Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався, як це було у ті часи прийнято, ідеологічною увертюрою — уроком історії. Сільські вундеркінди із босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Сов’єтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього нашого народу… А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Моя буйна, як «буйне поле», уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми усім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам» і від емоційного потрясіння ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту у історичні пізнання, чи вірніше — відкриття власного посолу. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму… Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше: підручник із історії — одна із небагатьох унікальних книг, у яку в рідкісні часи душевного осяяння я заглядав і навіть з цікавістю почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми сов’єтськими піонерами.

Проте вигляду не подав, що бачить. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні посмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я уже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса уперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсові діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів приємним здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?..

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса ревкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…

— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти із історії! — мужньо промовив я.

— А-а-а, Митрику… Ми усі знаємо, який ти розумний, — погладив мене учитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти у нас кожен день дуже активний… нині можеш і перепочити… Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються… А ти у нас кожного дня розумник… правда, дітки…

Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв якщо не майбутній пророк людства, то, принаймні, генеральний секретар ЦК КПРС. Вона, мило посміхаючись до мене, поблажливо мовила:

— Ну чого ви, пане Фийсо… Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи…

— О, мамко мої солоденькі! — тихо і трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.

— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно із мужом… Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона уже біжить у блуди…

І тут же навів красномовний приклад із життя неперевершеної блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його у кукурудзі із голою блудницею…

Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, мали би щастя-долю, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки! Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми неординарними здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса із чорною піною на губах пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув. Забігаючи на десятки літ вперед, скажу чесно — подібне твориться тепер із моїми книгами. Літературні критики і критикеси ледь пупи не надривають, аби довести нашому багатостраждальному і довірливому народові, які мої твори антинародні, аморальні і замість дороги до світлого майбутнього ведуть кудись у блуд… Наш унікальний народ гаряче погоджується із нашими геніальними критиками, але книги мої таки читає і реагує на них своєрідно! Це як горілка — гірка і гидка зараза, але ніхто не може собі відмовити у задоволенні од неї. Більше того: одна дуже високопоставлена державна персона розповіла унікальну історію про вельми неадекватний і магічний вплив мого письма на людську психіку.

Ніби той великий урядник із дружиною захворіли важкою формою безсоння! І де тільки не лікувалися — у найпрестижніших вітчизняних і закордонних клініках — ефект нульовий. Але якось чиновникові наші пильні стражі суспільної моралі надіслали звернення із вимогою притягнути мене до суворої відповідальності за висміювання і спотворення нашої щасливої дійсності. І як незаперечний аргумент — додавалася одна із моїх книг. Безперечно, чиновник так гостро й емоційно зреагував на те звернення «громадськості», як цап на одну із симфоній Бетховена. Проте якось, нудячись од невідкладних державних справ, він знічев’я відкрив мою аморальну книгу… Прочитав кілька рядків і — диво-дивовижне! — одразу заснув — без усяких заспокійливих і снодійних. Вражений чиновник про своє відкриття увечері розповів дружині. Небога, вимучена довготривалим безсонням, пані чиновничиха тремтячими руками схопила мою книгу, пробіглася виснаженими очима кількома рядками і миттєво забулася у мертвому сні. З тих пір, як тільки великого державного пана і його пані починають мучити страхи і безсоння — як там грошики у закордонних банках, чи не поцуплять злодії золото із квартири, чи не свиснуть знову останню модель іномарки із гаража і таке інше — вони беруться читати мої твори і на ходу засинають. Ось що таке цілюща сила талановитого слова, яке ніколи нікого не залишить байдужим!

Ось і тепер — щоправда, навпаки — доки відповідали зразкові учні, наші перевіряючі дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, одразу стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці.

Особливо тепло серед гостей зреагував пан вчитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилось, ніби маслом замастили. Реакція ж вчительок взагалі була бурхливою: вони одразу стрепенулись, і, наче лелечихи на болоті, почали одна перед одною розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…

Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…