— Сліпа.

Асаф схопився.

— Сліпа? Тамар?

— А тобі не сказали? Глянь-но на собаку. Це ж собака для сліпих.

Асаф поглянув на Дінку. Правильно. Лабрадор. Для сліпих. Чи майже як лабрадор. Загалом, не зовсім схожа на лабрадора. Він відкрив рота, збираючись щось сказати, але Дінка втупила в нього особливо багатозначний погляд і не відводила очей, ніби намагаючись попередити про щось. Асафу здалося, що він божеволіє. Сліпа? А Теодора про це ні слова? Торговець піцою сказав, що вона їздить на велосипеді. І як вона втекла від детектива?

Мацліах усміхнувся вдоволено:

— Ну, тепер я тебе здивував, точно?

Здалеку почувся жіночий голос:

— Мацліаху! Скоро сьома! Додому!

— Це мама. — Мацліах встав і почав збирати залишки печива.

Недопиту каву він вилив на землю і все акуратно спакував: стаканчики, тарілки, серветку, Дінчину миску. Асаф і далі стояв як стовп, сам не свій від подиву.

— Ну гаразд. Піду додому. — Мацліах закинув пакет за плече. — Завтра не прийдеш? Я тут буду. Побалакаємо, га?

Асаф дивився на нього збентежено.

— Ще годинку чи годинку з чвертю. — Мацліах тицьнув пальцем угору. — Ти глянь на небо. Велика вселенська вистава починається!

Асаф запитав, які зірки можна розпізнати з першого погляду. Він хотів виграти час. Йому здавалося, він починає щось розуміти. Мацліах почав водити рукою, показуючи, де з’явиться Венера, де Полярна зоря, Велика Ведмедиця. Асаф не слухав. Щось вражаюче відкрилося йому. Щось, пов’язане з Тамар, з її божевільними вчинками. Ця дівчина встановлювала свої особисті, особливі закони. Мацліах пояснював, а Асаф, скосивши очі, наткнувся на таємничий Дінчин погляд. Він слухняно задер голову. Звідки стільки щедрості в цій дівчині? Адже як ще назвати те, що вона зробила для Теодори і для Мацліаха.

— Я? — десь поряд з ним сказав Мацліах. — Про що я мрію? Щоб колись, якщо буде на те Божа воля, можна було помандрувати в космос. Щоб космічні кораблі, як автобуси, відходили з вокзалу. Він приставив долоню до рота: — Корабель на Меркурій відходить через десять хвилин! Корабель на Венеру відходить зараз!

— І ти полетиш? — спитав Асаф.

— Може, так, а може, й ні. Це зважаючи...

— Зважаючи на що?

— Який настрій буде. — Мацліах погладив Дінку. — Ну гаразд, я пішов. Якщо знайдеш її, скажи: Мацліах збирає інформацію. Скажеш їй? Не забудеш? Мацліах — так мене звати.

Вдома на Асафа звалилося те, від чого він так успішно ухилявся протягом дня. На автовідповідачі було п’ять повідомлень від Рої, одне — від Даноха, одне — від Носорога і одне — від батьків, які сповіщали, що вони вже долетіли і все гаразд. Асаф нарешті дістався до туалету і довго сидів там, читаючи свіже число «Ігроманії», не цілком розуміючи слова, що пливли перед очима. Потім прийняв душ, зателефонував Даноху додому і розповів, що весь день гасав за собакою.

— Так це не пес? — тільки й спитав Данох.

Асаф попросив дозволу продовжити біганину і завтра, і дозвіл було отримано. Потім він подзвонив Носорогу, заспокоїв, що він ще живий, і признався, що великих досягнень у своєму розслідуванні поки не добився. Та все ж, і про це Асаф чомусь не міг розповісти Носорогу, в нього було відчуття, що він неухильно наближається до Тамар, рухається їй назустріч.

Під час розмови з Носорогом його пронизала якась думка. Адже Мацліах сказав щось дуже важливе, і він ще хотів його перепитати, але розмова якось так вивернула...

— Асафе, ти слухаєш?

— Так. Ні. Я тут пригадав дещо.

Вона шукає когось, сказав Мацліах і одразу злякався, що виказав чужу таємницю, і швидко додав, що це «щось там її особисте». Кого вона шукає? Як він міг його не випитати? Як міг таке проминути?

— А від стариків що-небудь чути? — гмикнувши, поцікавився Носоріг.

— Та поки що нічого особливого, — неуважно відповів Асаф і швидко попрощався, радіючи, що встиг поговорити з Носорогом раніше, ніж з батьками.

