Я вийшов на метушливу вулицю. Озирнувшись, побачив, як він пригортав до себе пакунок з любовними листами, які я дістав, і махав мені на прощання.

Це змусило мене зупинитись. Я вже не вперше відчував, неначе залишаю його напризволяще. Це було безглуздо, але я знав, що Дідьє, мабуть, один з найсамодостатніших контрабандистів у місті. Він був одним з останніх незалежних гангстерів, він не мав навіть краплі остраху і не заборгував ні мафії, ні копам, ні вуличним бандам, які контролювали навколишній злочинний світ.

Часом у житті з’являються дорогі нам люди, і коли надходить час прощатись і йти, то це неначе залишати рідну землю.

Мій давній друг Дідьє, мій новий друг Навін і Бомбей, моє Місто-Острів, скільки б я тут не залишався — кожен з нас є небезпечним по-своєму.

Коли я приїхав до Бомбея багато років тому, то був чужинцем у джунглях. З плином часу я став людиною, яка спостерігає за чужинцями з нетрів. Я був удома. Я орієнтувався в цьому місті.

І я був жорсткішим, можливо, тому, бо те щось, що мало бути там, біля серця, якась частина мене,— воно зникло.

Я втік із в’язниці, Дідьє втік від переслідування, Навін утік з вулиць, а південне місто втекло від моря. Воно було перетворене на острів чоловіками й жінками, кожен з яких жбурнув туди по камінчику.

Я помахав Дідьє на прощання, і він посміхнувся, прикладаючи любовні листи до чола. Я посміхнувся у відповідь, і все було в нормі — достатньо, щоб його залишити.

Жодна посмішка не зігріє, жодне прощання не благатиме, жодна доброзичливість не врятує, якщо наш внутрішній світ не буде прекрасним. Але наша справжня сутність, наш людський рід виявляється в тому, що ми всі пов’язані між собою непорочністю кохання, не притаманного жодній іншій живій істоті.

Розділ 3

Я досить швидко дістався від «Леопольда» до своєї квартири. Залишивши переповнену туристами вулицю, я проїхав повз поліцейський відділок Колаба, тримаючи курс у напрямку, відомому кожному таксисту в Бомбеї як Електричний будинок.

Повернувши праворуч на густолисту вулицю біля поліцейського відділку, я побачив частину тюремного корпусу. Я вже бував у цьому корпусі.

Мій бунтівний зір відшукав високі заґратовані вікна, поки я повільно рухався повз будівлю. Спогади промайнули перед очима: маленький кран з водою, сморід відкритих нужників, юрба людей, які боролися за дещо чистіші місця біля входу до камери.

На наступному перехресті я проїхав крізь ворота, що вели на подвір’я будівлі під назвою Вілла Бомонт, і припаркував мотоцикла. Киваючи сторожу, я побіг до своєї квартири на третьому поверсі.

Після декількох марних дзвінків у двері я відчинив їх сам. Пройшовши через вітальню до кухні, я на ходу жбурнув сумку та ключі на стіл. Не знайшовши Лайзу ні там, ні у спальні, я повернувся до вітальні.

— Привіт, люба,— обізвався я, імітуючи американський акцент.— Я вдома.

Її сміх пролунав з тераси, відгородженої шторами.

Відсунувши штори вбік, я побачив її навколішках з брудними по лікті руками: вона порпалась у садку, що був завбільшки приблизно як відчинена валіза. Невелика зграя голубів скупчилася навколо неї, видзьобуючи кинуті крихти й метушливо відганяючи один одного.

— Дівчино, ти так багато зусиль доклала, щоб створити цей садок,— мовив я,— а тепер дозволяєш птахам його спустошувати.

— Ти нічого не розумієш,— відповіла Лайза, піднімаючи на мене свої очі кольору аквамарину.— Я створила цей садок для того, аби привабити птахів. Саме птахів я й хотіла тут бачити.

— Ти моя пташина зграя,— сказав я, коли вона підвелася, щоб мене поцілувати.

— Чудово,— потішалася вона.— Письменник повернувся додому.

— І надто щасливий тебе бачити,— посміхнувся я, скеровуючи її в напрямку спальні;

— У мене брудні руки! — обурилася вона.

— Сподіваюся.

— Ні, серйозно,— розсміялася вона, вириваючись.— Нам треба прийняти душ...

— Сподіваюся.

— Тобі потрібно прийняти душ,— відповіла вона, обходячи мене,— й одразу переодягнутися.

