— А зрозуміти так, — наперед вийшов вусатий Когутич. — Ви думаєте, у нас душа не болить, — почав бити себе в груди. — Хто з нас, батьків, дідів наших, не мріяв мати тут бодай сотинку землі? Дивіться, — Когутич підняв з-під ніг грудку землі, підніс її до очей. — Та це ж золото, а не земля. От я її зорю, а на другий день наділять на цвинтарі.

— Хто це вам говорив?

— Як хто?! — вигукнув Когутич. — Чонгарієві сини скількох людей уже перестрівали у лісі, грозили, хто візьме на їх полі, — голова з пліч. Он на тому тижні і бабу Федорку перестріли.

— Ой так, так, людоньки солодкі, — засокорила маленька жилава бабуся. — Аби ’ м сонця божого не виділа. Хмиз я збирала. Аж лиш виджу, іде Шоні до мене із лєворвером. Так і каже: «Переповіште,[3] хто на наше рукою посягне, голову відотнемо».

— А ви, Федорко, людей не страшіть, — вмить осмілів Каліка. — Ви ліпше розкажіть, як торгуєте у вароші,[4] а гроші просите не наші, совіцькі, а пенгсви.[5] Скажіть! — аж заверещав Симко.

Бідна старенька — був такий у неї гріх — пополотніла і ледь вимовила:

— Згинь, нечистий, під землею. — І перехрестилася, із страхом дивлячись на Запотічного.

Юрбою знову прокотився смішок.

— Вам землю дає Радянська влада, а не Чонгарі.

— А хто нас захистить? — пролунало із натовпу.

— Радянська влада! — крикнув Запотічний. — Якщо вона дає, може і захистити! І хай хто спробує повернути життя назад!

Підгоряни загомоніли. Раптом наперед несміливо вийшла суха, виснажена жінка.

— То правда, Петрику, що і мені землиці дадуть? — повернулась до Махнюка.

— А чом би й ні! Громада наділить, як і всім, — мовив Махнюк і пояснив Запотічному: «То Ганна Чорнейка. У неї чоловік і син на фронті».

Жінка тремтячими руками відгорнула скибку з-під Махнюкового плуга, вхопила її, пригорнула до грудей і, весь час дякуючи, раптом понесла, немов дитину, через поле. Ішла Ганна спершу помалу, а потім побігла, ніби боячись, що це сон і до його кінця не встигне донести в обійстя шмат із вимріяного поля.

Усі, хто був тут, дивилися услід Ганні Чорнейці і поволі опускали голови.

Ще одна людина, дивлячись із порослого березняком пагорба за тим, що відбувалося, гамувала у собі невимовний душевний біль. І не тому, що майже божевільна від радості Ганна бігла із скибкою додому, а з туги за цією землею у долині, на яку вже ніколи не ступити, за тихою, як вечірня печаль, рікою, у котрій вже ніколи не освіжити в літню спеку тіло.

Всю зиму Чонгарі із синами провів у закинутій лісовій сторожці, куди ще влітку завіз таємно припаси. На що він сподівався? Так, Чонгарі вірив, що росіян зупинять. Гори їх вимотають, наступ захлинеться. Повториться те, що в першій світовій, і в душі він посміювався із своїх завбачливих знайомих, котрі спродувались до останньої нитки і тікали світ за очі. Однак минула осінь, пройшла зима, фронт не зупинявся і нині росіяни вже скоро у Берліні. І до Чонгарі тільки тепер дійшло, що він — уже в літах, здається, твереза людина — тішив себе примарними ілюзіями. Через кілька годин, як стемніє, він піде звідси, назавжди попрощавшись із рідними місцями.

Чонгарі дивився на людський гурт, що ділив у долині землю, і не міг збагнути: не жаль йому було зараз тих гольдів, але чому, чому так боліла душа за цими місцями — дикими і прекрасними.

Досі долина була для нього просто гольдами землі, на яких родила кукурудза, пшениця, картопля. Красні були врожаї, що й говорити. А ось зараз це для нього було як щось буденне, не варте уваги. Долина у світлі призахідного сонця, на яку дивився востаннє Чонгарі, таїла у собі якусь невимовну красу, що сповнювала душу нестерпним жалем. І він тільки тепер зрозумів, що рідна земля — це не тільки рясні пшениці, кукурудза, картопля, а й біль і радість людини, її дитинство, сльози і смуток, все те, що осяває твоє життя до останньої хвилини.

Поруч, знічев’я, відклавши автомати, почали борюкатися Руді і Шоні.

