— А мама ніколи не приходить до нас?

— Стільки в неї і клопотів, що ми. Вона має свою сім’ю — чоловіка, дітей, — спокійно відповів на те старший.

— А до мене недавно приходила із своєю дівчинкою, — сказав зітхнувши малий. — Я її зразу примітив, коли ще й у двір не зайшла. Я спершу не знав, що робити. А потім забіг в умивальник й замкнувся. Чув, що мене шукав вихователь, хлопці гукали, але я не вийшов. Дивився на неї через вікно. Вона довго чекала, але я й так не вийшов. І весь час думав, що коли б мені під руками камінь, кинув би у неї.

— Я й не знав, — здивувався старший.

— He хотів тобі про це говорити, щоб зайве не засмучувати, — байдуже махнув рукою молодший.

Обидва знову змовкли. Але це тривало недовго.

— Ти знаєш, — сказав молодший, — не думай, що я її згадую і люблю… Але тоді, коли вона йшла геть… Дивився за нею у вікно. Вона йшла весь час озираючись і я думав, що не витерплю, вискочу і побіжу навздогін. Але я не вийшов і не заплакав, — з виглядом переможця закінчив молодший.

— Ну й молодець, — похвалив старший. — Вона от недавно зустріла мене і каже, — тут старший скривив гримасу, передражнюючи жіночий голос: «Горе моє, горе, як мені пережити тебе на цьому світі».

Сумна усмішка майнула на обличчі молодшого.

— Я знаю, — підсумовував старший, — чого вона підійшла тоді до мене. Певне, була на виставці у школі. Там п’ять моїх найліпших картин ще й зараз висять.

— Ти розумно робиш, — сказав молодший, — що й далі малюєш.

Раптом постать його вся затремтіла, він підняв кулак, підійшов упритул до старшого і мало не закричав:

— Ти повинен малювати, ти маєш стати великим художником і показати їй, що ми не такі, як її діти!

Потім одразу обм’як і втомлено мовив:

— На тебе вся надія. Мені от нічого в голову не лізе. Сиджу на уроках і весь час думаю про домівство.

— Я, напевне, цього літа піду поступати, — мовив старший. — Тільки тяжко буде вчитись. Сам знаєш, із батька толку, як із курки молока. Що заробить, то й проп’є. Може, вона і правду мала, що пішла від нього.

— Коли б я міг, — замріяно сказав молодший, — я б життя віддав, щоб тобі тільки добре було.

У цей час із-за повороту, погойдуючись, немов слон, вигулькнув автобус.

— Ну, вже йди, — порадив старший, — а то і справді без вечері лишишся. Вас хоч добре тут годують?

— Про краще і не думати. Але що мені з того, що я ситий. Ліпше би був голодний, але вдома, із тобою, щоб разом. От коли приїдеш і поїдеш, так мучуся, що спати не можу. Ніч така довга, що видиться, ніколи її не переживу.

Заскреготавши на всю вулицю, автобус зупинився.

— Бувай, — сказав старший.

— Щасливо!

Брати по-дорослому подали один одному руки, і старший вскочив у автобус.

Саме заходило сонце. Його довгі музичні пальці протікали крізь крони каштанів, і свічки на деревах уже палали не білим, а рожевим полум’ям, освітлюючи душу хлопчини, що залишився на зупинці. Він дивився услід автобусу і чомусь потирав чоло. Немов мав ще щось вельми важливе сказати, але от біда — призабув.

Батько

До мене батько приїхали. У торбі грушок принесли, а в серці — свої щоденні клопоти і тривоги.

Отой нещасний сусіда сп’яну перебив усі наші кури і грозив, що й бузьків постріляє, якщо залетять у клапоть неба, котрий висить над його обійстям.

Наш дідо щорання жаліються, що з тих земель, де за долари продали молодість, у сни птахи залітають і цілу ніч людськими голосами кричать. І дідо ніяк не можуть знайти такого лікаря, аби вигнав з пам’яті минувшину, яка залягла у їх голові.

Та дівчина, з великими блакитними очима, яка зі мною завше виганяла в осінні поля корови, вийшла заміж. Люди кажуть, що гарно живе з чоловіком. Він любить її, а вона — його. А хіба більшого щастя треба нам, смертним, на цій землі?

Вони, як голуби, кохають одне одного. Але іноді… Коли сходить сонце, вона йде повз наше обійстя до річки по воду. Поминає вже ворота перед двором, а потім, як вкопана, зупиняється. Якийсь болючий спогад оживе у її серці і, кинувши у рівчак відра, біжить до нашої хати.

