Изменить стиль страницы

Не знаю, чому я не сподобався йому. Може, всі ті порізи й синці на моєму обличчі переконали хлопця, що треба було щось довести. Це було неважливо, я був настільки злий на Халеда й Долю, що підійшла би будь-яка бійка.

Силвано підвівся. Я також встав. Ідрис спокійно помахав правою рукою. Силвано сів, і я теж повільно опустився на стілець.

— Будь ласка, вибач Силвано,— обережно мовив до мене Ідрис.— Відданість — це його спосіб любити. Думаю, що те саме можна сказати і про тебе, хіба ні?

Відданість. Ми з Лайзою не могли знайти способу покохати одне одного. Я кохав Карлу, жінку, яка була одружена з іншим чоловіком. Я звільнив своє серце з братства санджайської компанії і мав розмову про вбивство Санджая в один і той самий день. Відданість потрібна тоді, коли ти недостатньо любиш. Коли любиш достатньо, то про відданість навіть немає мови.

Усі витріщилися на мене.

— Вибач, Силвано, погане видалося десятиріччя,— сказав я.

— Добре. Дуже добре,— мовив Ідрис.— Тепер я хочу, ні, я вимагаю, щоб ви, хлопці, стали друзями. Тож попрошу вас обох підійти сюди, стати переді мною і потиснути один одному руки. Погані вібрації не допоможуть нам рухатись у напрямку просвітлення, правда ж, хлопці?

Квадратна щелепа Силвано напружилася від небажання, але він швидко підвівся та став перед Ідрисом. Він тримав гвинтівку лівою рукою. Його правиця була вільна.

Безглуздий імпульс не робити, що тобі кажуть, тримав мене на місці. Учні почали перемовлятися, і їхні приглушені голоси гуділи в повітрі. Ідрис поглянув на мене. Здавалося, що він стримував посмішку. Його карі очі сяяли яскравіше за коштовності на горищі Халеда.

Силвано почав сіпатися, а злість і приниження міцно стиснули його губи. Навколо його рота запали білі складки.

Тієї порожньої миті мені було байдуже. Італієць сам це почав, напросившись мене просвітлити. Я був радий продемонструвати трохи власного світла. І тієї миті я був готовий покинути гору, мудреця, Абдуллу й Карлу.

Карла пхнула мене ліктем під ребра. Я підвівся і потиснув руку Силвано. Він перетворив це на змагання.

— Дякую вам,— нарешті мовив Ідрис, і ми розслабили кісткодробильну хватку.— Це було... повчально. А тепер займіть свої місця і починаймо.

Я повернувся до свого стільця. Абдулла повільно хитав головою. Карла просичала мені єдине слово:

— Ідіот!

Я намагався образитися, але вона мала рацію.

— Гаразд,— з блискучими очима сказав Ідрис.— Задля нашого гостя, яке Правило номер один?

— Правило номер один — не існує гуру! — швидко й чітко відповів увесь гурт.

— А Правило номер два?

— Правило номер два — ти сам собі гуру!

— А Правило номер три?

— Правило номер три — ніколи не здавай свободу свого розуму.

— А Правило номер чотири?

— Правило номер чотири — інформуй свій розум про все без жодних упереджень!

— Гаразд, гаразд,— розсміявся Ідрис.— Достатньо. Особисто я не люблю правил. Вони наче мапа якогось місця, а не саме місце. Але я знаю, що деякі люди полюбляють правила і навіть їх потребують, тож такі справи. Ще чотири бісові правила. Може, Правилом номер п’ять, якщо ми туди дійдемо, має стати отаке: немає жодних правил.

Учні сміялися разом з ним, зручніше влаштовуючись на своїх табуретах і стільцях.

Ідрису було трохи за сімдесят. Хоча він і ходив, спираючись на довгу патерицю, його тонке, але здорове тіло ще було гнучке. Час до часу він без особливих зусиль і без допомоги рук схрещував ноги, сидячи у своєму м’якому кріслі.

Його кучеряве сиве волосся було коротко вистрижене, привертаючи увагу до промовистих карих очей, розкішного вигину гакуватого носа і вигину темних повних губ.

— Якщо я правильно пам’ятаю, Карло,— м’яко почав Ідрис,— наша остання дискусія стосувалася покірності. Хіба ні?

— Саме так, майстре-джі.

— Прошу, Карло, і всі інші. Ми є одним дослідницьким розумом і єдиним дружнім серцем. Кличте мене Ідрисом, і я також уживатиму лише ваші імена. А тепер, Карло, нарешті повідай нам свою думку з цього приводу.

