Розанна поглянула на Лайзу.
— Навіть не дивися на мене,— зітхнула Лайза, знизуючи плечима.
— Ти такий дивний, приятелю! Треба тебе познайомити з Таджем. Дивина — це його улюблена річ, друже.
Продираючись крізь натовп, Розанна підвела нас до високого вродливого молодика з волоссям до плечей, гладеньким від парфумованої олії. Він стояв перед великою кам’яною скульптурою, яка сягала приблизно трьох метрів заввишки і нагадувала дику людиноподібну істоту.
Табличка біля скульптури вказувала її назву: «ЕНКІДУ». Митець поцілував Лайзу в щоку на знак привітання, а потім простягнув мені руку.
— Тадж,— мовив він, посміхаючись мені щиро і з неприхованою цікавістю.— Ти, певно, Лін. Лайза мені багато про тебе розповідала.
Я потиснув простягнуту руку, вивчаючи його поглядом, а потім звернув увагу на величезну скульптуру позаду нього. Він трішки повернув голову, помітивши мою зацікавленість.
— Ну, що думаєш?
— Він мені подобається,— відповів я.— Якби стеля в моїй квартирі була трохи вища, а підлога набагато міцніша, я б його купив.
— Дякую,— розсміявся він. Тадж доторкнувся рукою до грудей кам’яного воїна.— Насправді ж я навіть не знаю, що він таке. У мене просто з’явилося непереборне бажання отак його побачити перед собою. Все аж настільки банально. Ні метафори, ні психології, чи будь-чого іншого.
— Ґете сказав, що всі речі — це метафори.
— Дуже цікаво,— сказав він, знову сміючись. Його м’які карі очі були наповнені світлом.— Я можу це процитувати? Можна роздрукувати й повісити біля мого нового мовчазного друзяки просто тут. Це може допомогти його продати.
— Звісно. Письменники живуть, поки люди їх цитують.
— Гадаю, уже досить тут стояти,— перервала Розанна, хапаючи мене за руку.— Тепер ходімо дивитися на мій витвір.
Вона повела нас із Лайзою до стіни навпроти високої скульптури, крізь вируюче збіговисько людей, які палили, пили, сміялися і галасували. Половину довгої стіни займали гіпсові барельєфи, розташовані на рівні очей. Панелі були пофарбовані так, щоб імітувати класичну бронзову обробку, і послідовно розповідали історію.
— Вони зображують убивства Сапни,— пояснила Розанна, горлаючи до мене.— Пам’ятаєш? Кілька років тому? Один божевільний почав підбурювати прислугу повстати проти своїх господарів і вбити їх. Пам’ятаєш? Це було в усіх газетах.
Я пам’ятав убивства Сапни та знав правду про ті події краще за Розанну і краще за більшу частину Міста-Острова — Бомбея. Я повільно рухався від однієї панелі до іншої, досліджуючи роботу, що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок.
Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу.
Лайза смикнула мене за рукав.
— Що таке, Лайзо?
— Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона.
— Гаразд. Гаразд.
Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал.
Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях.
У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся.
— Хочеш відтягнутись, як ніколи? — риторично запитала вона, простягаючи мені косяк своїми неприродно довгими пальцями.
— Ти запізнилася,— моментально втрутилася Лайза, беручи косяка.— Доля тебе випередила, Ануш.
Вона затягнулася і віддала косяка назад.
— Це Аннушка,— сказала Лайза.
Доки ми віталися, довгі пальці Аннушки обплели всю мою долоню.
— Аннушка — актриса,— повідомила Лайза.
— І не кажи,— мовив я.
Аннушка нахилилася, щоб ніжно поцілувати мене в шию, обвивши потилицю пальцями однієї руки.
— Скажеш, коли мені зупинитися,— прошепотіла вона.
Доки вона цілувала мою шию, я повільно повернув голову, зустрівшись поглядом з Лайзою.
— Знаєш, Лайзо, ти мала рацію. Мені справді подобаються твої друзі. І я справді отримую багато задоволення в галереї, хоча цього й не чекав.
