— Є хто живий!?

— Є, сину, є, — раптом почув з-під землі голос.

Десь внизу рипнули двері, із-під розвалин колишньої хати висунулась постать у брудному лахмітті.

— Бабо Домко! — давкий клубень перехопив горло.

— Була баба Домка, — промимрила про себе стара, вибираючись з-під згарища.

Запотічний допоміг їй піднятись.

— Мої живі?! Бабо, що сталося?

Домка обтерла засохлі губи, сіла на обгорілу колоду і, шукаючи у своїй хиткій пам’яті події жахливого дня, повільно почала:

— Більше рочку пройшло. Тої ночі прийшов до мене мій мертвий Денис — він покоїться у Солонцях. Каже: «Принеси, Домко, мені на могилу глечик з водою із Панасової криниці, бо така спрага, що не витерплю, сам встану і прийду». І розплився, як туманець осінній. Прокинулась настрашена, а на серці так, нібички щойно хтось був у хаті і стояв над моїм ліжком. І вже не могла очей склепити. Ледве світанку дочекалась. Води глек наповнила із Панасової криниці і подибала у Солонці. Там заночувала у Денисової сестри, а на другий день вернулась і ледве глузду не лишилась — нема села, одна жарінь дотліває. Потім казали, що німець спалив село, бо великого начальника їхнього убили на дорозі, тут біля ставу.

— Ну, а мої!? — вигукнув Запотічний.

— Там, де інші. Біля кузні. Яму на всіх одну викопали. І до одного розстріляли. Коли на другий день прийшла, тільки руки з-під землі стирчали. І старі, і малі там… З того часу і серце виплакала, і очі геть висохли до сльозинки.

Убитий горем, сидів Запотічний на згарищі і в його свідомості не вкладалося те, про що допіру розповіла баба Домка.

До останньої хвилини чекав, як чуда, тої миті, коли повернеться до своєї хати. І ця віра у зустріч із сім’єю настільки вросла у його єство, що і згарища, і розповідь баби Домки, І цей божевільний скрип обвуглених дверей здавалися Запотічному маренням.

На другий день, упоравши з бабою Домкою братську могилу, Запотічний віддав їй усі запаси солдатського харчу і почав прощатися.

— У які світи доленька путь тобі прокладе, сину? — по голосу було чути, що баба Домка плаче, але очі її зоставались сухими і байдужими, як безводні криниці.

— На фронт. Мене вже були назовсім відпустили, але попрошуся знову. А що ви вдієте самі тут? Може б, подалися у Солонці, до людей?

— Мені не тільки на роду, а й на імені написано, що треба триматися дому. Домка — сиди дома.

— Не розумію, бабо, що вас тут тримає? — сказав Запотічний.

— Синку, на рідній землі людину тримає не тільки пуповина, зарита на городі, а й могили предків.

Через кілька днів Запотічний був призначений політруком в одну із частин, що відправлялася на фронт, який нестримно рухався у напрямку Карпат.

…І ось зараз, йдучи назустріч орачеві, Запотічний згадав торішній скалічений степ, уявив його тепер квітучим, живим, повним сили, соків і подумав, що людина найщасливіша тому, що живе на землі, а земля має найбільшу радість від людини.

Побачивши Запотічного, Махнюк зупинив коня, відкинув у борозну плуг і рукавом полотняної сорочки витер спітніле чоло. Це був високий, ставний чоловік із благородними рисами обличчя, ледь примруженими від сонця мудрими очима і густою копицею посивілого волосся.

— Оремо помалу? — спитав Запотічний, тиснучи здоровенну долото Махнюка.

— А що робити? — спокійно відповів. — Коли був малим, няньо — прощені би були — говорили: «На світі найстрашніші три гріхи: убити людину, зробити ближньому зло і лишити землю безплідною». А долина, дивіться, — Махнюк показав навкруги, — земля, як із чистого золота. Аж плаче за плугом, за зерном.

— А не побоялися, земля ж Чонгарі!? — спитав лукаво Запотічний.

— Боятися треба підступного чоловіка і злодія. А за Чонгарі скажу вам таке, — Махнюк наче й не говорив, а сіяв — спокійно, розважливо. — Хіба небеса комусь належать, хіба сонце не для всіх однаково світить? Отак і земля тепер — ори її, сій, жни.

— Але ж інші бояться Чонгарі, вірять, що повернеться, а ви? — не здавав своєї Запотічний.

