І Тамар зрозуміла-зрозуміла-зрозуміла, що це — те саме.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Біля Котячої площі за ними прилаштувалася обшарпана машина синього кольору, що ледве вгадувався під шаром бруду. Тамар помітила її не одразу, а коли помітила, здивувалася, чому ця «субару» до них причепилась... І зразу ж задихнулася від жаху. Машина зупинилася майже впритул, і бабця швидко озирнулася.

З машини вибрався водій — молодий чорнявий хлопець, лоб якого рівно посередині розтинала єдина глибока вибоїна-складка. Кинувши на Тамар швидкий, жадібний і повний презирства погляд, він відчинив бабці передні дверцята з таким виглядом, немов відчиняв дверцята «ролс-ройса» перед королевою-матір’ю. Бабця почекала, поки її чоловік втиснеться на заднє сидіння, а потім штовхнула всередину Тамар.

— До Пейсаха! — владно скомандувала вона.

Водій смикнув ручник, і машина різко зірвалася з місця. Тамар повернула голову, встигнувши розгледіти тільки, як вулиця стрімко зникла з очей, немов хтось брязнув «блискавкою».

Частина 2

Ошалілим птахом...

Товстий чоловік у чорній сітчастій футболці, ганяючи затиснуту в зубах зубочистку, розмовляв одночасно по двох телефонах — стаціонарному міському і мобільному. В одну рурку він розлючено кричав:

— Я тобі сто разів пояснював: кожного ранку перевіряй мішок на задньому сидінні — узяв він ножі чи ні!

А в другу, мобільну, стогнав:

— Звідки, ну звідки я тобі зараз візьму скляного ящика, звідки?

Підвівши голову, він побачив Тамар і, пильно дивлячись на дівчину, повільно перегнав зубочистку зліва направо.

Тамар стояла нерухомо, уп’явшись пальцями в лямки комбінезона. За останні тижні вона зустрічала дуже багато підозрілих осіб і щоразу заспокоювала себе думкою про те, що все це — тільки прелюдія до зустрічі з ним, і варто приберегти страх для вирішального моменту. І зараз, опинившись нарешті перед ним, вона з подивом роздивлялася поганенького, спітнілого товстуна, такого собі плюшевого ведмедика-переростка. Але коліна у Тамар все ж таки тремтіли.

На одному з товстих пальців «ведмедика» красувався масивний чорний перстень, і Тамар, як загіпнотизована, дивилася на мізинець з довгим заломленим кігтем стерв’ятника, що торкався телефонної рурки, і думала: чи не з цього телефону велася та розмова, через яку вона тут опинилася, і чи не в цій самій кімнаті пролунав глухий удар, а потім — жахливий крик.

Старі, що виявилися батьками «ведмедика», по черзі пригорнули сина, і бабця познайомила з Тамар, сяючи багатозначною і багатообіцяючою усмішечкою, немов дівчина була коштовним подарунком, припасеним для коханого дитятка. Навіть сидячи, він підносився над старими, заповнюючи своїм величезним тілом тісну кімнатку і викликаючи у Тамар дивне почуття сміховинності її власних габаритів.

На широких грудях товстуна хилитався золотий ланцюг з двома медальйонами. «Меїр» і «Яків» — прочитала Тамар і вирішила, що, мабуть, це імена його дітей. Окрім медальйонів на ланцюжку висіло ще щось, що нагадувало звірине ікло.

— Тільки дивись у мене, не будь роззявою. Стеж, як він кидає! — прокричав товстун в одну з рурок. — Він мені декого вже порізав позавчора в Акко.

І одразу проревів у другу:

— А просто в дерев’яний ящик або в яку-небудь коробку ця шизонута не може залізти?

Дінка вляглася біля ніг Тамар, але, не в змозі заспокоїтися, раз у раз міняла позу і нарешті знову підвелася. Тамар обережно роззирнулася. Праворуч від неї стояла велика металева шафа. Єдине вікно було забране ґратами. На стіні висів рваний плакат «Хотів відтягнутися — простягнув ноги».

Товстун закінчив одну розмову:

— Так я тебе знову попереджаю: перевіряй, що за ним не стирчить ніхто, хто випадково дістане ножем по довбешці.

Хоча товстун був майже лисий, ззаду в нього звисала довга косичка. Під очима залягли темні мішки. Він шваркнув слухавку, і під шкірою загорбилися м’язи, схожі на буханці. В іншу рурку він закричав:

— Ну так херячте в зоомагазин, купіть їй акваріум, подивимося, як вона полізе в акваріум, тільки не забудь розписку з цієї дурбецалки взяти!

