Тамар зачинила двері і хотіла піти далі, але тут побачила на підлозі, прямо перед собою, пару великих босих і смаглявих дівчачих ніг з довгими і широкими пальцями й нігтями, пофарбованими яскраво-бузковим лаком. Гучний насмішкуватий голос промовив:

— Е, та ти там геть потонула! Давай-но разом.

Хтось підійшов іззаду і підхопив матрац.

— Куди? — спитала Тамар.

— На другий поверх.

Тамар мовчала, намацуючи ногами східці. Один, два... Матрац совався на спині, вони мало не впали разом з ношею.

Тамар почула сміхотливий голос:

— Знаєш, що мені це нагадує? Як ми років два тому в школі ставили «Дон Кіхота». Я з двома дівчатами вдавала коня і так само ходила, скорчившись, уперши довбешку в дулу. А хтось раптом зірвав з нас простирадло, і нас заскочили ось у такому вигляді.

Дівчина заливчасто засміялася, матрац поповз униз, і через кілька секунд вони опинилися під ним, придавлені його вагою. Сяк-так вибравшись, обидві впали на матрац плече до плеча, не дивлячись одна на одну, і реготали до нестями. Так, і Тамар теж реготала. Вона з насолодою хлюпалася в струменях сміху цієї незнайомої дівчини.

— Шелі, — назвалася та, витираючи сльози тильним боком долоні, і потерлася рукою об руку Тамар.

— Тамар.

— Привіт, Тамар.

— А це Дінка.

— Привіт, Дінко.

Тамар побачила широке, вилицювате, розсміяне обличчя з невеликими віспинами, яскраво-зелену шевелюру, рідкі зуби і повну принади щербату усмішку.

— Ну ж бо, спробуймо ще раз!

У кожному вусі Шелі теліпалося по чотири срібні сережки, срібна мушка виблискувала в ніздрі. Велика сережка була увіткнута у брову, а коли дівчина встала, Тамар помітила татуювання на стегні — стрілець. Шелі простягнула Тамар сильну руку і ривком поставила її на ноги. Тут з’ясувалося, що Шелі вища за неї на півтори голови.

— Ну, така ось я, — знизала Шелі плечима, ніби вибачаючись за свій зріст. — Повний комплект. Ану до роботи!

І вони знову заповзли під матрац.

Щоб затягти матрац на другий поверх, їм знадобилося хвилин десять. Вони так реготали, стільки разів падали і вставали, що, подолавши нарешті сходи, геть вибилися із сили.

Шелі відчинила двері. Ця кімната виявилася трохи меншою за решту. Підлога тут теж була вся у щербинах, а зі стелі так само звисали незрозумілі гумові трубки й електродроти, але біля стіни, затягнутою строкатою тканиною з мексиканським узором, стояло акуратно заправлене ліжко, на ліжку лежала книжка «Птах душі»[30], під вікном примостилося щось подібне до тумбочки: полиця на червоних цеглинах, а на ній — декілька кольорових камінців, груба червона свіча і притиснені одна до одної книжки. Очі Тамар жадібно оббігли всю цю розкіш.

— «Чи до вподоби вам оці покої»? — з усмішкою спитала Шелі.

— «Сказати щиро? Покої мені зовсім не до вподоби», — цитатою відповіла Тамар і побачила, як радісно спалахнули спрямовані на неї очі.

— «Що ж, чи не посидите ви з нами?»

— «Неодмінно посиджу, вельми охоче! — усміхнулася Тамар. — Бо сусіди пречудові».

Шелі відповіла широкою, як обійми, усмішкою.

— Ласкаво просимо у пекло. Почувайся як удома. Скільки часу ти вже не там?

— Не де?

— Не вдома.

Тамар на мить завагалася. Шелі була такою привітною, що вона ледь не піддалася спокусі викласти їй усю правду.

— Ей, ей, тут тобі не поліція! Ти зовсім не зобов’язана нічого розповідати, — розсміялася Шелі.

Але Тамар помітила, що блиск у її веселих очах трохи померк. А вона ж якраз хотіла розповісти. Тамар раптом відчула, що ця жахлива таємниця просто душить її. Та у неї не було вибору.

— Шелі, не ображайся, мені треба трохи часу, щоб очухатися.

— Take your time, baby[31], ми тут надовго. На мою скромну думку, на все життя.

Тамар, що почала розстилати коца на своєму матраці, завмерла:

— Чому на все життя?

Шелі лягла на своє ліжко, запалила і поклала ноги на залізне бильце.