— Людино добра, що мені пан? Хіба я з того світу на цю землю прийшов? Так само народився, як Чонгарі. У мене такі очі, такі руки, ноги, така ж червона кров, коли поріжуся. Чонгарі теж не приніс сюди землю із дна окіяну…

Люди зійшлися аж пополудні. Сходилися по одному, неохоче.

Запотічний дивився на гурт селян — благенька одежина, злякані очі, які за все життя так і не навчилися дивитися на людину сміливо, — і все зрозумів. Габель був правий. Тим більше, місяць тому у Грабівському обійстя кількох бідаків, які наважилися взяти газдівську землю, згоріли дотла. Люди мовчали, опустивши голови. Щось тяжке, невідоме давило багатостраждальні селянські плечі. Один тільки чоловік — худий, маленький, наїжачений, як когут — дивився на Запотічного чи то з викликом, чи то запитуюче. Знявши, як на похоронах, до блиску засмальцьовану шапку — певне, пошиту ще вік тому — він нетерпеливо перебирав по ній пальцями. Стоячи поруч Махнюка, який, зіпершись на плуга, з-під примружених повік дивився на своїх односельчан, Запотічний думав, із чого почати розмову, як сколихнути цей закам’янілий натовп.

Підійшов до чоловіка, який тримав у руках облізлу шапку, і спитав.

— Як ваше прізвище?

— Каліка Симко Митрович, прошу пане! — виструнчився по-військовому чоловічок.

— З таким прізвищем йому б давно уже в землі лежати, а він, видите, ще топче її, — уколов добродушно Махнюк.

Легкий смішок пробіг натовпом.

— Так от, товаришу Каліка, від кого дісталась вам ця шапка?

Симко перелякано притис свій скарб до серця і заблимав очицями: куди б утекти.

— Не бійтеся, — заспокоїв Запотічний, — на ваше багатство я ока не гострю.

Каліка полегшено зітхнув і, знову виструнчившись, випалив, як з кулемета:

— Прошу пане, цю шапку мені подарував нянько, а йому мій прощений дідико, а дідикові, прощений прадідико, який, говорять, дістав її від свого брата, а брат…

— Досить, досить! — перепинив його Запотічний.

— Прошу пане, я тільки чисту, як сльозиця, правду, — приклав знову руку до серця Симко і вклонився.

— Мені перед цим говорили, що влада у вас тут так часто мінялася, як погода у березні.

— Правду маєте, паночку, ой правду маєте, я на своїм віку сам пережив і австріяків, і румунів, і чехів, і мадярів, — заторохтів Симко.

— Не називайте мене тільки паном, — сказав Запотічний. — Я такий як і ви — рівний із вами.

— Йой, таке говорите, яка я вам рівня? — щиро здивувався Симко.

— Правду мовить, — озвався знову Махнюк. — Хіба Каліка здоровому чоловікові рівня?

Хтось реготнув. Настороженість, недовіра і страх, що міцно тримались людей, почали помалу відходити.

— Так ось, — продовжував Запотічний, — влади мінялись, а дірява шапка так само залишилась на вашій голові. Кому яке діло, що Каліка обідраний і голодний.

— Йой, богонько би вам дав здоров’ячко, правду маєте, солоденький, як у воду дивитесь, — проторохтів Симко.

— Так ось, товаришу Каліка, дамо вам нову одіж і шапку, — Запотічний говорив без тіні жарту.

— Про що говорите? — здивувався хтось у натовпі. — Симко проп’є її у першій корчмі.

— Aну, хто там пискає! — випнув півнячі груди Каліка і взявся руками за піджак. Цей скарб був теж не дорожчий від шапки. Одна половина піджака була пошита із домотканого грубого полотна, друга — певне, із шматка верети, а рукави — із чогось геть благенького.

— Вийди лишень, сміляку, сюди, за корчму тобі заплачу! — почав ладнатись усерйоз до бійки Каліка, знімаючи піджак.

Але одна рука, як на біду, замоталась. Симко рвонув на собі піджак, шви тріснули, і правий рукав зателіпався на одній нитці. Каліка схопився за лікоть і чкурнув у гурт. Натовп захлинався від сміху.

«Тепер розмова піде легше і веселіше», — подумав Запотічний.

Коли сміх і перемови стихли, сказав:

— Люди добрі, із давніх віків у серцях наших батьків жило святе почуття до землі. Про чоловіка і судили по тому, як було оброблене його поле. А тут десятки гектарів землі перестоюють. Радянська влада дала вам цю землю, вона ваша… Чого ж ви чекаєте?