Дідьє віджбурнув газету й обійняв мене.

— Тобі пасує засмага,— сказав він. Він оглянув мене з прискіпливістю криміналіста.— Ти схожий на індивідуаліста. Є ж такий вислів? Не зірковий актор, а той, на якого сиплються всі горіхи.

— Ти переплутав цю фразу з іншою — про цапа-відбувайла. Але перший варіант мені подобається набагато більше. Привітайся зі ще одним індивідуалістом. Це Навін Едеїр.

— Ага, детектив! — заявив Дідьє, сердечно потискаючи йому руку й окидуючи високу атлетичну статуру Навіна поглядом фахівця.— Багато чув про вас від моєї подруги — журналістки Кавіти Синг.

— Про вас вона теж писала,— відповів Навін з посмішкою.— І я мушу сказати, що маю за честь познайомитися з людиною, яка стала натхненням для тих статей.

— Я не очікував зустріти молоду людину з такими бездоганними манерами,— здивовано відреагував Дідьє, запрошуючи нас сідати й підкликаючи Солоденького.— Що ви будете? Пиво? Солоденький! Три охолоджених пива, будь ласка!

— А не пішов би ти,— процідив Солоденький, поволікши свої шльопанці на кухню.

— Він просто тварина,— сказав Дідьє, дивлячись услід Солоденькому.— Але мене чомусь приваблює його безтурботна злиденність.

Сидячи за одним столиком, ми всі обрали місця біля стіни, дивлячись на порожні столи й широкі арки, що виходили на вулицю. Дідьє блукав поглядом довкола ресторану, неначе вигнанець, який пильно стежить за обрієм.

— Ну що ж,— мовив він, звертаючись до мене.— Пригода на Гоа?

Я дістав з кишені й передав йому пакунок з листами, загорнутий і перев’язаний блакитною стрічкою. Дідьє взяв згортка і на хвильку притиснув його до себе, немов пораненого птаха.

— Тобі... тобі довелося його побити за них? — запитав мене він, продовжуючи дивитися на листи.

— Ні.

— Ох,— зітхнув він, квапливо переводячи погляд угору.

— А треба було?

— Ні, звісно, ні,— пояснив він, шмигаючи носом.— Дідьє б ніколи не заплатив за таке.

— Ти взагалі мені не платив.

— Теоретично, нічого не заплативши, я все одно плачу. Я маю рацію, Навіне?

— Гадки не маю, про що ти,— відповів Навін.— Тож, звісно, я повністю згоден.

— Просто,— шмигнув Дідьє, дивлячись на листи,— я чомусь думав, що він не поступиться без бою, ну, щоб не віддавати мої любовні листи. Деякі... деякі з них вказують на тривалу прихильність.

Я пригадав майже звірячу ненависть, що переповнювала Густаво, колишнього коханця Дідьє, коли він проклинав статеві органи Дідьє. Після цього він жбурнув пакунок з листами у сміттєву яму під вікном свого бунгало.

Мені довелося тягнути його за вухо, щоб змусити залізти до ями, забрати листи, витерти їх дочиста й передати мені.

— Ні,— сказав я.— Прихильність уже зникла.

— Дякую тобі, Ліне,— зітхнув Дідьє, кладучи листи собі на коліна, коли принесли пиво.— Я б і сам по них з’їздив, якби не було видано ордера про мій арешт на Гоа.

— Дідьє, тоді ти краще стеж за цими ордерами,— застеріг я.— Я, наприклад, уже заплутався. Моїми фальшивими жовтими квитанціями можна стіни обклеювати. Мене вже дістали ці звільнення від усіх звинувачень.

— Але на моє ім’я є лише чотири діючі ордери на арешт в Індії, Ліне.

— Лише чотири?

— Колись їх було дев’ять. Думаю, причина в тому, що я... виправляюся,— хмикнув Дідьє, кривлячись від останнього слова.

— Лихослов,— зауважив Навін.

— Ой, ну дякую. Ти... надзвичайно приємний парубок. Тобі подобається зброя?

— У мене погано зі стосунками,— відповів Навін, допиваючи пиво й підводячись.— Я можу зав’язати стосунки лише зі зброєю в руці.

— З цим я можу тобі допомогти,— розсміявся Дідьє.

— Не сумніваюся,— посміхнувсь у відповідь Навін.— Ліне, я почну розслідування щодо чоловіка в костюмі, того, що переслідує Зодіаків Джорджів, а потім дам тобі знати.

— Будь обережний. Ми ще не знаємо, з ким маємо справу.

— Добре,— усміхнувся він, весь такий безстрашний і безсмертний.— Мені вже час. Дідьє, було надзвичайно приємно, що мав за честь з вами познайомитися. Бувайте.

Ми дивилися, як він зникав у вечірньому тумані. Дідьє похмурнів.

— Що? — запитав його я.

— Нічого! — заперечив похмуро він.

— Дідьє, що?

— Я ж сказав — нічого!

— Я знаю, але я також знаю цей погляд.

— Який погляд? — зажадав він, неначе я звинуватив його у крадіжці моєї склянки напою.

Дідьє Леві розміняв четвертий десяток. Перші снігові порошинки почали вплітатися білими спіралями в його чорне кучеряве волосся. М’які, сяйливі блакитні райдужки гойдались у заплутаній клаптиковій ковдрі червоних капілярів, що помережали білки його очей, від чого француз здавався водночас молодшим і розпусним; пустотливий хлопчик досі перебував усередині чоловіка, чиє тіло вже почало руйнуватися.

Він пив різноманітні види алкоголю, у будь-який час дня чи ночі, одягався мов денді, хоча інші чепуруни того ж віку вже склеїлися, палив особливі цигарки, які тримав у портсигарі, виготовленому на замовлення, був фахівцем з більшості злочинів, у декількох був навіть віртуозом, а також був відомим гейком у місті, в якому протилежні за змістом поняття поєднувались і в сукупності давали нове уявлення про чимало звичних речей.

Ми познайомилися п’ять років тому завдяки боротьбі проти ворогів, усередині й зовні. Він був хоробрим чоловіком, який завжди стане поруч з тобою перед цівкою пістолета і ніколи не підведе, незважаючи на наслідки.

Він був справжній. Він уособлював унікальність, яка виявлялась у тому, що ми є тими, ким ми дозволяємо собі стати. Я знав його крізь веремію втрачених кохань, бентежної хоті та прозрінь, від яких підгиналися коліна — і його, і мої. І я провів достатньо довгих самотніх вовчих ночей з ним, щоб полюбити.

— Той погляд,— повторив я.— Погляд, який промовляє, що ти знаєш щось таке, що мають знати й усі інші. Погляд, що немов докоряє — я ж тобі казав, перш ніж ти взагалі що-небудь промовиш. Тож скажи-таки спершу, й аж потім буде — я ж тобі казав.

Обурена гримаса Дідьє трансформувалась у посмішку, а потім перетворилася на сміх.

— Це більше, ніж я тобі казав,— відповів він.— Мені дуже сподобався той хлопець. Більше, ніж я очікував. І більше, ніж мав би, бо цей Навін Едеїр здобув собі репутацію.

— Якби репутації були голосами на виборах, то ми б де-небудь стали президентами.

— Так,— погодився він.— Але репутація цього хлопця має певні застереження. Розумному й одного слова вистачить, чи так кажуть?

— Так, але мене завжди цікавило, навіщо розумному навіть одне слово.

— Подейкують, він дуже, дуже вправний у роботі з кулаками. В університеті він був чемпіоном з боксу. Міг стати чемпіоном усієї Індії. Його кулаки — це смертельна зброя. Наскільки я чув, його дуже легко, можливо, занадто легко спровокувати на бійку.

— Ти й сам полюбляєш провокувати інших, Дідьє. До того ж недостатньо штрикнути мене палицею, щоб розізлити.

— Достобіса чоловіків уже впали навколішки перед цим хлопчам. Це не дуже добре, коли настільки молодий парубок отримав стільки покори. Та чарівна юна посмішка приховує багато пролитої крові.

— Твоя чарівна посмішка також приховує чимало крові, друже.

— Дякую,— кивнув він, приймаючи комплімент, і струснув своїми сивіючими кучерями.— Я лише кажу, що чув. Якби до того дійшло, то я б ліпше застрелив того вродливого молодика, аніж бився з ним.

— Ну, тоді добре, що ти носиш зброю.

— Я... вибач, це моє тимчасове відхилення від теми... якщо бути серйозним, Ліне, а ти знаєш, як зневажливо я ставлюся до серйозних речей.

— Матиму це на увазі. Обіцяю. Мені вже час іти.

— Ти залишаєш мене тут пити наодинці й повертаєшся додому, до неї? — насміхався Дідьє.— Гадаєш, вона досі на тебе чекає, після майже твоїх трьох тижнів на Гоа? Може, вона покинула тебе й пішла на зеленіші пасовища, як кажуть британці з такою чарівною провінційністю.

— Я люблю тебе, брате,— сказав я, потискаючи йому руку.