— Теперечки ти, тебе ми пошлемо в Хайфу. Міко, греби сюди. У тебе сьогодні віп-пасажирка. Перш за все закинь її на Мерказ А-Кармель і знайди їй там гарненьке містечко, бо вона сьогодні вперше виступає не в Єрусалимі. До того ж вона у нас примадонна, — Пейсах підморгнув водилі. — Тому ти з нею поделікатніше, зрозумів? А потім вези її в Неве-Шаанан, у цей, як його, «Центр Зів»...

Пейсах усе говорив, але Тамар уже не чула його. Вона вміла відключатися від зовнішнього світу, коли той починав її дратувати. Її маму це страшенно дратувало.

— Куди ти діваєшся, коли ти ось так? — кричала вона.

— Що «ось так»?

— Коли ти робиш кам’яну фізіономію, коли твої очі робляться, як я не знаю що, як під плівкою, як у папуги!..

— А коли залишиться час, завернете в Зіхрон, по дорозі назад, теж висадиш її біля мідрахів, — почула Тамар далекий голос Пейсаха. — Скільки приблизно часу забирає твоє шоу, люба? Ей, прокинься-но! Куди ти провалилася?

Тамар відповіла, що приблизно півгодини.

— А чверті тобі не вистачить? Ну гаразд. Сьогодні насолоджуйся півгодини, я хочу, щоб ти почувалася добре. А завтра подивимося. Все. Чотири виступи. Для початку досить.

Міко був тим самим хлопцем, який доставив її сюди вчора. Не кажучи ні слова, він попрямував до «субару», і Тамар пішла за ним. Вона не знала, де їй належить сидіти — поряд з водієм чи ззаду, але всілася на заднє сидіння, вирішивши, що так він відчує себе таксистом. Адже їй не жаль. Дінка висунула голову у вікно і з насолодою вдихнула прохолодне повітря.

Тамар рада була вирватися з Єрусалима, опинитися в русі, в дорозі. У неї навіть з’явилося легке відчуття власної важливості — ніби вона відома співачка, яку особистий водій везе на концерт. Вона в думках махала рукою натовпам шанувальників, що вишикувалися уздовж дороги, кидала їм орхідеї зі свого величезного букета.

Їхали вони в цілковитому мовчанні. Тамар не розуміла, коли ж Міко нарешті пояснить їй, що і як вона має робити. Але Міко не відкривав рота, тільки без перепочинку мордував свій мобільник, і уривки пронизливих мотивів змінювали один одного. Майже годину перебирав він звукові сигнали, у Тамар уже розколювалась голова від цієї какофонії. Двічі чи тричі вона намагалася спитати про щось, але Міко не звертав на неї уваги. Коли Тамар було шість років, вони жили поряд із залізницею, і світ для неї ділився на дві частини: на тих, хто відповідає маленькій дівчинці, що махає услід пролітаючим вагонам, і на тих, хто не відповідає. Міко явно належав до останніх. Іноді він поглядав на Тамар у люстерко. У нього були темні, злі очі, і він вочевидь ненавидів Тамар, а чому — вона не знала, а в якийсь момент це і хвилювати її перестало.

— Слухай, — раптом грубо сказав Міко. — Значить, так. Я паркуюся біля центру. Ти крутишся хвилин десять і починаєш. Якщо помітиш мене серед публіки, то виду не подаєш, а коли хто запитає, ти про мене ні сном ні духом. Приїхала в Хайфу учора ввечері автобусом. Ночувала на автобусній станції. Ні з ким не говорила. Ясно?

Тамар кивнула, не дивлячись на нього.

— Кінчила співати... ти ж співаєш?

— Так.

— Кінчила співати, береш гроші і крутишся хвилин п’ять-десять, не більше, і лише на маленьких вуличках, на головні не потикаєшся, врубаєшся?

— Так.

— Минуло десять хвилин, топаєш до машини. Врубаєшся?

— Врубаюся.

— Ще: якщо засічеш лягавого чи щось підозріле, то до машини ні-ні. А якщо мене побачиш — топаєш мимо, як нерідна. Тільки коли все чисто на всі сто, тоді залізаєш. Ось так.

