…Запотічний звернув на центральну вулицю і попри школу попрямував до правління колгоспу. Двоповерхова шкільна споруда зводилась виключно за кошти господарства, і кожного ранку, йдучи попри неї, голова прикидав, що ще б потрібно зробити, аби діти через усе життя пронесли пам’ять про роки, проведені тут. Правду кажучи, вчителі не мали ніяких претензій до правління. Що не клас — кабінет з усіма навчальними засобами, величезний спортивний зал, чиста і скромна їдальня. Тут же розміщена і музична школа, студія живопису. Чи міг думати про це Запотічний років тридцять тому?

На другий день свого головування, пригадує, зайшов у школу. Дев’ять років він уже не заходив у клас, але колишній учитель жив у ньому, кликав до дітей, і, йдучи попри школу, він не міг стримати себе, аби не зайти. Два класи містилися у колишній корчмі. Постукав обережно у двері і попросив від Софії — тоді ще двадцятирічної милої дівчини — дозволу побути на уроці. Тихо сів на задню парту. Учні — були серед них і десятирічні, і дванадцятирічні — писали диктант з української. Учителька читала поволі, називаючи навіть розділові знаки. Закусивши кумедно язики, діти скрипіли перами. Для них це була набагато тяжча робота, аніж тримати плуга, чи класти за батьками у валки траву. Коли урок закінчився, Запотічний підійшов до Софії.

— Я до війни теж був учителем мови і літератури. Давайте, увечері зайду і перевіримо разом роботи. Хочу побачити, чи по помер у мені педагог.

До кінця дня Запотічний забув про свою обіцянку — були справи нагальніші. Про неї нагадала сама Софія через два тижні. Зустріла його на вулиці і, ніяковіючи, сказала:

— Мирославе Олександровичу, діти вже питаються за оцінки, а ви не приходите.

Вибачився, а увечері зайшов. Перевіряти роботи закінчили далеко за північ. Результати приголомшили Запотічного. Жахлива неграмотність. Там, де Софія читала розділові знаки, діти так і писали: «крапка», «кома», «тире».

— Я вже місяць тут, — жалілася Софія, — і чимдалі, у мене таке враження, що скоро збожеволію. Ці діти не мають ніякого уявлення про елементарну грамоту. Я не розумію, яка система навчання існувала досі.

— А для чого селянину була грамота? Орати темним чоловіком було завжди легше.

Запотічний раптом помітив, що дівчина тремтить від холоду. Минав листопад, а в кімнатці, прибудованій до школи, не топилося.

— Софіє, чого не розкладаєте вогонь? — спитав. — Дров немає?

Вчителька злякано подивилася на Мирослава, а потім несподівано відсахнулась.

— Що з вами?

Софія виставила перед очима тремтячі руки і раптом благаюче закричала:

— Прошу вас, не говоріть, не говоріть про вогонь!

Обхопила руками голову і заридала.

Софіїна сім’я жила на глухому хуторі у горах, де до небес набагато ближче, аніж до землі. Сюди, як говорили хуторяни, тільки птахи і вітри приносили із долин добрі й погані вісті. Війна, що в свій час оминула житла вівчарів і лісорубів, почалася тут пізніше. Батько Софії став першим головою сільради, до якої входили розкидані на горах присілки. Якось осінньої ночі хтось обережно постукав у вікно. Невдоволено крехтячи, батько зліз із ліжка.

— Не відкривай, Йванку, — заблагала мати.

— Не йойкай, як на біду, — гримнув і, підкрутивши гасову лампу, вийшов у сіни.

Злякано клацнув замок. Софія вовченям притулилась до стіни.

— Доброго здоров’я, брате, — почулося у сінях.

— І тобі дай боже, Олексо, заходьте до хижі.

— Не будемо серед ночі племінників і невістку тривожити. Ми до тебе у нагальній справі.

— Слухаю!

— Не хочу брати, Йване, гріха на душу, тому і прийшов до тебе попередити. Нагаздувався уже досить при совітах, тому красно просимо здати печатку і йти у наше товариство. Поміркуй, брате, добре поміркуй кілька днів. Спокійної ночі.

У сінях довго влягалася тиша. Потім знову клацнув замок, і увійшов похнюплений батько. Мати, що весь час чатувала біля дверей, впала перед ним на коліна, заголосила:

— Йванку, що з нами буде, покорися, або щось вдій… Йванку, милий…

— Мовчи, — тихо повів батько, сів на лавицю, закрив долонею очі і довго сидів у нерухомості.

