— Можна?

Тамар не второпала, чого вона хоче, але згідливо кивнула. Її зворушило те, як вони ласкаво тримаються один за одного.

— О, як ти співаєш! Ой-ой-ой! — Стара жінка притисла руки до щік. — Ну точнісінько... в опері! Ну точнісінько кантор у синагозі!

Ледь не задихаючись від захоплення, вона доторкнулася до руки Тамар, погладила. Тамар, яка зазвичай не любила, коли до неї торкаються сторонні, раптом потягнулася назустріч старенькій.

— А він, — бабця кивнула на старого, — мій чоловік, Йосип, уже майже безокий, не бачить нічого, та й вуха вже не чують, так я його очі і вуха, але тебе він почув. Правда ж, ти її почув, Йоську? — Вона підштовхнула старого плечем. — Правда, що ти її почув?

Старий подивився у напрямі Тамар і безтямно усміхнувся. Його жовтуваті вуса настовбурчились.

— Ти вже пробач, що питаю, — солодко вела далі бабця, і її припухле обличчя раптом упритул наблизилося до обличчя Тамар, — але батьки, вони в тебе знають, що ти отак сама, на вулиці, га?

Тамар і далі нічого не розуміла. Відповівши, що пішла з дому, «бо там було важкувато», вона збентежено усміхнулася, мовляв, «зі мною все гаразд, не хвилюйтеся». Але бабця все дивилась на неї і дивилась, і рука, уся в старечому ластовинні, раптом з несподіваною чіпкістю схопила її за лікоть. У Тамар перед очима стрімко промайнула картинка: відьма перевіряє, чи досить вже жирна Гретель, але страшнувата карикатура відразу зникла, поступившись місцем обличчю в симпатичних ямочках.

— Недобре, — проворкотала старенька і швидко озирнулася. — Недобре так, дівчинка зовсім сама. Адже тут усякі люди... і ніхто тебе не охороняє? А коли хтось захоче відібрати у тебе грошики? Або, не доведи боже, що гірше?

— Я даю собі раду, бабусю, — засміялася Тамар і хотіла була піти, відчуваючи неясну тривогу.

— І немає яких кавалерів чи братиків, щоб тебе захистити? — заквапилася бабця. — І де ж ти ночуєш, внученько? Так не можна!

Ось тут Тамар і почала здогадуватися — судорожне тремтіння десь у глибині живота підказало їй, що варто припнути язика. Тамар постаралася відігнати незрозуміле відчуття: старі здавалися такими щирими і приязними. А проте сміх її пролунав уже трохи інакше — дещо силувано, і Тамар повторила, що про неї не треба турбуватися, вона дає собі раду. Але бабця не відпускала її руку (Тамар здивувалася силі, з якою скрючені пальці стискали її лікоть), ніжним голосом вона поцікавилася, чи ситно дівчинка їсть, а то вона здається такою худенькою — «шкіра та кості, дорогенька моя». І Тамар, яку це «дорогенька» насторожило вже серйозно, відповіла, що з нею все гаразд, спасибі. Бабця мовчала, усе ще чіпляючись за її руку. Тамар бачила, як її губи пробують на смак останнє запитання. І тут воно вдарило, різко і чітко:

— Скажи, дорогенька, може, ти хочеш, щоб тебе хтось охороняв, га?

Тамар майже вирвала лікоть зі старечих пальців і намірилася піти, не попрощавшись, але останнє запитання змусило її зупинитися. Вона оглянулася на бабцю, у мозку її повільно дозрівало розуміння, що це — те саме і є, що вони прийшли по неї, що перед нею ті, кого вона так чекала, — його посланники.

Але це неможливо! Дурість яка! Та ти поглянь на них — на обох дмухнеш — розсиплються. Але ж питання — в точку. Ні, цього бути не може, це ж дідусь із бабусею, лагідні й добрі старі.

— Почекайте, а що це означає? — спитала Тамар, широко розплющуючи очі. — Я не розумію.

Все вона розуміла, зокрема й те, що головне — не втрачати голови, здаватися не надто зацікавленою, але й не надто наляканою. От тільки прокляте серце — напевно всім видно, як воно пульсує під комбінезоном.

— А то ми з Йосипом моїм знаємо одне дуже гарне містечко, щось подібне до рідного будинку для сиріток, там ти і пожити можеш, і попоїсти добре, і весело там, правда, Йоську?

— Що? — скрипнув Йосип, який немов раз по раз засинав за своїми темними окулярами і лише черговий поштовх повертав його до реальності.

— Що-що — попоїсти у нас добре можна, ось що!