Дінка була сита. Він влаштував їй містечко і ліг поруч на килимі. Перебираючи її шерсть, він поринув у роздуми про те, кого ж шукає Тамар, і незабаром задрімав — далася взнаки втома. Прокинувся Асаф години через дві, у домі було темно, у повітрі танули відгомони телефонних дзвінків. Асаф приготував собі «гарячу страву» в упаковці, додав кілька сосисок з кетчупом і половину кавуна. Його чомусь не тягнуло їсти мамину страву. Трохи прибалдівши від своєї самостійності, Асаф знехтував усі домашні правила і разом з тарілкою влаштувався у вітальні перед телевізором. Він подивився запис матчу двомісячної давності, намагаючись погасити ураган цього неспокійного дня. Тричі дзвонив телефон, Асаф знав, що це Рої, і не піднімав слухавку, аж поки стало геть уже пізно для прогулянок. Тоді він відповів.

— Асафе, викидень ти нещасний, де ти, в біса, лазиш?

У слухавці гамір, музика, сміх. Він відповів, що застряг на роботі. Рої зареготав і велів негайно відірвати дулу від дивана і кулею летіти в «Coffee Time», а то Дафі вже зачекалася.

— Я не прийду.

— Що?! Як ти сказав? — Рої не повірив своїм вухам. — Слухай гарнесенько, козел: ми з Мейталь уже три години шляємося містом з твоєю Дафі, яка, між іншим, сьогодні — порношоу у власному соку, чорне шмаття, пірсинг і таке інше. Тому ти мені не квакай, ніби ти там стомився і з ніг падаєш! Що ти там взагалі робиш, яйця чухаєш?

— Рої, — тихо сказав Асаф, сам дивуючись зі свого спокою, — я не прийду. Вибачся за мене перед Дафі. Вона не винна. У мене зараз не той настрій.

Запала тиша. Асаф майже чув, як крутяться коліщатка у Рої в мізках. Рої був під градусом, але лише трохи, тож він чудово врубився, що ніколи ще Асаф не розмовляв з ним таким тоном.

— Тепер слухай мене, — уїдливо зашепотів Рої, і Асаф подумав, що сьогодні з ним уже хтось так говорив, ось з такою ж злістю. Ну звичайно: детектив. — Якщо ти не прийдеш сюди через п’ятнадцять хвилин, з тобою все кінчено. Зрозумів мене, гівнюк? Розумієш, що я тобі кажу? Не прийдеш — ти для мене покійник.

Асаф не відповів. Серце його калатало. Дванадцять років вони дружили. Рої був його першим справжнім другом. Асафова мама розповідала, що перший рік у дитячому садку, до появи Рої, Асаф був такий самотній, що коли одного разу підчепив там воші, вона аж зраділа — адже це означало, що він контактував з кимось.

— Ти залишишся сам, — шепотів Рої з такою страшною ненавистю, що Асаф здивувався: де вона ховалася всі ці роки? — Ніхто в класі, у всій школі, ніхто в світі навіть сцяти поряд з тобою не стане, і знаєш чому? Ти справді хочеш почути — чому?

Асаф злегка зіщулився, готуючись до удару.

— Тому що я більше не буду твоїм другом.

Ніякого болю.

— А тепер ти послухай, Рої, — відповів Асаф, і йому здалося, що зараз він говорить точнісінько як Носоріг, тихо і вагомо. — Річ у тому, що ти вже давно мені не друг.

Він повісив слухавку. Досить, подумав він байдуже, кінчено.

Асаф перетнув вітальню і знову сів на підлогу біля Дінки. Вона подивилась на нього своїми виразними очима. Він ліг на килим, поклав на Дінку голову, відчув її дихання. Він думав про те, що тепер буде і чи справді у школі все зміниться. Чомусь здавалося, що ні. Тому що всі останні роки він і так був, по суті, самотній. Ну так, з Рої і рештою компанії ходив на вечірки і сміявся з анекдотів, годинами стукав у баскетбол, розважався щоп’ятниці у прокурених кафе або задушливих кімнатах. І що вони там робили, всі ці нескінченні вечори? Цмулили пиво, клеїлися до дівчат, викурювали пачки сигарет і прикидалися, ніби глушать горілку, а він іноді вставляв одну-дві фрази в їхнє базікання про вчителів, батьків, дівчат, а коли в хід ішли наргіле[42], то й він смикав кілька разів і говорив, що повний ульот, а коли танцювали, він постійно теревенив біля стінки з одним із хлопців, поки той врешті набирався відваги і запрошував яку-небудь дівчину. А на канікулах — те ж саме, тільки ще паскудніше: нескінченне вештання містом, з кафе в кафе, з паба в паб, а він, він що — він, як правило, старанно приховував свої почуття, роблячи по мінімуму те, чого від нього вимагалося, тільки щоб зберегти добре ім’я, і завжди після такого порожнього вечора, від якого пухла довбешка, у нього виникало відчуття, що він пуфик, набитий тисячами пінопластових кульок. Дивно, адже він і справді був самотній, але жодного разу про себе так не думав. Самотні були інші. Нір Хармець, наприклад, з яким у класі ніхто не дружив, чи снобка Сиван Ельдор. І Асаф завжди їх жалів. Але сам він що? Що було у нього?