— Чому? Чому? — Шелі випнула губи, пускаючи дим до стелі, уздовж і впоперек посмугованої тріщинами. — Радіослухачка Тамар з Єрусалима питає «чому?». І справді — чому? А чому моя матуся вирішила в сорок п’ять років вискочити за цього мерзотника? І чому мій справжній татусик помер, коли мені було сім років? Хіба так добре чинити? І чому клопам подобається жити в матрацах?

Вона ляснула себе по засмаглому стегну.

— Ні, справді. — Тамар підійшла до її ліжка. — Чому... чому ти сказала, що це на все життя?

— Ти що, боїшся, га? — співчутливо спитала Шелі. — Нічого, спершу всі так... Я теж. Всі думають, що прийшли сюди на тиждень-друтий, як у табір для художньо обдарованих дітей. Усі ці милі дітки, які ненадовго дременули з-під матусиної спідниці. Потім залишаються. Всі залишаються — навіть коли тікають, то врешті-решт повертаються. Це засмоктує. Важко пояснити тому, хто тільки що прийшов. Це подібне до такого кошмару, з якого неможливо вирватися.

Тамар опустилася на своє ліжко.

— Я тобі не заздрю, — сказала Шелі і всілася, широко розставивши ноги. — Ти ще на тому етапі, коли це боляче, коли сумують за домівкою. Раптом чимось запахло, і згадується смаженя, яку готувала мама, з тоненько нарізаним салатом, правильно?

Тамар похнюпилася. Який там салат. Коли мама востаннє заходила на кухню? Коли востаннє промовила хоч одну фразу, яку Тамар не змогла б угадати наперед і яка не скидалася б на репліку з чергового серіалу? Коли вона взагалі була, була по-справжньому, не ховаючись під шаром жалю до себе, не оплакуючи всім своїм виглядом і кожним рухом свою гірку долю, що прирекла її на цю родину? Коли вона обстоювала свою думку перед Тамар чи перед батьком? Коли, чорт забирай, вона насправді була мамою «всім цим Тамар», як вона її називала з удаваним зітханням? Так-так, «усім цим Тамар», непосидючим і пересвареним між собою? А батько... Тамар відчула гострий укол туги — і на якусь мить опинилася з ним сам на сам — на одній з їх нічних прогулянок. Тільки вони двоє, мовчки, швидкою ходою, годину чи півтори. Батькові була потрібна купа часу, перш ніж він погоджувався заради неї розлучитися зі своєю дитячою зарозумілістю і фальшю, перш ніж припиняв дражнити її і перебивати кожну її фразу черговим ущипливим зауваженням. І лише тоді Тамар опинялася віч-на-віч з людиною, яку батько методично і жорстоко заштовхував якомога глибше всередину себе. Тамар згадалося, як одного разу, десь із рік тому, батько торкнувся її руки, перш ніж вони увійшли в будинок, і квапливо сказав: «З тобою говорити — все одно що з мужчиною». Вона зрозуміла, що з його уст ці слова — найбільша похвала, і стрималася, щоб не спитати, чому в нього немає жодного друга, жодного чоловіка, якому він міг би висловити все.

— У мене, слава богу, все вже позаду, — звідкись здалеку долинув голос Шелі. — Я їх стерла геть-чисто. Обох. Про мене, так хай здохнуть. Зараз я сама собі матуся з татусем. Та я, між іншим, цілі батьківські збори!

І, закинувши голову назад, вона наповнила кімнату дзвінким сміхом, який цього разу пролунав якось аж надто голосно. Пересміявшись, Шелі нервово попорпалася в одному зі своїх рюкзаків і витягла нову пачку «Мальборо».

— Тобі сигарети не заважають?

— Ні. А тобі не заважає собака?

— А з чого б йому... тобто їй заважати? Її ж Дінка звуть? Ну хай буде Дінка. Це не на честь Алісиної кішки з «Дивокраю»?

Тамар усміхнулася:

— Ти друга людина на світі, яка здогадалася.

Першим, ясна річ, був Ідан.

— Нічого так витріщатися, — сказала Шелі. — Коли б я цьогоріч здавала на атестат зрілості, то вже точно натиснула б на літературу. Йди сюди, Дінко! — Вона витягнула губи трубочкою, поцмокала, і Дінка підійшла до неї, мовби вони були давніми друзями. — Йди до матусі, до матусиної матусі і до матусиного татусика...

Шелі закурила, випустила дим убік з куточка рота.

— Що за очі у неї, — прошепотіла вона. — Все-бо вона розуміє.