона змогла розчути, проходячи повз кімнати, ніхто з них не грав так, як Шай. Але його ім’я іноді згадувалося — із захопленням і якимсь жалобним відтінком, немов говорили про померлого.

Самого Шая вона так і не зустріла.

Якось уночі Тамар розбудили крики. З хвилину вона лежала, думаючи, що спить удома. Намагалася пов’язати тіні зі знайомими їй речами. Крики посилилися. Тривога захлеснула її. Тамар поглянула на годинник: пів на третю. Раптом вона все згадала. Схопилася з ліжка. Підбігла до вікна. Внизу стояла автівка, і троє чоловіків намагалися витягти з неї хлопця, який відчайдушно відбивався. Він чіплявся руками за дверцята, а трійця тягнула його звідти, била по руках. Тамар упізнала Міко і другого — Шишака, скелета з бачками, що косив під Елвіса. Вона притиснулася лобом до скла, намагаючись розгледіти хлопця в машині, але охоронці обступили її, затуливши собою, голосно матюкалися і час від часу гамселили кулаками у відчинені вікна, очевидно намагаючись оглушити бідолаху. Щоб не закричати, Тамар до крові вкусила кулак, але болю не відчула. Потім надвір вибіг Пейсах. Кинув стривожений погляд угору, на вікна. Повернувся в під’їзд і погасив лампочку над входом. Тепер стало ще важче розрізняти, що ж там відбувається. Пейсах підійшов до автівки, постояв перед відчиненими дверцями, притиснувшись лобом до даху, і Тамар у надії подумала, що він хоче вмовити хлопця вийти по-доброму. І тут повільним, майже лінивим рухом Пейсахів лікоть відсунувся назад, і величезний кулак завдав одного-єдиного удару всередину автівки. Миттєво настала тиша. Тамар стояла перед вікном, тремтячи всім тілом. Міко щось витягнув із машини. Щось, схоже на згорнутий килим. Закинувши згорток на плечі, він зник у будинку. На коротку мить, коли він затримався біля входу, Тамар побачила безвольно обвислі руки. Такі довгі пальці були тільки в однієї знайомої їй людини.

Минуло кілька днів. Хто знає, куди вже встиг заїхати верхи на верблюді хлопчина із Сахари, вигаданий Асафом. Сам Асаф у ті спекотні дні наприкінці липня працював у мерії. Вісім годин щодня він, нудьгуючи, висиджував у порожній кімнаті біля відділу водопостачання, відповідав на телефонні дзвінки, розважався складанням власної футбольної збірної світу і не знав, що вже за кілька днів у його життя увірветься великий собака, що загубився на міських вулицях, а його слідами туди ж проникне дівчина, що теж трохи заблукала, і що з тієї самої хвилини він більше не гадатиме, що поробляє зараз юнга на кораблі, який відпливає в Північне море, а ненастанно запитуватиме себе, де ж Тамар.

Одного з тих вечорів, коли Асаф усе ще плентався поруч Дафі Каплан, мляво усміхаючись непристойним анекдотам Рої, і з нетерпінням думав, коли ж можна буде піти додому, Тамар повернулася до гуртожитку, де вже йшла своїм звичаєм вечеря. Вона приїхала з Бат-Яма чи з Нетанії — точно вже не пам’ятала, — поспішила до кімнати перевдягнутись і, як завжди, про всяк випадок залишила там Дінку: краще, якщо Шай появиться за вечерею, щоб собака не опинилася поблизу і не кинулася до нього у всіх на очах.