— Таким би ганьбитися! — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.

— Не ганьбитися, а хвалитися! — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?

— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.

— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророче резюмувала Фіскарошка.

Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини.

Як і ведеться в історії, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як він казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела з неперевершеною сільською красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною водночас для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало, тобто, Пірат і Гатьошка, за кількадень профітькали у мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце, — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши у якогось із мукачівських достойників автомобіля, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» один із банків. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, Пірат досить блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі спокійно із повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина! Але!.. О, громи небесні! Машини на місці не виявилося! За той час, доки наші вуєчко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину.

На чому ж він тепер добереться до Мукачева, та ще й з мішком грошей?!

Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний і меркантильний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця другої світової, наслідки багатоденного запою чи негативна біоенергетика Анці Гатьошки… Але йому нічого ліпшого не дуркнуло у голову, як притьмом кинутися у поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і одразу попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — од несподіванки у нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.

Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Проте тішилися вороги коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів совєтські освободителі, освобождаючи Ужгород, заодно визволили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву: в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна! А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів: аби підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Щоправда, руському капітанові не спало на гадку, яким чином мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу у борделях, казіно і нічних клубах… та, врешті, бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так напоїти руського капітана, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко уже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому… краденому автомобілі, із посвідкою звільненого із Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі Австрійський Пірат зумів подати себе новій владі так, що став на чолі нашої сільської влади.

Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко у напливі одвертості щиро ділився із дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.

— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі! А знаєш чому: зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визберають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів…

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти із новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили за перемогу у Другій світовій війні.

І в цій спільній мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого на всю Європу сільського вина, яким, немов щастям, упивалися європейські монархи, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.

Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше — великого гостя — начальника міліції. У пана головного міліцішти завтра намічався якийсь ювілей і вуйко мав це свято підкріпити міцними напоями із наших підвалів.

— Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи руки.

— Що ся стало?! — нервово запитав Пірат.

— Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!

Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки із сватом Наполійоном, гримнув:

— Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш із своїми шаленицями…

— О, братику, та тото і добре! Сама доленька мені шле міліцію, — випулило щастя очі Фіскарошці. — От типирка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!

В цей час по дорозі із Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову розкішну фату, плавно припливала начальницька машина.

Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило у голову, що начальник міліції — посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм!.. жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, уже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза — ні з місця! Тільки раз у раз била поклони до землі, і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту! — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь: одним словом — інтернаціоналіст.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба усіх військових називала генералами — пане генерале, не вірте Андрійкові… Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній… Вражий Імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале…

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно… кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста, і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав… Після такого акта насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти… Поникайте, поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.