— Слухай, — мовив зрештою. — Я більше ночувати вдома не буду. Прийдуть, скажеш, що в обійстя не з’являвся і нічого про мене не відаєш.

Другого дня по обідній порі в лісі почалася облава. Стрілянина не вгавала до ночі. Лісовики уникнули бою і перейшли за перевал.

Через тиждень вночі гості навідалися знову.

— Запали світло, — наказав матері грубий голос.

Мати, хрестячись, запалила лампу. Софія злякано визирнула з-під ковдри. У дверях стояло двоє. Високий, широкоплечий, із опущеною на очі клебанею, підійшов до вікна і різко обернувся до матері. Софія, закусивши зі страху кулак, мало не скрикнула — вуйко Олекса, батьків брат.

— Олексо, це ти? — звернулася здивовано мати до вуйка.

— Коли пам’ять не зів’яла, то правду мовиш. Ви із братіком, звісно, уже тиждень мене схоронили, але тепер північ, мерці в таку пору встають з могили і мечуться їх неприкаяні душі між живими, — мовив, натискуючи на кожне слово.

Другий, що стояв біля одвірка, засміявся, і Софія з жахом помітила, що рот його зовсім беззубий і схожий на нору щура.

Через кілька років, коли Софія вчитиметься у місті, вона одного дня зустріне беззубого. Згорблений, посивілий, у засмальцьованій фуфайці, він ітиме накульгуючи їй назустріч. Невідомо яким чином він одразу впізнає її. Софія, до крові зранивши пальці, вирве з бруківки дві каменюки і піде на нього. Прохожі будуть злякано сахатися, гадаючи, що дівчина збожеволіла. Хтось одразу подзвонить у міліцію, і всі боятимуться наблизитись до непевної. А Софія, не бачачи нікого перед собою, окрім жалюгідного обличчя, спотвореного страхом, ітиме з каменюками на лісовика. І беззубий не витримає, закричить на всю вулицю:

— Я сам здався, відсидів своє, я спокутував гріхи…

Але Софія, затиснувши зуби, як неминучість долі, підніме над ним дві каменюки. І тоді він впаде на коліна посеред міської площі, схопить себе за голову і тільки прошепотить у відчаї:

— Бий!

Коли б лісовик і надалі благав, Софія не задумуючись пустила б у нього бруківку. Але беззубий сам попросить «Бий!». І вона не вдарить. Каміння вислизне з її рук, і дзвінко поцокотить площею, а дівчина, подивившись, як осінній вітер перебирає на його голові рештки посивілого волосся, як тремтять на скронях його руки, не витримає і заплаче.

— Бий! — уже буде благати. — Ну підніми камінь і вбий мене!

— Тебе життя побило! — крізь сльози промовить Софія і, обернувшись, піде. Він, стоячи на колінах, простягне за нею руки, схоче щось крикнути, але горло здавлять спазми. У такому незрушному стані, на колінах, він буде дивитися за Софією, доки дівчина не зникне за рогом вулиці. Дивитиметься широко розкритими очима, у яких, крім холодного вітру і кількох осінніх хмар, уже нічого не зостанеться від людського світу.

То буде потім. А зараз…

— Сідайте, Олексо, — припросила мати.

Не рушаючи з місця, вуйко суворо спитав:

— Де брат?

— Не знаю. Як пішов з обійстя тоді, коли приходили, більше не виділа.

— Гарно. На мене, брата рідного, руку гнида підняла, — просичав. — А тепер ховається! — Вуйко глухо простогнав і закрутив скрушно головою. Потім підняв очі — хижий зблиск майнув у зіницях.

— А як племінник? — спитав раптом зацікавлено.

Мати, гадаючи, що лихо минулося, вся просвітліла враз, зітхнула полегшено, підійшла до ліжка, підняла перину, і щаслива посмішка скрасила її обличчя.

— Спить золотенький мій, — промовила тихо і ніжно жінка.

Вуйко обережно і собі підійшов, з таємничою посмішкою подивився на племінника і раптом з усієї сили кинув невісткою на беззубого. Лісовик вмить скрутив матері руки і притиснув до підлоги. Тим часом вуйко схопив немовля за ноги, підняв над собою і з усієї сили вдарив голівкою об стіну. Дитина навіть не встигла скрикнути. Тільки рученятка якось дивно піднялись вгору, немов благаючи помилування, і безживно опустились.