Він важко випустив повітря, немов жаліючи себе, потім глянув на Тамар і спитав, що вона вміє робити.

Тамар ковтнула слину. Вона вміє співати.

— Голосніше, не чую!

Вона вміє співати. Вона три роки співала в хорі. Соло. Принаймні, було соло, подумала вона про себе, до цієї поїздки в Італію.

— Мені говорили, що ти співаєш на Бен-Єгуді. Це так?

Тамар кивнула. На стіні за його спиною висіли дві старі фотографії. На них товстун здавався молодшим років на двадцять і боровся з кимось — майже голий, червоний, лискучий від поту.

— А чого? З дому схиляла?

— Ага.

— Добре, добре, можеш не розказувати. Мені плювати. Скільки тобі?

— Шістнадцять.

(Сьогодні — шістнадцять.)

— Ти сюди своєю волею прийшла? Так?

— Так.

— Ніхто тебе не примушував приходити, чи не так?

— Так.

З напханої всякою всячиною шухляди столу товстун витягнув якісь папери, зошити, порився в них, дістав аркуш з блідо видрукуваними рядками, сунув Тамар. Вона прочитала: «Я, підписаний нижче, маю честь заявити цим, що прибув до артистичного пансіону пана Пейсаха Бейт Галеві з власного бажання та без будь-якого стороннього тиску. Цим урочисто зобов’язуюся поважати місцеві правила і підкорятися розпорядженням керівництва».

— Підпиши ось тут, — він тицьнув товстим червоним пальцем. — Ім’я і прізвище.

Хвилинне вагання. Тамар Коен.

Пейсах Бейт Галеві прочитав, скосивши очі.

— Всі тут раптом стають Коенами. Ану давай паспорт!

— У мене немає.

— Ну то який-небудь документ.

— У мене нічого немає. Я втекла і не встигла взяти...

Його величезна голова недовірливо схилилася набік. Забарившись якусь мить, він махнув рукою:

— Окей. Поки що замнемо. Теперечки так. Я можу дати тобі спальне місце — кімнату з ліжком, дворазове харчування, вранці — чай з чим-небудь, увечері — гаряче. Гроші, які ти заробиш своїми пісеньками, ти віддаєш у пансіон за житло і жратву, а від мене отримуєш тридцять шекелів денно на сигарети, воду та дрібні витрати. Тільки я тебе по-хорошому попереджую: навіть думати забудь про те, щоб мене кинути. А запитай чому?

Тамар запитала — чому.

Товстун злегка закинув голову й усміхнувся, смикнувши зубочисткою:

— Ти, здається мені, дівчина ніжна і делікатна, тому краще нам у подробиці не вдаватися, а висновок такий: Пейсаха не кидають. Ми один одного зрозуміли?

На якусь мить перед Тамар промайнуло те, про що говорив Шай: миттєва, майже невловима, але така кардинальна зміна в Пейсаху.

— Не те щоб не намагалися. — Він розтягнув усмішку ще рівно на міліметр, устромивши в Тамар холодний погляд, що продерся у саму її душу, у саму темряву, туди, де ховалася її таємниця. — Завжди знайдеться розумник, який гадає, що саме у нього першого вигорить це діло.

Тамар побачила кучерявого хлопчину зі зламаними пальцями.

— Але той, хто спробував, скажімо так, більше не пробує. Нічого він більше вже не пробує.

Які у нього очі, злякано подумала Тамар, щось із цими очима не так, вони у нього не зв’язані з рештою обличчя. Вона не знала, що б таке зробити, аби припинилося це ганебне тремтіння в ногах.

— Коц і матрац візьми в останній кімнаті, в кінці коридору, там, де лічильники на стіні, і підшукай собі кімнату. Вільних до хріна. Увечері о дев’ятій жрачка в їдальні на другому поверсі. О дванадцятій нуль-нуль — відбій і вирубається світло. Між іншим, що це за псина?

— Це — моя.

— Ну тоді — весь час тільки з тобою. Мені ні до чого, щоб вона тут кого-небудь погризла. Щеплення має?

— Так.

— Ну а як щодо жратви для неї?

— Я сама про неї подбаю.

— Лади. А тобі пояснили, що маєш робити?

— Ні.

— Значить, потім.

Пейсах знову взявся за телефонну рурку, почав набирати номер, але зупинився.

— Ей, момент, ще дещо: ти вживаєш?