У правлінні колгоспу, як десь і сподівався, було безлюдно. Тільки в одній кімнатці, скоріш комірчині, сидів зсутулений дядько в окулярах і відклацував на рахівниці.

— Доброго здоров’я!

Дядько невдоволено підняв голову, зняв окуляри, пильно придивився на гостя і буркнув:

— Доброго!

— Де я можу знайти голову колгоспу?

— Звідки мені знати? Бачив його зранку, а тепер спробуйте знайти, — сказав з тим же невдоволенням, щільно натягаючи знову окуляри, немов хотів за товстими скельцями сховати не тільки короткозорі очі, але й самого себе. І вже не звертаючи уваги на Запотічного, знову взявся за сердиту рахівницю.

Мирослав Олександрович обійшов кілька гонів, що простягліїся одразу за селом. Кукурудзяні поля, картопляні обіцяли людям рясний урожай цієї осені.

— У минулому роді теж виглядали не згірш, — подумалося. — А зібрали — бідно вийшло.

Коли повернувся у село, на дверях контори висів замок. Присів на східцях. Низьке жовтнево сонце почало вмощуватися між горами на ніч. З поля, поодинці, невеликими гуртками, верталися підгоряни. Одні проходили мимо байдуже, зайняті клопотами, які чекали вдома, інші — певне упізнавши Запотічного, перешіптувались між собою і довго оглядалися: чи то не наважуючись підійти, чи просто із цікавості, на котру завжди хворіють у селах.

Ніч у гори приходить нагально. Не встигне сонце відклонитись від землі, як довколишній світ одразу занурюється у сутінки. Вони гуснуть швидко, затоплюючи спершу окремі береги овидів, потім ближчі краєвиди, доки над тобою не сплесне суцільною габою ніч.

Запотічний піднявся із східців контори і попрямував вулицею. Куди йому податися серед ночі — не міг дотямити. Можна б піти попроситися на нічліг до Габеля — знав, де живе голова, — але знайде його вдома? Та зрештою чи й варто. Не для вручення голові нагороди приїхав сюди Запотічний, а готувати питання на бюро окружкому партії. Як показали перші ж години перебування Мирослава у Підгірному, Семиліта небезпідставно непокоїли справи у колгоспі.

— Добрий вечір!

Запотічний від несподіванки здригнувся. З темряви виросла чоловіча постать.

— Не впізнали? — запитав чоловік.

Перед Мирославом, із батогом під рукою, стояв Махнюк. Саме по спокійному тону і впізнав Запотічний колишнього знайомого.

— Аякже, впізнав!

— То ж то. Радий, що пізнали, бо у декого з начальства хворість недобра з’явилася — хибують на пам’ять.

Запотічному стало ніяково — не зрозумів, про кого йде мова, і стенув плечима.

— Які дороги привели знову до нас? Ачей, думаю собі, добрі, — продовжував далі Махнюк.

— Голову вашого шукав, не знайшов.

Запотічний помітив, як губи Махнюка розпливлися у скептичній посмішці.

— Товариш Габель нині гуляють на весіллі у Грабівниці, так що і не шукайте, — Махнюк проказав це з помітною іронією. — Я можу порадити, — продовжив уже серйозно. — Куди вам зараз серед ночі? Коли не гордуєте, пішли до мене, повечеряємо, переночуєте. Не багаті, але живемо в мирі…

…Уже кілька свічок тихо відплакали на столі, повлягались давно спати діти і жінка, а вони говорили. Час од часу розмову уривали цвіркуни, що із незапам’ятних часів огніздилися у хаті, десь під піччю. Не одне покоління Махнюків зросло у цій хаті! І кожного з них, від першого дня і до останньої хвилини супроводжували співи цвіркуничих сопілок: у радості — веселих, у горі — печально-журливих. Розповідали в сім’ї, що старий Махнюк, вернувшись зовсім глухим із першої світової, помер через місяць не від контузії, а від тяжкої журби, що більше ніколи не почує у своїй хаті цвіркунів.

Махнюк опустив низько над столом голову, втупився у свої нароблені, жилаві руки і, ніби скражучись, що виною усьому вони, почав замислено:

— Ви поясніть мені, темному чоловікові, як же так сталося: до Радянської влади кріпко крутили наші шиї Габелі, а зараз теж шлеї накинули. Три бригадири — Габелі, всі ланкові — Габелі і їх свояки. Трудодні пишуть, як заманеться — кому за очі красні, кому за могоричі, а кому й за хребет гнучкий. У правління теж пролізли майже всі свояки Габеля.