— Немає від нього вісточки? — запитує благально батька.

— Немає, — у відповідь потиху.

І вона, тулячи до грудей руки, знову іде до річки. І зіниці її великих блакитних очей віддзеркалюють воду у тій синій ріці.

Батько не то сумовитим, не то осуджуючим поглядом пильно подивився на мене і раптом щось прорвалось у ньому — ніколи не чув стільки болю в його голосі:

— Люди кажуть, а я, неборе, бачу. Очі вже й пригасли, та серце зіркішим наче б стало. Здумати тільки: чоловік роботящий, добряк — скибка хліба; хата — писанка красна, сама зодягнута, як та пава, а бач, ніяк не заспокоїться, і куди тільки життя навертає. Людина пташиного молока — і того, певне, вдосталь має, а чогось ще бракує… Візьми, приміром, нас із матір’ю. Як впряглися на весіллі у свою долю, — тягли, тягли, аби вас витягнути у люди, — донині не спочинемо: хоч і дорослі стали, але завжди комусь запоможи. Може, не потребуєте, але для кого вже тоді жити?

А чи любились ми, скажи, з матір’ю? Мо ’ і кохались, але чи був час про це думати. Пам’ятаю, вертаюся із лісу — зима така, що дерева від морозу кричать, птиці до небес примерзають, — а ваші десять голодних ротів мені назустріч уже вікна підпирають. Приходить із наймів мати, — ваші десять пар очей відразу у торбу скачуть. Тут і налюбовуйся один одним. Ось і порозгубили любов замолоду, тягнучи свою долю: я по лісах, а мати — по наймах. Глянь тепер — не життя, казка: маєш кожен день на стіл і до столу, жура про днину завтрашню не гризе, а вона…

«Немає від нього вісточки?..»

Може, і правду маєш, що рідко наїжджаєш — чого мучити серце. Хай люди так і надалі кажуть: вони, як голуби, кохають одне одного.

А далі, заспокоївшись, батько знову навернули розмову до сім’ї.

Сестрин малий — щасна би ’ му дорога в житті була — тільки чотири літа хлопцеві минуло, але уже такий розумний. От позавчора сів собі на поріг і дивлюся, як помалу знімають угору із нашої стріхи бузьки, набираючи у крила сили перед вильотом у вирій. А малий підійшов, придивився і питає:

— Діду, чому зажурені?

— Бузьки відлітають… Зима йде…

— Знаєте, діду, що?! Я придумав. Давайте, виліземо завтра вранці на дерево, і коли сонце сходитиме у небо, украдемо його у тайстру і сховаємо у піч. А коли буде бузькам і сусідським курям холодно, покличемо їх до нас у хату грітися. Га?

Од тих слів батькові раптом стало так щемно і радісно, що мало не заплакали. Обхопили голову онука, притисли до грудей і, здалося їм, що тулять до себе вже не голову хлопчика, а завтрашнє ранкове сонце.

Забув й сказати: це літо, нівроку, зродило, як напасне: і на колгоспному лані, і в обійстях. Яблуні у нашім саду тепер, як натомлені жінки з вечорового поля, ідуть помалу у глибінь осені, з боку на бік хитаючись од рясного плоду. От тепер би мені, сину, твоїх рук у поміч. Картоплю б викопали, отаву б покосили, яблука б зібрали, повизбирували сливи та й посушили, аби взимку було онукам і сусідським дітям завжди гостинця якого…

Потім батько довго мовчали, ніяковіли і нарешті призналися, що прийшли просити, чи не зміг би я дістати тут, у місті, таку велику сітку, аби загородити нашим бузькам дорогу на той сусідський клапоть неба, бо чортів п’яниця і справді їх перестріляє.

Раптом у мою кімнату зайшла дівчина з довгим жовтавим волоссям, що двома рівними ручаями обтікало її обличчя, і почала дорікати, чому не прийшов до неї. Вона з самого ранку чекала, адже я так ревно обіцявся. Тут дівчина глянула на батька, якого досі не помічала, і примовкла. Вони, зіщулившись, тихенько сиділи в кутку на ліжку і наробленими руками підпирали підборіддя. Я провів її, і коли повернувся, батько, вимучені дорогою, спали.

Їм снилось, що збирають з вікна третього поверху студентського гуртожитку у бесаги небо, аби якомога більше понести його додому бузькам, бо той клятий сусіда таки перебив усі кури й грозив, що й птахів невинних перестріляє, якщо залетять у той небесний клапоть, що висить над його обійстям.