Карла глянула на вчителя очима, що палали, неначе лісова пожежа.

— Ти справді хочеш знати, Ідрисе?

— Звісно.

— Справді?

— Так.

— Гаразд. Обожнюй мене. Вклоняйся мені. Підкоряйся мені. Я, я, я — це все, про що говорить Бог.

Учні аж зойкнули, але Ідрис почав сміятися з неприхованим захватом.

— Ха! От тепер ви бачите, мої юні шукачі мудрості, чому я так високо ціную думку Карли!

Учні почали перешіптуватися між собою.

Карла підвелася, підійшла до краю плато і запалила цигарку. Вона вглядалась у навколишні пагорби й долини. Я знав, чому вона відійшла. Їй було незручно чути про свою правоту; Карлі було би приємніше помилитися й почути, що вона кмітлива чи дотепна.

— Обожнювання — це форма підкорення,— пояснив Ідрис.— Усі релігії, як і всі королівства, вимагають від вас підкорення й послуху. З усіх тих десятків тисяч релігій, що існували від появи людської цивілізації, вижили лише ті, які мали здатність викликати послух. І коли цей послух розвіюється, то відданість, що залежала від нього, стає такою ж далекою, як колись велична віра в Зевса, Аполлона й Венеру, які так довго правили світом.

— Але, Ідрисе, ти стверджуєш, що ми маємо бути гордими, а не покірними? — запитав молодий учень.

— Ні, не стверджую. Звісно ж, ні,— спокійно відповів Ідрис.— І добре, що ти підняв це питання, Арджуне. Те, про що я розповідаю, не стосується гордощів. Можна багато чого здобути, якщо зрідка прихиляти голову й падати навколішки. Жоден з нас не повинен настільки загордитися, щоб не змогти впасти навколішки і визнати, що ми нічого не знаємо і не є центром усесвіту, та що існують речі, через які нам потрібно справді соромитися і за які потрібно охоче дякувати. Ви згодні?

— Так, Ідрисе,— відповіло кілька учнів.

— І гордість, правильна гордовитість, яка необхідна нам для виживання в цьому жорстокому світі, чим вона є? Правильна гордість не каже: «Я — кращий за інших»,— адже саме це твердить неправильна гордість. Правильна гордість каже: «Незважаючи на всі недоліки, я маю природне право на існування і маю силу волі, яка є інструментом для самовдосконалення». Узагалі-то, практично неможливо змінюватися й самовдосконалюватися без частки правильної гордості. Ви згодні?

— Так, Ідрисе.

— Добре. Я намагаюся вам донести ось що: схиліться в покорі, схиліться в розумінні, ми всі пов’язані, кожен з нас, і кожен живий організм, схиліться в розумінні, ми всі жадаємо зрозуміти й належати, але ніколи нікому сліпо не коріться. Ну що, молоді люди, ви маєте думки з цього приводу?

Запала тиша, й учні почали переглядатися.

— Ліне, наш новий гостю,— швидко звернувся до мене Ідрис.— Що скажеш ти?

Я вже опинився далеко, думаючи про наглядачів, які били в’язнів.

— Достатня міра послуху дозволить людям зробити практично будь-що з іншими,— мовив я.

— Мені подобається ця відповідь,— вирішив Ідрис.

Похвала мудреця — як найсолодше вино. Я відчув її тепло всередині.

— Послух — це вбивця совісті,— запропонував Ідрис,— і саме тому будь-яка довговічна інституція його вимагає.

— Але ж ми мусимо коритися бодай чомусь? — запитав парсійський учень.

— Корись законам держави, Зубіне,— відповів Ідрис,— крім тих, які змусять тебе поводитись негідно. Корись Золотим правилам. Поводься з іншими так, як хотів би, щоб інші поводилися з тобою, і чого не хочеш, щоб інші чинили тобі, не вчиняй їм. Підкоряйся своєму інстинкту творити, любити і вчитися. Корися всесвітньому закону совісті, де все, що ти думаєш, кажеш чи робиш має не нульовий вплив, навіть якщо це впливає лише на тебе, і саме тому необхідно мінімізувати негатив у своїх думках, словах і діях та максимізувати позитив. Корися власній вірі. І корися власному серцю. Твоє серце ніколи не брехатиме.

Він затих, дивлячись на учнів, багато з яких робили нотатки зі сказаного. Він посміхнувся, потім похитав головою і почав плакати.