Машина рушила, і мовчанка більше не уривалася. Тамар намагалася зрозуміти, що тут відбувається. Пейсах вранці пояснював комусь, що йому потрібний півгодинний проміжок між виступами. Навіщо? Під час співу вона бачила, як Міко походжав серед слухачів. Від кого він повинен її захищати і чому так боїться поліції? Коли цей хлопець з галілейської печери чіплявся до неї, Міко не прийшов їй на допомогу. То в чому ж його роль? Ніякої логіки в цьому не було. Ну привезли її у Хайфу, попередили, залякали, вона поспівала, нічого особливого не сталося, і тепер її везуть на інший виступ. До чого все це?

Тоді вона покликала на поміч батька. Хай хоч трохи допоможе. Доходи проти капіталовкладень, рентабельність, прибутковість — усі ці його мантри, всі ці слова-панцири, за якими він ховається. Вона згадала п’ятсот шекелів, які Шелі заробляє щодня. Ну, припустімо, не всі заробляють так, як Шелі. Припустімо, в середньому кожен з артистів приносить... Вона почала обчислювати. Заплуталася. Числа завжди збивали її з пантелику. Все її нутро повставало проти цифр. Тамар заплющила очі і заходилася рахувати наново. Потім помножила на кількість хлопців і дівчат, яких бачила вранці. Вийшло приблизно десять тисяч шекелів на день. Нічого собі, ціла купа грошей. Але чогось, як і раніше, бракувало.

Виступ біля «Центру Зів» теж пройшов без пригод. Там вона співала ще гірше, цілком поринувши в загадку, що не давала їй спокою, а проте публіка була в захваті. Це годі пояснити. Всі ці овації лише доводять, який великий розрив між її власними відчуттями і чужим сприйняттям її співу. Правда, цю дуже характерну оскому, що залишилася після невдалого виступу, Тамар знала чудово. У такі хвилини вихлюпувана на неї любов лише підкреслювала її внутрішню самотність і почуття, що ніхто її не розуміє.

Як Шай сказав років два тому, після якоїсь халтури: «Іноді набагато образливіше, коли тебе люблять помилково, ніж коли ненавидять за діло».

Люди підходили і схвильовано потискували їй руку, розпитували і висловлювали тривогу, і їй було приємно, що за неї ось так хвилюються.

І ще там був поліцейський. Далеко, осторонь. Але він був зайнятий якимсь ошатно убраним паном, який схвильовано щось говорив і запально розмахував руками — судячи з усього, розповідав про якесь жахіття, що трапилося з ним. Поліцейський слухав, щось записував і в бік Тамар жодного разу навіть не поглянув.

— Цього разу трохи краще, — вихопилося у Тамар, коли вона передавала Міко гроші.

Потім усю дорогу вона мучила себе за цю фразу, згораючи від сорому, що так намагається йому догодити. Що «трохи краще», що? Що грошей більше заплатили? А якщо грошей заплатили менше, то ти менше коштуєш? Менше, ніж Шелі? Підлабузниця....

Вперше, відколи вона вийшла на вулицю, Тамар зрозуміла, що торгує собою — у буквальному розумінні цього слова. Вона присяглася собі, що ніколи, ніколи більше не вибачатиметься за мізерний заробіток. Ні перед Міко, ні перед Пейсахом, узагалі ні перед ким на світі. Вона випросталася на сидінні машини і задерла підборіддя. І зразу згадала Теодору. Її заняття, її покликання — співати, твердо сказала собі Тамар, усе інше — не її діло.