— Еге ж, їжа у нас смачна. Це Генечка готує, — і старий кивнув на дружину. — Тому завжди смачно, і попити є що, і поспати можна, все добре!

Тамар зволікала. Якась частина її все ще відмовлялася повірити в те, що відбувалося. Чи боялась повірити. І погляд Тамар благав старих переконати її, що вона помиляється. Бо коли це — те саме, коли вони справді його посланники, то все вже почалося — просто зараз, а вона раптом зрозуміла, що боїться, до смерті боїться.

— Ну, що скажеш, дорогенька? — спитала бабця.

Тамар бачила, як від нетерплячки у неї посіпуються губи.

— Не знаю... А де це? Далеко?

— Та не за бугром, ні! — хихикнула бабця, і її руки метушливо замигтіли перед обличчям Тамар. — Та тутечки. Тут миттю, півхвилиночки. Ось візьмемо таксі — і вже там. Ти тільки скажи. А решту ми владнаємо.

— Але я... я вас не знаю! — Тамар майже кричала від страху.

— А чого тут знати? Я — бабуся, а він — дідусь. Старенькі! І є такий хлопчик-горобчик, Пейсах, який там завідує всім, і він дуже хороший, добренький, повір мені, дорогенька. Золотко, а не хлопчик!

Тамар розпачливо дивилася на них. Все так і є. Це саме те ім’я, яке назвав Шай, подзвонивши їй звідти. Пейсах. Та сама людина, яка побила його мало не до смерті.

А бабця розводилася далі:

— Так у нього є якраз таке містечко для діточок, як ти.

— Для діточок? — вдала, що не розуміє, Тамар. — Так там є ще...

— Ну звичайно! Ти що думала, сама там будеш? Там багато діточок, і всі артисти — перший сорт! І є такі, які згинаються по-всякому, ну як у цирку, і музикантики всякі-різні, хто зі скрипочкою, хто з гітаркою, а один так узагалі театр показує без жодного слівця, і один, який ковтає вогонь, а дівчинка одна на руках усе ходить. Ой-ой-ой! — Бабця в захваті затрясла головою. — Будуть тобі там дружки, де там! Весело буде тобі весь день!

Тамар знизала плечима:

— Ну, звучить привабливо.

Губи у неї сіпнулися, голос сфальшував.

— То ходімо, чи що, дитинко?

Рот старої тремтів, обличчя розчервонілося, і Тамар раптом стало страшенно гидко — стара здалася їй жирним павуком.

Бабця підхопила її під руку, і вони спустилися до мідрахів. Йшли вони ледве-ледве, підсліпуватий Йосип плентався позаду, чіпляючись за дружину. А бабця розливалася соловейком, ніби бажаючи базіканням заглушити сумніви Тамар, заморочити їй голову. Асфальт обпікав Тамар підошви. Адже так легко вирвати руку, відштовхнути мерзенних старих і втекти. І більше не відчувати дотику прохолодної, кволої плоті, не в’язнути в павутині, яку ця жінка плете навколо неї. І ніколи не з’являтися в тому будинку, шлях до якого вона шукала стільки місяців.

Тамар зацьковано озирнулася, немов прощаючись і з вулицею, і з крамничками, і з усіма звичайними людьми. Подумала про себе плаксивим голосом, голосом ослика Іа-Іа: «Зичу вам багато-багато щастя в мій день народження і дуже-дуже дякую за чудовий подарунок».

— А собачку обов’язково? — проквакала бабця, несподівано усвідомивши, що великий собака, який плентається за ними, належить Тамар.

— Так, вона зі мною! — скрикнула Тамар, у глибині душі сподіваючись, що вони скажуть, що з собаками не можна, і в неї тоді буде чудовий привід, щоб вирватися.

— Це дівчинка? Сучка, еге? — Бабця скривилася. — І що тепер буде? Вона понесе, ощениться, ото всім радість буде.

— Вона вже... вона стара, вона не може народити, — прошепотіла Тамар, і її серце стиснулося від сорому перед Дінкою, яка, у її квітучому віці, мусить зносити такі приниження.

— То для чого тобі ця животина, — не відставала бабця. — Залиш її тут. І годувати її ще, і блохи, і брудота...

— Собака зі мною! — відрізала Тамар.

Вони з бабцею втупилися одна в одну, і Тамар розгледіла те, що досі ховалося за широкими усмішками і затишними складками жиру: гострий, сірий, як сталь, загартований у боях погляд. Бабця перша опустила очі:

— А не треба так кричати, дорогенька. І що я такого сказала? І що за звичка така — кричати на старих, а ми ще робимо добре діло...