Тітка тяжко зітхнула. Магдалина підійшла ближче. В цю хвилю подув вітер, зняв велетенську хмару білих пелюсток терну, зметнув її у небо, потім опустив повільно на землю, і жінки потонули у ній.

…І ось тисячу літ, видиться, пройшло з тих пір, і коли весною бачу, як біло загоряється на схилах гір, у вибалках, при польових дорогах терен, мені здається, що він не цвіте, а кричить. І голосить у тому квіті нерозквітле тітчине кохання.

По трьох тижнях од війни

А ранок той знявся над землею, як пір’їнка: світлий, добрий і лагідний — хоч до зраненого серця прикладай. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювали хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола, немов знову воскресли із мертвих, і наповнили цей світ животрепетним запахом.

Я, аби не налякати троянди, що продовжували далі розквітати на стінах, обережно піднявся з ліжка і відчув у всьому тілі дивну легкість. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, що і далі струмував знадвору у хату, розгойдаюся на ньому і полечу високо-високо над травневою радістю світу.

Припершись до одвірка, тихо плакали мама.

— Що з вами? — висунув голову із світлиці.

Не обертаючись, крізь схлипи мовили:

— Невідомо, що нині зі мною сталося. Піднялася удосвіта, а душа чомусь співає.. Іду в хлів, по газдівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, ніби вночі звізда упала мені у серце і весь час світиться. Душею чую, що не на добро все це.

У цей час із верхнього кінця села лунко зацокотіли копита і з провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Забачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:

— Люди добрі, війна закінчилась!

І полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села лунав його голос:

— Люди добрі, війна закінчилася-а-а!

Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитись людям — і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крильми. Але та хмільна радість, яка нуртувала у кожній жінці, змінилась іншим.

Посеред площі, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Гробарів Василь і, заломивши над собою руки, причитав.

— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю іти до них.

Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:

— Нечиста сило, скільки ти смертей принесла у людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової шкіри, а мене біг покарав і заставив носити по білому світу.

Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже у кожній сім’ї боялись, як диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна і пристрасно шепотіли:

— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру вість не несе, тільки б не приніс злу.

— Для чого мені жити на білому світі, коли мене усі бояться? Думаєте, я не знаю, як кожного ранку просите у душі, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу? Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.

Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.

Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала, Петро, повно все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила усіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи тихо розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.

І тут усіх із незвичного стану врятувала Кривулячка:

— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо стара Васильцюновій Марії.

— Ле-ге-за-ня, — немов шипуча змія, поповзло поміж жінками.

— Коли прийде?

— Опівночі.

Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях.

— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.

Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:

— А чого туди йти? Коли живий — вернеться, а як ні — не треба добру душу у землі тривожити.

Я впав перед ними, схопив їх долоні і відчайно заблагав:

— Все життя буду слухатися вас, що скажете, зроблю. Тільки ходімо. А може, Легезаня знає!

Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, здається, то було у 38-му році, я прокинувся від дотику чиєїсь руки. А потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали все в хаті, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозилися пустити обійстя з вогнем.

— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторяла мати.

Я спершу — а пішов тоді мені шостий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один із пір’яників[2] знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч, і на чолі у мене затеплівся поцілунок.

Мати після того ще довго плакали, дивлячись на стіну, по якій синім павуком повзло чорнило, а потім побілили заново хату і розмалювали її сумними пуп’янками троянд.

Перед північчю жінки, вдовиці — всі, хто ще свято чекав — зібралися у Кривулячки. У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються злякані по кутках.

Тільки годинник відлічив дванадцяту — Легезаня, згорблена, корячкувата, як стара ворона, витягла із бесаг дзеркало у срібній оправі. Поклала на стіл, накрила чорною хустиною. Відтак пообіч дзеркала запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби вкрили льодяні маски.

Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула із торбинки маку і пильно подивилася на дзеркало. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і щось забурмотіла.

«Сію, сію», — шелестів мак, неначе з долоні Легезані злітали зграями сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.

Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала у них захисту. Легезаня правицею обколупала кілька разів дзеркало і рвучко зірвала хустину.

— Подивися! — наказала сухим голосом.

Марія обережно глянула у дзеркало.