Скажу одразу, що тут ніхто не дізнався, що я твій син і нехай це навіки залишиться таємницею нас обох.

Ти вважав нас загиблими так само, як і ми тебе. Однак ми залишилися: живими. Німці нас не розстріляли. Кількох здорових жінок з дітьми відібрали, відвезли на станцію і відправили у Німеччину. Серед них були і ми з мамою. Повернулися додому восени сорок п’ятого. Село було спалене, майже нікого із живих не залишилося, крім баби Домни, яка весь час торочила матері, що бачила, як ти приходив у село з ангелами. Звичайно, ми сприйняли всі ці розповіді за марення і не повірили бабі, тим більше, що у райкомі партії матері сказали, що чоловік загинув — на тебе зберігалась в архівах похоронка ще з літа сорок першого. Ми виїхали у Дніпропетровськ, і мама влаштувалася на залізниці.

У нас до цього часу зберігається документ, який засвідчує твою смерть, але ми якимось чуттям відчували, що ти живий. Мати тому і стала працювати на станції: а може, проїдеш якимось військовим ешелоном? Я донині пам’ятаю: перед прибуттям поїзда на пероні завжди шикувався духовий оркестр інвалідів війни. Разом із ними чекали і ми з мамою. Завбачивши удалині дим паровоза, музиканти починали грати марш «Прощання слов’янки». Я не знаю страшнішого маршу. Це не музика, а туга мертвих солдатів, плач матерів і вдовиць. Деякі військові ешелони зупинялись, а інші пролітали.

А інваліди, з непокритими головами, під осіннім дощем і вітром все грали і грали, і мовчки плакали, пораз витираючи рукавами старих шинелей сльози.

Одного дня мати захворіла, і я пішов на станцію сам, але припізнився. Ешелон уже відправлявся, коли вибіг на перон. Грав, як завжди, оркестр, а поїзд повільно відходив. І раптом у вікні я побачив голову солдата. Очі, повні печалі, незмигно дивилися на мене. Я не пам’ятав тебе, але чомусь вирішив, що це саме мій батько.

— Татку! — закричав я і побіг.

Зачепився за рейку і впав. Схопився і знову побіг шпалами. Рейки блискучими зміями звивалися переді мною, а я біг і благав зупинитись ешелон. Але поїзд відходив усе далі. А я все біг і кричав. А тоді впав на шпали, плакав і кляв себе за те, що спізнився. І ось відтоді мені здається, що я все життя біжу за поїздом, який відвозить печальні солдатські очі. З тих пір я не можу слухати той марш, бо бачу перед собою непокриті голови музикантів-інвалідів, і під моїм серцем повзуть холодні рейки, по яких пролетів військовий ешелон.

Не можеш уявити, як мені хочеться кинутися тобі в обійми, зацілувати, вибігти на вулицю і на весь світ закричати «Живий мій батько!» Але я, в ім’я матері, цього не зроблю.

Обіймаю тебе, мій дорогий, незнайомий, і міцно цілую.

Твій син».

Запотічний з якимось мертвим спокоєм прочитав написане, відклав його, потім знову взяв до рук.

Якесь оціпеніння скувало його. Він все ще не міг нічого усвідомити і взявся знову за лист. Але тільки-но прочитав два речення, вмить повернувся у цей світ.

— Хто привіз цього листа! — закричав до друкарки, вилетівши з кабінету.

Дівчина ще ніколи в житті не бачила Запотічного таким. Вона схопилася зі стільця і злякано притулилася в кутку.

— Хто, питаю!

— Шофер першого секретаря. Велів вам передати і поїхав, — тремтячи, белькотіла дівчина.

Запотічний, не тямлячи себе, вискочив з контори і побіг дорогою, що вела до міста. Перехожі відступали на обочину і здивовано дивилися йому услід.

У цей час небо ще нижче нахилилось над селом. Лагідна тиша завладарювала над світом, і пішов дощ. Тихий і чистий. Він трохи протверезив Запотічного. Мирослав Олександрович зупинився далеко за селом, підійшов до черешні, що росла на узбіччі, і притулився чолом до вологого стовбура. Чи довго так стояв — не тямив.

Відійшов від дерева. Сховав повільно в кишеню листа і тільки тепер помітив, що навкруги сотнями голосів шепоче рясний дощ.

— Як добре, що йде дощ і ніхто зараз не побачить моїх сліз, — подумав, вертаючись у село.