— Перестаньте! — гнівно крикнув Чонгарі.

«Жеребці вгодовані, — подумав чомусь злісно про синів. — Ще не відають, що таке залізні вудила і гарячі батоги».

Коли б не сини, думав Чонгарі, може, і не стояти б йому, як на власних похоронах, сьогодні тут. Ходили виродки, грозячи людям. А тепер уже прощення не буде. Спалено усі мости.

Сонце уже майже зайшло. Від Підгірного, на перевал, знімаючи куряву, піднімалась легкова машина.

— Опу,[6] може напослідок вогником пригріємо? — поплескав Руді автомат і показав на машину, що наближалася до перевалу.

Чонгарі зле глянув на сина і глухо промовив:

— Машину треба зупинити, але щоб волосини не впало їм з голови!

Запотічний повертався у місто з легшим серцем, аніж їхав сюди. Він розумів, що треба немало часу, аби в душах людей пролягла межа між їх минувшиною і новою дійсністю і щоб повністю стерлися межі на земному тілі, які селянин не зміг ніколи переступити, пересилити самого себе і піти далі. Мине не день, не два… Але перший крок — хай ще несміливий, невпевнений — уже зроблено.

Машина поволі наближалася до перевалу. До спочинку помалу йшов тихий і задумливий весняний день. Над горами, немов червоні гуні, висіли призахідні небеса.

— Як називаються оті гори? — показав Запотічний у бік румунського кордону.

Шофер навіть не встиг повести головою. Довга автоматна черга скреготнула по машині. Зміями засичали колеса, машина втратила керування і з розгону полетіла у придорожну канаву. Переляканий шофер вискочив з кабіни, блискавично шмигнув через дорогу і заліг потойбіч.

Витираючи з чола кров, Мирослав підняв голову. Над канавою стояли троє — двоє юнаків і ще досить молодий, але уже сивий, стрункий, військової виправки чоловік.

«Чонгарі», — одразу здогадався Запотічний.

Чонгарі затоптав недопалок і спитав щось по-угорськи.

Запотічний заперечливо похитав головою.

— Батько цікавиться, як доїхали? — перекладати взявся Руді.

— Вам видніше, аніж мені, — зло посміхнувся Мирослав.

Рукою непомітно потягнувся до кишені.

— Облиште, — сказав на диво спокійно Чонгарі. — Якщо ви розумна людина, мусите бачити, що пістолет у даному випадку — мильна бульбашка.

Юнаки, як за наказом, звели автомати.

— Чого тоді хочете від мене? — встав на ноги Запотічний і виплюнув кров.

— Ви зараз їздили у Підгірне, заставляли брати землю. Хто дав право сягати на мою власність?! То земля моїх предків!

Чонгарі обвів сумними очима Підгірне, яке огортали тихі сутінки, покивав чомусь головою і промовив, дивлячись Запотічному у вічі:

— Я не вбивця! На моїх руках немає людської крові. Сини хоч і спалили для страху кілька хат, але нікого не вбили. Це моя земля, я люблю її і не дам очорнити кров’ю.

Слова Чонгарі, здавалося, вириваються із його грудей згустками крові.

— У цій землі покояться мої предки, у ній — моя пуповина, тут моє дитинство і молодість, — дедалі лютів Чонгарі, — і я повернуся ще сюди. Якщо б навіть сам не зміг, батьки мої, діди мої встануть із могил і поможуть у цьому. Ще не один жебрак зніме переді мною здалеку шапку і зігне у поклоні хребет. І я не вбиваю тебе, — тут Чонгарі уже перейшов на «ти», — тільки тому, аби дожив до того часу і збагнув, що на землі таки існує закон сильнішого. Запам’ятай це, — закінчив перекладати Руді.

Чонгарі наказав синам щось по-угорськи, всі троє обернулися і, поправивши на плечах автомати, рушили в ліс.

Через деякий час вони вже йшли у напрямку румунського кордону. Сини крокували легко і насторожено, як рисі. Старому важко було йти. Весь час здавалося, що він тягне і ніяк не може витягти з цієї землі самого себе. Уже на вершині гори Чонгарі знову оглянувся. Вечірній туман спеленав навколишній світ і легкими хвилями танцював унизу, а Чонгарі здавалося, що то піднімається вгору, прощаючись із ними, долина. Обернувся і рушив твердою ходою. Коли перейшов кордон, Чонгарі здалося, що він ступив у вічну пустелю і чомусь згадав Мойсея, як той повів своє плем’я у мертві піски.