— Якщо не знайдеш дівчиська, приводь собаку до мене. Він розумничок. У мене в дворі є для нього приятелі.

— А бланк... ну, цей... штраф...

— Не хвилюйся. Ти що, хочеш, щоб ветеринар з мерії уколов йому що-небудь?

Дінка висолопила язик і лизнула Носорога в обличчя.

— Ей! — засміявся він. — Ми ж тільки-тільки познайомились.

Він осідлав мотоцикла, сплюснув шоломом обличчя.

— Куди ти зараз?

— Куди вона мене поведе...

Носоріг знову розсміявся.

— Ну що тобі сказати, Асафі. Від тебе таке почути... Ця собачка, вже напевно, перемогла там, де твої батьки і Реллі не змогли. «Куди вона мене поведе...» Кінець світу!

Мотоцикл заревів, стрясаючи вулицю, і рвонув з місця. Носоріг махнув на прощання рукою і зник.

Вони залишилися самі. Удвох.

— Ну, що тепер, Дінко?

Собака дивилася услід Носорогові. Понюхала повітря, мов чекаючи, коли розвіються вихлопні гази. Потім розвернулася, завмерла на напружених лапах, підвела голову, витягнула шию. Навіть вуха у неї злегка повернулися в напрямі чогось, що було за будинками в кінці ринкової вулиці. Асаф уже навчився розпізнавати її мову.

— Вав, — сказала Дінка і ринулася вперед.

На третій день, вже з ранку знесилена, ледве переставляючи ноги після безсонної ночі, Тамар випхалася на вулицю перш, ніж почали відчинятися контори. Вона купила собі й Дінці сніданок у кафе «Дель Арте», і вони з’їли його в пустинному дворі. Тамар хвилювалася за Дінку: собака мала якийсь затяганий вигляд, шерсть її втратила блиск, чудові золоті хвилі на спині зблякли. «Бідолаха, втягнула я тебе у все це, навіть не запитавши, а ти довірилась мені. Якби я сама знала ясно, що я роблю і куди йду...»

Але, опинившись перед публікою, Тамар, як завжди, зібралася.

Сьогодні вона співала на вулиці Лунц, і натовп не давав їй піти, вимагаючи ще і ще. Очі її виблискували. Від виступу до виступу в ній міцніло знайоме завзяття — захопити їх, полонити з першої ж ноти. Тамар навіть не вірилося, що її дар залишився при ній. Звичайно, вона зразу ж почула обурені голоси Ідана й Аді: музика повинна розкриватися поступово, дозрівати, немає моментального, «розчинного» мистецтва! Тамар подумала, що вони уявлення не мають, про що говорять, тому що вулиця — це не золоті витребеньки й оббиті оксамитом стіни, і ніхто тут не чекатиме, поки вона «дозріє», вулиця повна спокус, що ваблять перехожих не менше, ніж співачка-бродяжка, — через кожні двадцять метрів хто-небудь стоїть зі скрипкою, з флейтою чи з літаючими смолоскипами, і всі жадають визнання, уваги, любові, а ще — сотні крамарів, лоточників, продавців фалафеля і шаурми, офіціантів, торговців лотерейними квитками, жебраків, і кожен безгучно і несамовито волає: «До мене, йди до мене, тільки до мене!»

У хорі теж, звичайно, були інтриги і заздрість, суперництво за виграшні партії, і щоразу, коли керівниця давала комусь соло, одразу хто-небудь заявляв, що він іде. Але зараз усі ці чвари здавалися Тамар дитячими забавками. Вчора, наприклад, побачивши, що навколо двох ірландок із срібними флейтами зібралося більше народу, ніж навколо неї, вона відчула укол заздрості куди болючіший, ніж того разу, коли Аталію з хору прийняли до нью-йоркської «Школи музики на Мангеттені».

І сьогодні, розкланюючись під захопленими поглядами публіки, слухаючи запалені захватом оплески, Тамар зрозуміла, що хоче грати в цю гру саме за вуличними правилами — боротися за своїх слухачів, спокушати їх, бути різкою, агресивною, напористою. Вона усвідомила, що її навіть збуджує відчуття вулиці як арени нескінченної війни на виживання. Ця битва розгортається щохвилини, маскуючись під радісне, багатобарвне і цілком цивільне дійство. І ще Тамар зрозуміла, що, коли вона хоче вижити, треба якнайшвидше позбутися своєї делікатності і почати орудувати, як десантник, закинутий у міські нетрі. Тому вона відійшла на п’ять великих кроків убік від вулиці Лунц і стала в самому центрі мідрахів[27], подумки підморгнувши Аліні, яка вічно скаржилася, що немає в ній і краплі амбітності, такої необхідної кожному артистові, що вона зніжена і не бажає боротися за своє місце, уникає будь-яких змагань і конкурсів. Ну ж бо, прошу поглянути на мене зараз, у самому центрі всесвіту. Ви можете повірити, що це я?