— Переодягнутися? — глузував у відповідь я.— Нам узагалі не потрібен одяг.

— Так, потрібен. Ми йдемо з дому.

— Лайзо, я щойно повернувся. Мене не було два тижні.

— Майже три,— виправила вона.— І в нас буде більш ніж достатньо часу для привітань, перш ніж сказати «на добраніч». Я обіцяю.

— «Привіт» зараз підозріло схоже на «прощавай».

— «Привіт» — це завжди перша частина прощання. Іди мийся.

— Куди ми йдемо?

— Ти будеш у захваті.

— Це означає, що мені не сподобається, хіба ні?

— Художня галерея.

— Просто чудово.

— Іди до біса,— засміялася вона.— Ці митці надзвичайні. Вони незабаром стануть всесвітньо відомі, Ліне. Вони справжні артисти. Ти будеш від них у захваті. І це вельми важлива виставка. І якщо ми не поквапимося, то ризикуємо запізнитись. І я дуже щаслива, що ти повернувся вчасно.

Я насупився.

— Ну ж бо, Ліне,— всміхнулася вона.— Якщо не буде мистецтва, то що тоді залишиться?

— Секс,— відповів я,— і їжа, і ще більше сексу.

— У галереї буде вдосталь їжі,— сказала вона, пхаючи мене в душ.— І лише уяви, якою вдячною буде твоя маленька пташина зграя, коли ми повернемося з галереї, до якої вона дуже, дуже, дуже хоче з тобою піти і до якої ми не потрапимо, якщо ти негайно не підеш у душ!

Зайшовши в кабінку, я почав знімати сорочку через голову. Лайза увімкнула воду, і моя спина та джинси одразу намокли.

— Агов! — зарепетував я.— Це ж мої найкращі джинси!

— І ти носив їх упродовж декількох тижнів,— озвалася вона, стоячи на кухні.— Сьогодні одягни свої інші найкращі джинси, будь ласка.

— І я досі не віддав тобі подарунка,— крикнув я.— Він якраз у кишені цих джинсів, які щойно повністю намокли!

Вона підійшла до дверей ванної кімнати.

— Ти привіз мені подарунок? — поцікавилася вона.

— Звісно.

— Добре. Це так чудово. Подивімося його пізніше.

Вона пішла до іншої кімнати.

— Добре,— відповів я.— Гаразд. Після всіх тих розваг у галереї.

Коли я вийшов з-під душу, то почув, як вона наспівує пісню з індійського фільму. Випадково чи завдяки синхронності, що витворюється спіральними просторами кохання, це була та сама пісня, яку я співав лише декілька годин тому, ідучи вулицею з Вікрамом і Навіном.

А згодом, коли ми зібрались і виходили з дому, то вже мугикали і співали ту пісню разом.

Дорожній рух у Бомбеї — це система, розроблена акробатами для маленьких слонів. За двадцять хвилин розваги на мотоциклі ми дісталися Камбалла-гілл, грошовитого району, що розкинувся на пагорбах найпрестижнішої гори Південного Бомбея.

Я зупинив свого мотоцикла в зоні для паркування, навпроти новомодної, хоч і суперечливої галереї «Бекбіт»[8], на початку фешенебельної ортодоксальної Кармайкл-роуд. Дорогі імпортні машини й розкішно одягнені особи під’їжджали аж до самого входу в галерею.

Лайза завела нас усередину, проштовхуючись крізь щільний натовп. Довга кімната якось дивно вмістила вдвічі більше людей, аніж рекомендованих сто п’ятдесят, про що було вказано на досить помітному знакові пожежної безпеки біля входу.

Якщо не можеш витримати спеки, забирайся з охопленої вогнем будівлі.

Лайза нарешті знайшла одну зі своїх подруг і підвела мене для близького знайомства.

— Це Розанна,— сказала вона, протискаючись до невисокої дівчини з великим барвистим золотим хрестом, при цьому прибиті ноги Спасителя були стратегічно розташовані у неї між грудьми.— Це — Лін. Він лише сьогодні повернувся з Гоа.

— Нарешті ми зустрілися,— промовила Розанна. Її груди притиснулися до моїх, коли вона провела рукою по своєму короткому волоссю, що стирчало в різні боки.

Вона говорила з американським акцентом, але з відчутними індійськими нотками.

— Що спонукало тебе побувати на Гоа?

— Любовні листи і рубіни,— відповів я.