— І ви досі мовчали?! — прошепотів, задихаючись, Попович. — Сьогодні ж я викличу слідчого.

— А чи варто, Василю Петровичу? — посміхнувся Мирослав. — Невже не розумієте, що пише одна людина з тим, щоб прилякати. Ми викличемо слідчих, почнуться допити, дізнання, село переполошиться, люди почнуть боятися один одного. А це тільки на руку тому, хто пише: мовляв, мало того, що рік голодний, а тут новий голова через свою персону хоче ще й село у тюрму пересадити… Йдеться до того, щоб я людей проти себе поставив. Ви краще викличте до мене Габеля.

Іштван Яношович зайшов на другий день. Стримано привітався і став у дверях.

— Сідайте, — запросив Запотічний.

Габель криво усміхнувся.

— А я вже думав, що тут й місця сісти мені не буде.

— Як живете? — поцікавився Запотічний.

— Як риба у розсолі, — хмикнув Габель. — Хіба людина, яка тримала у руках печатку, може уже жити без неї… Весілля у селі — будьте добрі, Іштване Яношевичу, запрошуємо; хрестини — не оминіть нашу хату; заколють кабана — не погордуйте свіжішою… А кого ж запрошували? Не мене, а печатку, — мовив, іронізуючи, притворно жалібним голосом і встав, аби поклонитись печатці, що якраз лежала перед Запотічним. І тут його погляд натрапив на два ножі і записки, злегка прикриті газетою. Обличчя Габеля враз сполотніло, чоло зросив піт і, тремтячи всім тілом, втомлено сів. Глянув люто на Запотічного і приречено опустив голову.

— Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив Мирослав.

Габель у напливі чи то гніву, чи страху раптом схопив себе за скроні, затряс головою і прошепотів:

— Ненавиджу!

Запотічний на якийсь час замовчав, а наколи Габель угамувався, сказав:

— Я думаю, не будемо говорити про те, що побачили на столі. Хотів би почути, як збираєтесь далі жити?

Габель зітхнув і не промовив жодного слова.

— Всі ми на цій землі смертні, — продовжив Запотічний, — і часто прораховуємось. Але людина повинна завжди перебудовуватись на своїх же помилках, а не впасти назавжди після того, як спіткнулась. Я знаю, ви багато пережили і не зігнулись, а тут опустили руки… Ще нічого не втрачено, зберіться духом і подумайте, як далі бути…

Габель важко підняв голову і тихо попросив:

— Якщо мені хочете добра, видайте довідку, і я виїду звідси. Тут для мене більше життя не буде.

Минали роки. Габель проїхав усією країною і ніде не зміг знайти собі спокійного місця. Міняв сім’ї, міста, і тут доля відвернулася від чоловіка.

Вернувся через два десятиліття знову у Підгірне. Брат зустрів неласкаво.

— Можеш пожити місяць-два в моїй хаті, а далі думай, брате, що чинити. Не можу тобі нічим зарадити. У мене дві дочки відданиці. Самим тісно.

— Брате, — жаль здавив серце Габеля. — Ви з няньом розбили моє життя, я через вас пішов по світу, а нині у батьківському обійсті мені голову ніде притулити! Де твоя совість, де правда?!

— Що було, за водою спливло. Жив бо няньо, хай би зараз і думав. А тобі теж треба було голову на плечах носити, — відповів із злістю старший брат.

Нічого не лишалось Габелю, як прийти на поклін до Запотічного.

Кілька разів заходив у прийомну і ніяк не наважувався торкнутися дверей кабінету. Як зустріне Запотічний? Із чого починати розмову? Боже, як він карав себе у ці хвилини за ті записки, підкинуті голові. Як же зараз увійти? Але біда — не тітка, примусила постукатись у двері. Запотічний глянув на Габеля і жахнувся — це була тінь колишньої людини. Запалі щоки, зморшки шрамами на чолі, згаслі очі, у яких ледь-ледь жевріло тепло, плечі зігнулися, як від непомірного тягаря. Габель чомусь перебирав руками і весь час знічено озирався, наче шукав місця, куди їх непомітно приткнути.

— Не виженете, Мирославе Олександровичу? — тихо спитав Габель.

— Женуть злодіїв і людей нечесних, а ви гість, сідайте.

— Не гаразди привели мене до вас, — почав відразу, поволі ковтаючи слова.

Габель розповів Запотічному про свої митарства.

— Винен я, дуже винен перед вами, — здавленим голосом мовив Іштван Яношович, — але себе вже не повернеш, і вини тої кров’ю не змиєш.

— Кажуть, хто старе спом’яне… — усміхнувся лагідно Запотічний.

Габель трохи осмілів.

— Прийшов, Мирославе Олександровичу, за поміччю. Повернувся, а жити ніде. Прийміть мене в колгосп сторожем і виділіть десь кімнатку.

Запотічний довго замислено дивився у вікно, а потім сказав:

— Пишіть заяву на правління колгоспу.