Вони звернули на тиху нешироку вулицю, що спускалася до моря. Маленькі будиночки ховалися в тіні кипарисів і сосен. Міко припаркував автівку і навіть не забув пробити паркувальний талон — щоб з поліцією не зв’язуватися через такі дрібниці.

— Значить, так, запам’ятовуй: це Кипарисова вулиця. На розі — супермаркет і спортзал. Не заблукай. А тепер вали!

І під це добре напуття Тамар вилізла з машини.

Взявши перші кілька нот, Тамар зрозуміла, що захрипла. Довелося перерватися. Тамар злякалася: схоже, вона збирається все зіпсувати. Коли голос повернувся, вона подумала, що дуже недобре так силувати голос — починати співати, не розігрівши його. З часом це дасться взнаки. Але яке відношення це «з часом» має до неї, до Тамар? Адже вона існує тільки тут і зараз. Тамар проспівала «Увінчай своє чоло» і «Бережи свою душу», і спів їй зовсім не сподобався. Пісня існувала окремо, а її голос окремо. Тамар знову занепокоїлася. Раптом Міко настукає Пейсаху і той викине її геть? Її доводила до сказу думка про те, що вона може залежати від оцінки якогось Міко! До того ж Тамар чудово знала, в чому причина невдачі: в Єрусалимі вона поринала у вуличне життя і тому співала вільно, радісно, хоча і на мить не забувала про свою мету, а тут, коли за спиною ворочалася Пейсахова імперія, вона почувалася канарейкою в клітці.

Під кінець Тамар заспівала «Лос більбілікос», невигадлива тепла мелодія трохи піднесла їй настрій, і одразу ж люди навколо заусміхалися. Знайоме захоплення заструмувало в ній, і Тамар заспівала понад програму ще й «Маріонеток» Леї Гольдберґ. Голос її злітав і кружляв над вулицею:

Тамар усміхнулась очима босому хлопчині, який стояв навпроти, усім єством вбираючи її голос. А той аж здригнувся від її усмішки і потягнувся до неї всім тілом. Тамар трохи округлила очі:

Публіка захоплено аплодувала, зажадала ще, але співати на біс не хотілося. Тамар поривалася рушити в дорогу — аби зрозуміти, у що втрапила, в якій виставі вона бере участь і яку саме роль відведено їй.

Коли вона закінчила співати, босий хлопчина, майже хлопчик, з палаючими очима, тонкий і млосний, у галабеї[33], з намистинами у волоссі, сказав, що вона неодмінно мусить негайно поїхати з ним у Галілею. Там є одна печера з божественною акустикою, ніби спеціально створена для її голосу, і він просто зобов’язаний почути її там. Коли хлопець промовив «печера», Тамар на мить побачила свою печеру — з матрацом, складаним стільцем і гітарою біля стіни. Хто знає, чи вдасться їй коли-небудь туди добратися. Хто знає, чи вдасться привести туди Шая. Тамар увічливо усміхнулася хлопчині і заперечливо похитала головою, але той не здавався:

— Та ти тільки поглянь!

Раптом він схопив її за руку вище ліктя і почав гладити:

— Бог створив її навмисне для твого голосу. Ну ж бо, кицю, заспівай мені там тільки одну пісеньку...

Тамар із силою відтрутила його руку. Її сіро-блакитні очі зробилися сталевими.

— Відвали, кому кажу!

Хлопець поглянув на неї і, щось розгледівши, шарахнувся і зник.

Тамар якийсь час повешталася бічними вулицями, відчуваючи себе арештантом, що бреде етапом з однієї в’язниці до іншої. Люди поспішали у своїх справах, гомоніли, проїжджали машини — звичайне, повсякденне життя. Здавалося, досить простягнути руку, щоб доторкнутись до нього. Але Тамар бачила все неначе крізь скло.

Міко навіть не поглянув на неї. Вона простягла йому пакет з грошима, він зважив його в долоні.

— Все?

— Все, що дали, — відповіла Тамар і одразу розсердилася на себе: чого це вона перед ним вибачається?

— Дивися, якщо будеш ховирити, тобі капець. Хто-хто, а ми перевіримо.

— Я нічого не взяла, — тихо сказала вона і продовжувала дивитися йому в очі, поки він не одвів погляд.