Тамар проспівала найчистішим і найглибшим голосом, якого їй вдалося досягти з того часу, як вона вийшла на вулицю, «God bless the child» Біллі Голідей[28]. Але в той момент, коли вона збиралася заспівати наступну пісню, російський акордеоніст раптом щосили гримнув «Happy birthday to you»[29], і до нього одразу ж приєдналися ірландські флейтистки і сліпий скрипаль з рогу вулиці Лунц, що вишкварював псевдоциганщину, і, на подив Тамар, навіть троє парагвайців з непроникними лицями пустили в хід свої екзотичні інструменти. Всі вони оточили її і грали спеціально для неї, а Тамар стояла, розгублена, приголомшена, щасливо усміхаючись незнайомим людям, чиї обличчя раптом освітлилися справжньою симпатією. Тамар навіть не згадала свій попередній день народження, який вони з Іданом та Аді відзначили на верхівці башти на горі Скопус, куди прокралися опівночі і не стуляли очей, поки не побачили схід сонця...

І коли цей маленький концерт закінчився, Тамар вибачилася перед публікою, підійшла до старого росіянина і почула від нього те, що чекала почути. Що вчора приходила жінка, така висока, страшнувата, з купою шрамів по всьому обличчю, і дала їм по п’ятдесят шекелів, аби вони сьогодні зіграли для неї цю пісню. Кожному — по п’ятдесят шекелів у руки, тут ні про що вже не питають.

Росіянин подивився на неї з тривогою:

— Що трапилося, Тамарочко, я не дуже добре зіграв?

— Та що ви, Леоніде! Ви грали чудово!

Тамар відійшла вбік. Усе-таки цей світ не такий уже й поганий. Принаймні, у нього є надія, поки в ньому не перевелися такі люди, як Лея. Вона пригадала, як змалював Лею цей росіянин. Дивно, але сама вона давно вже не помічає шрамів, які Лея називає «пенсами». Тамар усміхнулася: у всякому разі однієї тортури вона сьогодні точно уникнула — не довелося сидіти біля телефону і чекати, чи подзвонить хто-небудь з привітаннями.

Раптом Тамар зрозуміла, що, поринувши в думки, вона вийшла на площу перед «Машбіром». Їй не подобалося виступати тут, та й саме місце не подобалося — забагато машин, торговців та агітаторів, зайнятих збором підписів. Вона зробила коло і вже збиралася повернутися в пішохідну зону, але щось її утримало, якась внутрішня сверблячка. Тамар здригнулася — чогось нерви розігралися. Мабуть, через день народження. І якого біса Лея влаштувала цю виставу для неї — посеред вулиці, у всіх на очах. А що, коли потім почнуть рознюхувати, що то була за баба зі шрамами? Тамар розсердилася. Здався їй цей день народження! Ніби немає зараз речей важливіших.

Знехотя, через силу, Тамар вирішила все-таки заспівати одну пісню, не більше, і забратися звідси, поки не пізно. Ось тут це й трапилося, в ту саму хвилину, коли вона найменше сподівалася. Так старанно готувалася до цього моменту, стільки часу гадала, як усе станеться, — і ось на тобі, навіть не зрозуміла, що до чого, коли це трапилося.

Тамар закінчила співати і зібрала монетки. Люди розійшлися, і вона стояла з уже знайомим почуттям дивної гордості за свій виступ, за те, що їй знову вдалося їх підкорити, але радість супроводжувалась і спустошенням, яке прокрадалося в душу щоразу, коли люди розходились, а Тамар залишалась сама — посеред вулиці, усвідомлюючи, що поділилася чимось дуже особистим з абсолютно чужими людьми.

Двоє старих, чоловік і жінка, які слухали її спів на лаві оддалік, встали й повільно підійшли до неї. Вони йшли, тримаючись під руки, причому чоловік спирався на жінку. Обоє були якісь маленькі й закутані в дуже теплий для такої днини одяг. Жінка сором’язливо всміхнулася Тамар беззубою усмішкою і спитала: