Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням.

Я пішов, і Навін приєднався до мене.

— Він часто розповідає про дівчину, британку, дуже часто,— сказав Навін.

— Це один з тих випадків, коли все повинно було спрацювати, але в долі були інші плани.

— Про тебе він також багато розповідає,— провадив Навін.

— Він забагато патякає.

— Він розповідає про Карлу, і Дідьє, і Лайзу, але найчастіше про тебе.

— Він забагато патякає.

— Він казав, що ти втік з в’язниці,— сказав він.— І ти що переховуєшся.

Я зупинився.

— Тепер уже ти забагато патякаєш. Це що — епідемія?

— Ні, дай мені пояснити. Ти допоміг одному з моїх друзів, Аслану...

— Що?

— Моєму другові.

— Про що ти?

— Декілька тижнів тому я вночі був біля причалу Балларду[5]. Ти допоміг Аслану в складній ситуації.

Після опівночі повз мене через Баллард пробіг парубок. Усі крамниці на тій широкій вулиці були зачинені. Йому не було куди втікати від переслідувачів, і хлопчина зупинився. Вуличні ліхтарі кидали тіні дерев на дорогу, хлопець стояв сам в очікуванні бійки. А згодом він був уже не сам.

— Ну і що з того?

— Він помер. Три дні тому. Я намагався тебе знайти, але ти був на Гоа. Тож я вирішив розповісти тобі про це зараз.

— Про що розповісти?

Він здригнувся. Я був з ним жорсткий, бо він говорив про мою втечу з в’язниці, а хотілося, щоб нарешті дістався до суті.

— Ми товаришували з ним у коледжі,— сказав він спокійно.— Він полюбляв прогулюватись уночі, у небезпечний районах. Як і я. Як і ти. В іншому разі ти б не був там тієї ночі, щоб йому допомогти. Я подумав, може, ти захочеш знати.

— Ти що — жартуєш?

Ми стояли у слабкому затінку. Дуже близько один біля другого, а потік людей на тротуарі оминав нас з усіх боків.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти згадав про втечу з в’язниці лише для того, щоб повідомити мені про сумні подробиці смерті Аслана? Це ж те, що ти намагаєшся сказати? Ти що — здурів, чи ти справді настільки сердечний?

— Так, мабуть,— ображено мовив він, починаючи дратуватись,— я справді такий сердечний. Занадто сердечний, бо гадав, що ти сприймеш мої слова без усілякого підтексту. Не треба було тобі розповідати. Це останнє, чого б я хотів. Вибач. Я вже піду.

Я його зупинив.

— Почекай! — гукнув я.— Почекай.

Він був щирий. Чесний погляд, упевнена постава і сяєво його посмішки. Інстинкт сам обирає власних дітей. Мої інстинкти вподобали його, хлопчину, парубка, що стояв переді мною, такий хоробрий і ображений. Він був щирий, а таке буває нечасто.

— Добре, винен,— сказав я, піднімаючи руки.

— Та нічого,— відповів він, заспокоївшись.

— Тож повернімося до того, як Вікрам розповів тобі про мою втечу з в’язниці. Розумієш, це інформація такого роду, що може зацікавити Інтерпол і завжди цікавить мене. Ти ж розумієш це, правда?

Це не було запитанням, і він це знав.

— До біса Інтерпол.

— Ти ж детектив.

— Детективів теж до біса. Це така інформація, яку ти не приховуєш від друга, коли ти про неї дізнаєшся. Чи тебе цього ніколи не вчили? Я виріс на цих вулицях, просто тут, і я це добре знаю.

— Але ми не друзі.

— Поки що,— посміхнувся Навін.

Я довго на нього дивився.

— Пройдімося?

— Я люблю іти й розмовляти,— відповів він, доки ми вибиралися з юрби, неначе зі звивистих лабіринтів, створених жителями міста.

— До біса Інтерпол,— повторив Навін за деякий час.

— Ти справді любиш теревенити, еге ж?

— І ходити.

— Добре, ну тоді розкажи мені три короткі похідні історії.

— Звісно. Ну, почнімо. Тож історія номер один?

— Деніс.

— До твого відома,— засміявся Навін, оминаючи жінку, яка несла на голові величезний пакунок макулатури,— це теж був мій перший візит туди. Крім того, що ти бачив на власні очі, я можу розповісти лише те, що чув.

— Слухаю.

— Його батьки померли. Кажуть, він дуже важко це переніс. Вони були надзвичайно заможні. Вони щось винайшли й запатентували й отримали купу грошей. Шістдесят мільйонів, які перейшли до Деніса.

— Та кімната не тягнула на шістдесят мільйонів.

— Його гроші лежать на трастовому рахунку,— відповів Навін,— доки він перебуває у стані трансу.

— Ти маєш на увазі, доки він відпочиває?

— Це не лише відпочинок. Під час сну Деніс впадає у стан самадгі[6]. Його серцебиття і дихання уповільнюються майже до нуля. Нерідко він буває технічно мертвим.

— Ти жартуєш, детективе?

— Ні,— розсміявся він.— За останній рік декілька лікарів виписали йому свідоцтво про смерть, але Деніс завжди отямлювався. Наш Театр Одного Актора — Джамал — їх колекціонує.

— Ну добре. Тож Деніс час до часу помирає. Це, мабуть, завдає клопоту його священику й бухгалтеру.

— Допоки він у трансі, майно Деніса управляється за допомогою трастового фонду. При цьому він отримує достатньо грошей, щоб, наприклад, придбати квартиру, в якій ми щойно були, та забезпечувати себе всім необхідним для того, щоб і надалі перебувати у трансі.

— Ти про все це чув — чи провів невелике розслідування?

— І те, і те.

— Ну,— сказав я, пропускаючи автомашину, що здавала назад.— Хай що його розслабляє, можу сказати, що ніколи не бачив когось, хто б так красиво грав трупа.

— Йому немає рівних,— посміхнувся Навін.

Ми обоє замислилися про це на деякий час.

— Друга історія? — запитав Навін.

— Конкенон,— відповів я, рухаючись далі.

— Він боксує в моєму тренажерному залі. Я не дуже багато про нього знаю, але можу сказати тобі дві речі.

— Які?

— У нього потужний лівий хук, що відправляє в нокдаун, але він стає уразливим, якщо не влучає.

— І що?

— Щоразу. Він б’є лівою, потім правою і завжди завершує атаку лівим хуком, залишаючи себе повністю відкритим, якщо не влучає. Але він швидкий і рідко промазує. Він надто вправний.

— І?

— Друге. Можу сказати, що він єдиний, хто зміг провести мене крізь ті двері, щоб побачити Деніса. Деніс його обожнює. Для нього він найдовше залишався при тямі. Я чув, що він хоче офіційно всиновити Конкенона. Це складно, бо Конкенон старший за Деніса, і я навіть не знаю, чи в Індії існують випадки, щоб індієць усиновив білого.

— Що ти маєш на увазі — він провів тебе крізь ті двері?

— Тисячі людей мріють про зустріч з Денісом, допоки він у трансі. Вони вірять, що під час його тимчасової смерті він здатен спілкуватися зі справжніми мерцями. Лише одиниці можуть потрапити до нього.

— Хіба що підійти й постукати у двері.

— Ти не розумієш. Ніхто не посміє підійти й постукати в ті двері, поки Деніс у трансі.

— Та ну?

— Ніхто, до тебе.

— Ми з’ясували з Денісом,— мовив я, пропускаючи чотирьох чоловіків, що тягнули візка.— Тож повертаймося до Конкенона.

— Як я вже казав, він боксує в моєму залі. Він — вуличний боєць. Я небагато знаю про нього. Він гульвіса. Обожнює вечірки.

— Він каже те, що думає. Можна і не дожити до його віку з таким язиком, не маючи відповідної підтримки.

— Ти радиш мені його остерігатися?

— Лише його темного боку.

— Ну і нарешті — третя історія? — запитав я.

Я зійшов з дороги на вузеньку стежку.

— Куди ми йдемо? — запитав він, простуючи слідом за мною.

— Я йду випити соку.

— Соку?

— Це спекотний день. Що з тобою?

— Та нічого. Круто. Я люблю сік.

— Тридцятиградусна температура в Бомбеї, охолоджений кавуновий сік, вентилятори просто над головою, увімкнені до трьох градусів, блаженство.

— То... що з роботою приватного детектива? Це насправді?

— Так. Усе почалося начебто випадково, але вже минув рік, як це триває.

— Що за випадок може перетворити когось на детектива?