— Ми знаємо про це, — сказав Запотічний. — Однак ніхто не чекав, що так обернуться справи: усім було відомо, що Габель ще перед еміграцією відрікся від своїх. Наша влада гуманна — діти не спокутують гріхи батьків.

— Аякже, Іштван Степанович вернувся у село героєм, — в голосі Махнюка знову відчулася гірка іронія. Продовжив: — Страшно, коли давнє горе і біль затуманюють на все життя людині очі. Тому не подумайте, ніби через свою родину, може, хочу обплювати чоловіка. Але не можу і змовчати, бо чимдалі, чорнішає моя душа, черствою стає, — ударив себе Махнюк у груди. — Ось ходять тепер Габелі — землі під собою не чують: "Герой наш Іштван». Хочете знати, як все було насправді? Любив Габель сестру мою наймолодшу. Не дав бог багатства — на красу не поскупився: гарна була. Прийде осінь, хату не нагрієш: за сватачами двері не встигали закриватись. І чого б не вибрати собі рівню? Так ні. Норовистого характеру вдалася. Затялася на своєму: не вийду ні за кого. Любила Габеля. І за що тільки — досі не дійду. Тепер він, як яблуко недопечене, а тоді й поготів миршаве, непоказне було. Та хіба серцю накажеш: любила та й по всьому. І думаю, не за багатство. Душа в нього тоді була іншою, аніж у батька і братів — світліша, людяніша, ще не очорнена блиском грошей. Старий Габель, коли дізнався про сина, трохи розуму не позбувся: не додасться тепер нічого до його готарів. А нашої землі кожному якраз стачило по скибці — бери її під пахву — і на всі боки світу. На перший раз страшно провчили Габелі Іштвана: зв’язали віжками у хліві і вимоченими в’язелями так били, що всю шкіру посікли на спині — місяць чорний ходив. Та не вбили любові. Молоді і далі зустрічались, правда, тепер уже поза людськими очима: то в горах у нашій зимівці, то в лісі… Знав про це старий Габель. Та видів, не дасть ради сину, і вирішив віддати Іштвана в армію: там розуму навчать.

На столі докліпувала, конаючи, свічка. Махнюк умовк, піднявся із-за столу, добув із скрині нову, запалив і, ніби освітлюючії в собі давні спомини, поклав свічку перед самими очима.

— І порішили вони з сестрою: Габелю треба втікати. У ті роки багато наших хлопців перебиралися потаємними стежками до Радянського Союзу.

Ой, і помстилися нам Габелі…

Свічка на мить пригасла, а далі яскраво освітила Махнюкові очі, що широко дивилися у той страшний день.

…Анну пробудило незвичне світло. Воно струмувало казково-білими потоками знадвору, і вічно підсліпуваті вікна на зимівці немов прозріли: дивились на дівчину якось здивовано, запитуюче… Анна припіднялась на ліжку, роззирнулась і здалося чомусь, що стіни і стеля у зимівці стали вищими, чистішими, немов із дивним світлом у хату припливло свято. Зовсім поруч, на дверях, за одну ніч встигло вирости і розквітнути буйне дерево інію. Тремтячи від холоду, Анна вискочила з-під ковдри, хутко одягнулася і метнулась на двір, аби нагодувати худобу, доки Петро надійде із села звозити із верхів сіно. Розчинила двері і завмерла на порозі — навколишні гори, немов новонароджених, спеленали сніги. Вони хвилями слалися верхами, а потім веселими отарами текли донизу, у село. Пругкий вітер помалу розганяв хмари, і сніги раптом зацвіли на чистих галявинах небес, що низько опускалися на маківки гір. І від того — скільки бачилося — все на землі стало добрішим, людянішим, лагіднішим, немов світ, такий жорстокий і несправедливий, за одну мить переродився.

Анна подивилась на білу вершину Жорнини, через яку позавчора вночі пішов Габель, і під серцем недобре занило. Вона ступила кілька кроків від зимівки, впала на коліна і почала молитися снігам.

— Будьте ласкаві, — благала Анна сніги, — заметіть за ним дорогу, аби ніхто не вивартував, зогрійте його, коли буде замерзати, додайте йому сили, коли занеможе, спасіть від звіра і лихого ока…

Слова невідомої досі нікому молитви народжувались у ній одне за одним, спливали до серця легко, прозоро, як спливає до губ спраглого із глибин землі дзвінка джерельна вода. Вона довго стояла на колінах, ревно просила, благала, і була її молитва чиста, безвинна, як сніги, що цвіли на синіх галявинах небес.