— Мені теж.

Халед кивнув дівчатам. Вони кілька кроків задкували, перш ніж розвернутися та вийти з кімнати. Халед спостерігав за ними.

— Останнім часом досить легко знайти гарних помічників,— задоволено зітхнув він, опускаючись у крісло.

Тарун усе записував.

— Що сталося? — запитав я.

— Що... сталося? — здивувавшись, повторив Халед.

— Під час нашої останньої зустрічі на землі лежав мертвий шаленець, а ти зник у штормі без жодної зброї. Тепер ти тут. Що сталося?

— А,— посміхнувся він.— Ясно. Ми повернулися до цього.

— Так. Ми повернулися до цього.

— Знаєш, Ліне, ти загрубів з останньої нашої зустрічі.

— Можливо, так воно і є, Халеде. А можливо, я люблю чути правду.

— Правду,— роздумував він.

Він поглянув на Таруна, який і досі робив нотатки. Асистент зупинився, зустрівся поглядом з Халедом, зітхнув і заховав записника.

— Ну,— провадив Халед,— я вийшов з Афганістану. І йшов. І йшов. Неймовірно, як, виявляється, багато можна пройти, коли байдуже, житимеш ти чи помреш. А точніше, коли ти себе не любиш.

— І куди конкретно ти дійшов?

— Я дійшов до Пакистану.

«Розкажи мені про Пакистан»,— промовив мій внутрішній голос.

— А після Пакистану?

— А після Пакистану я пішов до Індії. Потім, пройшовши Індію, дістався Варанасі[89]. Поки я потрапив туди, уже пішов поголос. Багато людей чули про Мовчазного Подорожнього Бабу, який не проронив ні слова. Мені довго доходило, що то вони про мене. Я не говорив, бо на той час просто не міг. У плані, фізично не міг. Я дуже охляв від недоїдання. Мало не помер від нього. Багатомісячний голод призвів до того, що в мене випало волосся і більшість зубів. Рот розпухнув від виразок. Я не міг промовити ні слова, навіть щоб попросити допомоги.

Він лагідно розсміявся, розсіюючи веселі порошинки в сонячному промінні спогадів.

— Але люди сприймали моє мовчання як мудрість, уявляєш? Менше інколи може стати більшим. А у Варанасі був англієць — лорд Боб, який визнав мене своїм гуру. І так сталося, що він був надзвичайно заможний. Чимало моїх учнів виявилися багатіями, і якщо подумати, то це досить кумедно.

Халед замовк, роздивляючись англійський садок, і посмішка подиву заграла в куточках його рота.

— Лорд Боб...— зацікавився я.

— О так. Лорд Боб. Він був такою доброю і турботливою людиною, але й сам чогось потребував. Відчайдушно потребував. Він усе життя присвятив пошукам того, що могло б надати значення існуванню, а потім нарешті прийшов до мене по відповідь.

— І якою вона була? — запитав я.

— Не уявляю,— відповів Халед.— Чесно кажучи, я гадки не мав, чого конкретно він шукав. Гадки не мав. Урешті-решт, він був безбожно багатий. Чого ще йому могло хотітися? Але не думаю, що нездатність допомогти хвилювала лорда Боба, бо по смерті він залишив свій статок мені.

Дівчата повернулися з двома тацями й поставили їх на столах біля нас. Там були напої у високих склянках, а ще кілька тарілок із сушеними папаєю, ананасом і манго та три різновиди очищених горішків.

Низько вклонившись Халеду з благоговійно складеними докупи руками, дівчата почали задкувати, а потім повернулись і залопотіли босими ногами по викладеній кахлями підлозі веранди.

Я споглядав, як дівчата зникали за рогом, а потім обернувся й поглянув на Халеда, який мрійливо задивися на сад, і Абдуллу, який втупився в Халеда.

— Я прожив у Варанасі майже два роки,— згадав Халед.— Й інколи за ним сумую.

Тоді він озирнувся і взяв одну зі склянок. Віддав її мені, а ще одну передав Абдуллі, й себе теж не обділив.

— То були хороші роки,— сказав Халед.— Я багато навчився, дивлячись на готовність лорда Боба підпорядковуватись і підкорятися мені.

Він усміхнувся. Я глянув на Абдуллу. Він сказав — підпорядковуватися? Він сказав — підкорятися? Це буда дивна мить, і ще дивніша година. Ми потихеньку пили свої напої.