Габель вийшов із кабінету, відійшов кілька кроків від контори і зупинився. Високо у небі, на шовкових килимах, зітканих із ниток бабиного літа, пливла над світом осінь. Тужними очима глянув Габель на гори, на ту галявину, де колись стояла зимівка Махнюків. Верхівки дерев уже оголились, але нижні частини крон ще буяли жовтогарячим листям. І звідси, із села, здавалося, що там, на горах, дерева стоять по груди у вогні і знімають догори руки, намагаючись збити із себе полум’я. Подув вітер, і листя довгими шлейфами потекло до землі. А Габелю чомусь здалося, що падає сніг, жовтогарячий сніг тої давньої ночі. І він тільки зараз зрозумів, що якщо й було щастя у його житті, то воно зосталося на невеличкій галявині, у старій, давно знесеній зимівці. І коли б Габелю тепер сказали, що йому зосталося жити всього одну хвилину і запитали, яке щастя хоче спізнати впродовж неї, він відповів би: «Повернутися у той час, коли на схилі гори стояла Махнюкова зимівка, повернутись туди і тільки на мить глянути на Анну».

Але високо над світом летіла осінь.

І всі стежки туди, до галявини, на якій колись животіла зимівка, занесло глибокими, жовтими снігами.

…Від ріки Мирослав Олександрович звернув на польову дорогу і неквапом спускався у долину. На висушених майже добіла гарячим сонцем травневих небесах почала мерехтіти сиза юга.

Невідомі передчуття і тривога, що мучили Запотічного із самого ранку, виділося, трохи вляглися, розвіялися. І голова відчув у собі дивну полегкість, якесь просвітління на душі. Навіть хода стала твердішою, впевненішою.

Запотічний збочив із дороги і опинився в улоговині — звідси починалися колись Чонгарівські болота. Метрів за двісті стояв трактор із сівалкою. Біля нього, з непомірно величезними міхами, вовтузились Петро Махнюк і тракторист.

— Петре, — ще здалеку почав Запотічний. — Зранку кидали громи-блискавки, а сіяти таки вийшли?

Махнюк опустив на землю міх, глибоко зітхнув і сів на підніжку сівалки.

— Був проти, голово, — витер спітніло чоло. — Але тільки вийшов із вашого кабінету на вулицю, одразу руки почали нити. А це вірна ознака, що погода буде мінятись. Он подивіться, які молоденькі хмари вродились, — показав на південь. — Дощ буде, парко, дихати нічим.

Запотічний глянув у небо.

— А таки буде, — підтвердив, — тільки щоб чистий пішов.

Махнюк витяг цигарку і закурив.

— Дивно мені на старість літ стає, на дитячий розум переходжу, — глибоко затягнувся димом. — Говорили, що Чонгарі тут, у колишніх болотах, золото ховав. Шукали люди, і мене цей гріх не минув. Копав, аж долоні кервавились. А золото знайшли тільки тепер. Бачите, осушили болота, омолодили землю, хліб який богатирський родить. А хіба його зрівняєш із золотом. Металові завжди є ціна, а хлібові — нема! Не повірив би колишній газда своїм очам, коли б подивився на ці землі.

Махнюк ще раз глибоко затягнувся і розтоптав недопалок.

— Розповідав йому про це, а він не вірив, — одним подихом вихопилось із грудей.

— Хто не вірив? — спитав Запотічний.

— Чонгарі! Я зустрічався з ним два роки тому, коли їздив сіяти в Угорщину. Не хотів про це говорити. Мало що люди могли подумати. Адже я з дитинства служив у Чонгарі.

…Ранок молодим лелекою знявся над землею, пролетів над Дунаєм і, захмелілий від сонця, розтанув голубим маревом на обрії. Махнюк ще раз перевірив справність сівалки і подав знак угорському трактористу рушати. Ланкового із закарпатського села, досвідченого майстра високих урожаїв кукурудзи, запросили до себе на сівбу члени кооперативу «Баратшаг». Трактор повільно набирав швидкість. Зашелестіло сотнями голосів, заспівало, тихо лягаючи у розвеснену ріллю, зерно. Над полем запахло бентежно-щемним духом свіжої землі. Махнюк, пильнуючи за зерном, час од часу роздивлявся навкруги. Весна, як весільна сваха, ходила весела і щедра придунайськими селами. Над усією неозорою рівниною, то тут, то там, танцювали вальси ярнього неба, паруючись, бузьки; добрими вісниками миру і злагоди вились над хатами спокійні дими родинних вогнищ. Власне, тільки по цих димах і можна було догадатися про села, бо велетенські хмари розквітлих дерев геть закрили собою хати. Махнюк був уперше за кордоном і давався диву: їхав сюди і не уявляв, як буде в іншій країні. В голову лізло бозна що. А це, виявляється, така ж сама земля, як і вдома. І все-таки, щось недоставало чоловікові для повного щастя: бо хоч і милі села придунайські, та байдуже до них Петрові. Там його ніхто не чекає із рідних, там все незнайоме. Та й гори, що синіють ген на овиді, не такі, як вдома. Над прилаторичною рівниною вони якісь близькі, доступні, такі теплі і рідні, наче із підгорянської долини туди побігло Петрове дитинство і сховалось між вершинами, чекаючи, коли ото прийде чоловік і знайде його. А ці гори мовби хто відсунув від Махнюкових очей до обрію і закував синім холодом.