— Пане майор, ідітє сюда! — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотілися.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім… Продайте єйо мне на шашлик!

— Шо??! Шо-шо?!! — отетеріла баба.

— Завтра у меня юбилей, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместе с барашком…

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик?!!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся у ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ… Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якшо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо у яйця…

Новоспечений генерал вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за дітородний орган і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка, і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку… Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан палкі «прівєти». Дні, проведені у совєтському трудово-виховному закладі, не пройшли для баби марно: тут вона за скороченою програмою навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі!

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй дорогій бабі: немилосердно матюкатися і печи колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих… А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» у діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спити ся раньше строку і достати білу горячку по повній програмі».

Отож дід Соломон і дістав тепер по повній програмі: замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:

— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!

— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.

Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.

Кожен ранок у нашому святому сімействі нагадує останні години Помпеї, або ж початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи із комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла усю солонину! — ледь не плаче вуйко, і доки баба схиляється, умудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора украв у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила у неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром*, а також вкрала два карбованці…

В цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур* Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння…

Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються у горшки із їжею. Далі рябі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї…

Ось приблизно такі, але далеко не повні, ідилічні сімейні картини, гідні пензля геніального художника, щоранку відбуваються у нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, у цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою. Що зробиш? Як співається у популярній народній пісні:

Ну і, безперечно, найсвітліше у цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно у ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветин бутерброд і гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину. А що вдієш?.. Мудро люди навчилися співати:

А у баби є ще і своя версія співанки:

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину у Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся уже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами… Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями ув намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає Соломонові погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту… Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш усе на єдну квітку ставити більше, аніж старому… бо я дуже добра!

Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу, — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно і, врешті-решт, на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.

І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі долари, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим польовим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні, і направду чисті-чисті, як перини порядної газдині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.