— І, звісно ж, він був не єдиний,— провадив Халед.— Було багато інших, навіть літні садгу[90], і всі вони чекали можливості впасти навколішки і торкнутися моїх ніг, навіть при тому, що я мовчав. І саме тоді я усвідомив, яка влада наповнює нас, коли бодай одна людина прихилиться у відданості. Я зрозумів, що чоловіки продають силу тієї мрії жінкам під час кожного освідчення в коханні.

Він розреготався. А я дивився на лінії вологи, що зиґзаґами перетинали срібний філігранний візерунок на яскраво-червоній склянці. Я дедалі більше ніяковів. Халед, який так самовдоволено розповідав про людей, що падали перед ним навколішки, був зовсім не тим другом, якого я любив.

Халед обернувся до Абдулли.

— Думаю, наш брат Лін дивується, що хоча моя англійська значно покращилась після років спілкування з лордом Бобом, то чуйність однозначно погіршилася, ти згоден?

— Кожен сам відповідає за свої дії,— відповів Абдулла.— Це правило однаково застосовується і до тебе, і до людей, які вирішили падати навколішки, а ще до Ліна, та й до мене.

— Добре сказано, старий друже! — вигукнув Халед.

Він поставив склянку на стіл і важко зіп’явся на ноги.

— Ходімо! Хочу щось вам показати.

Ми пішли за ним через увесь будинок, аж до сходів, що розходилися по флангах вестибюлю. Халед на мить зупинився біля сходів, поклавши руку на кулю стовпчика.

— Сподіваюся, вам сподобався сік,— серйозно запитав він.

— Звісно.

— Усе змінює краплина кленового сиропу,— наполягав він.

Настала пауза. Мені дійшло, що він чекав на відповідь.

— Сік був нормальний, Халеде,— сказав я.

— Добрий сік,— приєднався Абдулла.

— Я дуже радий,— заявив Халед.— Ви навіть не уявляєте, як довго довелося тренувати персонал на кухні, щоб навчити готувати такі соки. Я мусив побити одного з них кухонною лопаткою. А та драма, яку я пережив з десертами... страшно навіть починати.

— Даю слово, що все було смачно,— запевнив я.

Він зробив один крок, але потім швидко обернувся до Таруна, який рушив був за нами.

— Можеш зачекати тут, Таруне,— мовив Халед.— А взагалі відпочинь. З’їж кексик.

Розчавлений Тарун побрів геть. Халед спостерігав за ним, мружачись із підозрою.

Давній Халед міг за один раз перестрибнути через три сходинки й випередити будь-якого жителя Бомбея, діставшись найвищого поверху першим. Новий Халед двічі зупинявся для відпочинку ще на першому прольоті.

— Цей поверх,— пихкотів він, коли ми дійшли до другого поверху,— містить усі необхідні зали для медитації та йоги.

— То ти часто займаєшся йогою? — поцікавився я, на мить перейнявши пустотливий дух Близнюка Джорджа.

— Ні, ні! — серйозно відповів Халед.— Я занадто жирний і нетренований для цього. І взагалі, я завжди більше любив бокс і карате. Ти маєш пам’ятати, Ліне.

Я пам’ятав. Я пам’ятав часи, коли Халед міг збити з ніг будь-якого чоловіка в місті, крім Абдулли, та ще й залишався після цього досить енергійним.

— Ага.

— Але йогу люблять мої учні. Вони займаються нею повсякчас. Вони б цілодобово там сиділи, якби я їм дозволив. Я практично зі шланга їх мушу поливати, щоб зупинити.

Крізь найближчі двері ми помітили гурт з десяти людей, що сиділи на килимках. А з динаміків на стінах лунали звуки флейти.

Віддихавшись, Халед повів нас на третій поверх.

На цьому поверсі було чимало зачинених дверей, що заповнили довгий коридор.

— Спальні,— прохрипів Халед.— Та одномісні кімнати.

Він тихенько прочинив двері до найближчої кімнати. Ми побачили кількох дівчат, що спали на односпальних ліжках під натягнутими москітними сітками. Дівчата були голі.

— Мої найвідданіші учениці,— розповів Халед дивовижно байдужим тоном.

— Якого біса, Халеде? — не витримав я, але він приклав палець до губ, щоб угамувати мене.

— Ліне, прошу, тихіше! Ми не матимемо і хвилини спокою, якщо вони прокинуться.