— А я такий, — відповів жартом Сірко.

Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала враз легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, перегортаючи на льоту скиби землі.

Марія стояла обіч, і, скептично посміхаючись, зацікавлено спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодості, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.

Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Марію. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився у дівчину. Марії стало ніяково, в душі з’явилося: відчуття, ніби її роздягли і виставили на показ юрбі. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти надвір і сховатися від тих очей у глибині ночі.

— Негоже, Маріє, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав раптово напруженість Сірко.

— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.

— А я не приглянувся б тобі? — запитав якось насторожено, і циганкуваті очі на мить спалахнули.

— Хіба що в дядьки!

Сірко весело засміявся.

Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.

— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда… — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.

Марія не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Марія в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навішені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів:

— Повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?

Марія в нестямі крикнула йому в обличчя щось гнівне, образливе, але Сірко вмить махнув за собою дверима і зник в благодаті літньої ночі.

Виплакуючи злість, сором, вона довго змивала біля колодязя із себе холод цілунків і ніяк не могла його позбутися. Мала таке відчуття, ніби губи Сірка навічно вмерзли в її шию, обличчя і саму душу, і цю ганьбу на показ людям буде носити все життя.

…Правду хтось сказав: «Не родись красивим, а родись щасливим». На красу доля до Марії була щедрою. Дарувала їй і очі голубі з ледь мерехтливим сіруватим відтінком, і гарні губи, які були наче вписані у продовгувате обличчя, і пишне місячного сяйва волосся, про яке потайки мріяла не одна мальована красуня, і гінку поставу. І лебедину ходу — Марія, здавалося, не йшла по землі, а несла себе, пливла над нею! Але, захопившись вродою, доля якось призабула про щастя для дівчини. У сімнадцять літ під час пожежі на фермі, Марії обпалило обличчя. Відтоді грубі червоні шрами, що пролягли через усю ліву щоку, наче відділили дівчину від радостей земних. Її ровесниці — кирпаті, товстенькі, довгоногі — одна за одною вискакували заміж, по якомусь часі народжували пухленьких, кирпатеньких дітей і ставали щасливими матерями. А легінські стежини із підопригорянських обійсть до хати Петрулячки мовби хтось засіяв неперейди-травою. А час не ждав — відлічив Марії так швидко двадцять п’ять літ, ніби їх в одну мить на вишиваному рушнику підніс. На селі це вже і не дівчина, і не жінка. Такій, якщо десь усміхнеться бодай краєчком ока щастя, ладна на будь-яку самопожертву.

…Прокинулась досвітком з неприємним відчуттям вчорашнього. Але на фермі, за роботою, останки гіркого спомину швидко розвіялись. І знову Марія повернулася до себе — обтяженої клопотами, дбайливої, роботящої. Ніщо, здавалося, не буде вже нагадувати про теплий літній вечір, що шматком льоду осів на серці. Хто ж би повірив у щирість намірів Сірка! Минув день, другий… І раптом Марія відчула, що їй неспокійно і самотньо, ніби жде на когось.

«Я повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?» — час від часу озивався у ній наляканий шепіт Сірка.

Марія з жахом і відчаєм збагнула, що вона таки його жде — нетерпляче, із боязкістю, тривогою, а все ж чекає! Але де справедливість?! Все в ній до останньої клітини бунтувало проти Сірка, і, разом з тим, хтось другий, тільки не Марія — чекав його із затаєного надією.

Досі, бувало, дні не минали, а спалахували — виділося, прокинешся в понеділок, а вже лягаєш в суботу. Тепер тиждень тягнувся безкінечно довго. Марія ладна була б спресувати час і перескочити, немов вогнище, через ці кілька днів, що лежали між нею і неділею.

…Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Марії, тільки-но повертав до весни красної.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола запомагав Марії по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів до зими. Марія час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі небачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав на собі Марію. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Марії не вкладалося у свідомість, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися пальцями і відчути його на дотик.

Навіть у поставі її знову пробудилась та, пригасла, лебедина хода — плавна, ніжна і легка.

По своїй натурі Марія, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше додало серцю доброти, любові до всього живого. І тепер вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, які зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Та переполошеними зграями синиць облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжинки почали плавати над селом з обіду, а до вечора навколишній світ назовсім скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали поверх людських осель. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Марія ступала обачно, наче боячись порушити спокій молодих співів.

Вдома на неї чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрими очима… На привітання щось буркнув під ніс.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Марія.

— Я б тобі сказав, на яку ногу! — мовив люто. — Сідай!

Марія скинула пальто, зняла хустку, примостилась біля печі.

— Доки ганьбитимеш рід наш, доки мені буде горіти лице на людях? — не міг стримати гніву Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, коли із Сірком злигалась!

— Он що! — підняла подивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна, Марія тепер стала перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.