На хайфському променаді Бат-Галім вона заспівала португальську пісню «Як солодко у морі вмерти». Раніше Тамар майже не працювала над цією піснею, а проте, побачивши море, вона одразу почула мелодію всередині себе і, підхоплена нею, вільно і впевнено, немов досвідчена співачка, проспівала пісню, а потім, різко змінивши темп, із знайомою їй насолодою слаломіста, видала хвацьку «Бені, Бені, хуліган». Її руки злітали, як омахи полум’я, і Тамар пританцьовувала, рубаючи повітря з такою несамовитістю, якої ніколи не дозволяла собі на вечірках. На кілька хвилин вона стала Рікі Галь — з її аж через край життєлюбством, розкутістю і німбом світлого волосся, що злітає до хмар лілового диму... Хлопець з дівчиною, ненабагато старші, ніж вона сама, можливо, солдати у звільненні, почали з азартом танцювати поряд з нею. І Тамар співала для них, заводячи їх і себе, нарешті вона змогла схопити те, чого Аліні не вдавалося навчити її протягом кількох років: не боятися чужого натхнення, не витріщатися у простір за спинами слухачів, немовби вона не має ніякого відношення до того, що з ними виробляє. За час вуличних виступів Тамар навчилася без вагань дивитися їм просто в живі очі, усміхалася їм, і вже не раз без будь-якої ніяковості вона співала для якої-небудь людини в натовпі, для людини, яка їй сподобалася і яка могла, як здавалося їй, по-справжньому зрозуміти пісню. І Тамар просто у вічі дивилась на неї і навіть трохи загравала з нею, іноді відчуваючи, що своїм свердлячим поглядом не на жарт бентежить бідолаху.

А тепер її ще збуджувала думка про те, що кожен з них гадає, хто вона така, звідки взялася, яка історія стоїть за нею. Це теж було цілком нове відчуття — нічого спільного з виступом у хорі, серед дівчаток-цяціньок в однакових костюмах. На вулиці Тамар відчувала — всім тілом, усією шкірою відчувала, як люди витріщаються на неї, порпаються в ній, приміряють до неї історії і пригоди. Може, вона сирітка, змушена співом добувати собі на хлібчик. Чи майбутня рок-зірка з англійського містечка, що вклепалася в ізраїльського хлопця, який її, горопашну, кинув лити гіркі сльози, і тепер їй треба заробити на зворотний квиток. Чи нова зірка Паризької опери, що мандрує інкогніто найглухішими країнами, щоб загартувати характер і набратися досвіду. Чи хвора на рак прямої кишки, а тому вирішила провести останній, що залишився їй, рік у бурхливих пригодах. Чи повія, що вдень очищається кристально-прозорим співом...

Було щось захопливе в цьому виступі на березі моря, в цих образах, що миготіли перед очима, в її голосовій розкутості. Тамар раптом помітила, що вперше в житті спітніла од співу, і це її так завело, що навіть коли Міко подав знак закруглятися, вона проспівала ще одну пісню, проігнорувавши його лютий погляд, — проспівала «Дурочку-дурочку», обіймаючи себе і похитуючись у ритмі хвиль і брехливо-ніжної мелодії, що маскувала укуси в’їдливих слів:

У самозабутті і гіркій знемозі Тамар злегка пританцьовувала на місці:

Коли ж усі розійшлися, Тамар побачила, як осторонь колами ходить літня жінка, не відриваючи погляду від асфальту, заглядаючи під лавки, пірнаючи в кущі.

— Ну ось тут же я стояла, — забурмотіла вона, зустрівшись поглядом із Тамар. — Може, випав? Чи поцупили? Але як? Скажи, ну як це, як? Я тільки на хвильку зупинилася послухати пісеньку, аж раптом бачу — нема, нема його!

— Кого нема? — У Тамар упало серце.

— Гаманця з усіма грошима і документами.

У жінки було широке обличчя з червоною сіточкою судин з боків величезного носа, на голові погойдувався вавилон з фарбованого яскраво-жовтого волосся.

— Сьогодні отримала триста шекелів од боса на весілля моєї дочки. Триста! А він таких грошей ніколи не дає! І ось лише на хвилиночку зупинилася тут тебе послухати. Ой, я ідіотка! Нічого, нічого не лишилося!

Її голос зірвався. Тамар простягнула їй усі шекелі, які накидали їй у шапку:

— Візьміть!

— Ні, ні, не треба! Не можна! — Жінка відсахнулася, жалісливо доторкнувшись до руки Тамар. — Не можна... тобі треба їсти... маленька... така ціпонька — і ще мені даєш? Ні, ні, недобре...

Тамар сунула гроші їй у руку і втекла. Пляжем вона брела чорніша за хмару, а опинившись у машині, заявила:

— Грошей нема. Зовсім. Було десь сімдесят шекелів, я віддала їх тій жінці.