— Ну все,— скомандувала. Лайза, відтягуючи Аннушку.— Виставу закінчено.
— Вихід на біс! — спробував заперечити я.
— Ніякого виходу на біс,— відповіла Лайза, тягнучи мене на підлогу, щоб сісти біля чоловіка років тридцятьох.
Його голова була виголена до яскравого блиску, а одягнений він був у яскраво-помаранчеву курту[9].
— Це Риш. Він організував цю виставку і також демонструє свої витвори. Рише, це Лін.
— Привіт, чоловіче,— сказав Риш, потискаючи мені руку.— Як тобі наше шоу?
— Акторська гра була просто неперевершена,— відповів я, озираючись, і помітив Аннушку, яка схилилася, щоб укусити піддатливу жертву.
Лайза сильно ляснула мене по руці.
— Жартую. Мені подобається. І ви зібрали величезний натовп. Вітаю.
— Сподіваюся, люди налаштовані купувати,— сказала Лайза, думаючи вголос.
— Якщо ні, то Аннушка їх переконає.
Лайза знову ляснула мене по руці.
— Або Лайза може їх відгамселити.
— Нам пощастило,— посміхнувся Риш, пропонуючи мені косяка.
— Ні, дякую. Не вживаю, якщо зі мною пасажир.
— Як пощастило!
— Виставка мало не зірвалася. Ти бачив великого портрета Рами? Того, який помаранчевий?
Велика картина, в якій домінував помаранчевий колір, висіла біля кам’яної скульптури Енкіду. Я не відразу усвідомив, що центральний разючий об’єкт був утіленням індійського бога.
— Поліція моралі, створена для захисту божевільного релігійного права,— повідомив Риш.— Вони величають себе Списом карми. Почувши про цю картину, вони намагалися заборонити виставку. Ми звернулися до Таджового батька. Він — першокласний адвокат і знає головного міністра. Він дістав судового ордера, що дозволяє нам проводити виставку.
— Хто це намалював?
— Я,— відповів Риш.— А що?
— Що змусило тебе намалювати саме таке зображення?
— Ти хочеш сказати, що є сюжети, яких я не повинен малювати?
— Я просто питаю, чому ти вибрав саме цю тему.
— Заради свободи мистецтва,— сказав Риш.
— Viva la revolution,— промуркотіла Аннушка, умощуючись біля Риша й обпираючись на його коліна.— Хай живе революція.
— Заради чиєї свободи мистецтва? — запитав я.— Вашої чи їхньої?
— Спис карми? — глумилася Розанна.— Усі вони божевільні фашистські вилупки. Вони — ніщо. Просто радикально налаштовані маргінали. Їх ніхто не слухає.
— Радикали зазвичай борються проти багатіїв, які їх ігнорують і ображають.
— Що? — пропищала Розанна.
— Це правда, Ліне,— погодився Риш.— Вони робили деякі надзвичайно жорстокі речі. Без сумнівів. Та вони здебільшого діють у регіональних центрах і селах. Гамселять священиків і палять церкви, де тільки зможуть. Це їхня головна діяльність. Вони нізащо не отримають серйозної підтримки в Бомбеї.
— Кляті безчесні фанатики! — люто випалив бородатий молодик у рожевій сорочці.— Вони — найдурніші люди на світі!
— Не думаю, що ти можеш таке казати,— спокійно відповів йому я.
— Я щойно сказав! — відповів хлопець.— Тож іди до біса. Я вже сказав це. Отже, я можу це казати.
— Добре. Я мав на увазі, що ти не можеш обґрунтувати свої слова. Звісно, ти можеш казати, що завгодно. Ти можеш сказати, що місяць — це прикраса для Дівалі[10], але це буде абсолютно необгрунтованим. Це просто безпідставно стверджувати, що всі люди, які не поділяють твоїх поглядів, дурні.
— Тоді які ж вони? — запитав Риш.
— Думаю, ти краще за мене знаєш їх самих і їхній спосіб мислення.