— Добре, бувай, Халеде,— розвертаючись, сказав я.
— Що ти робиш? — запитав він, здивовано зморщивши лоба.
— Ну, я збираюсь іти, поки не вийду звідси. Саме це люди роблять після прощання.
— Ні, Ліне, у чому справа? — не розумів він, тихенько причиняючи двері.
— Справа? — сказав я, зупиняючись біля сходів.— Це що узагалі таке — гарем? Халеде, ти розгубив усі клепки? Ти ким себе вважаєш?
— Усі присутні тут можуть піти щомиті,— заявив він, починаючи злитися.— Включно з тобою.
— Як вдало,— зітхнув я, готовий іти геть.— Я саме збирався йти.
— Ні, ні, вибач,— запротестував Халед, кидаючись уперед і кладучи руку мені на плече, щоб зупинити.— Ти маєш дещо побачити! Я маю тобі щось показати! Це таємниця. Таємниця, якою я хочу поділитися з вами.
— Мені вже достатньо таємниць як на один день, Халеде. Зателефонуй мені, коли злізеш з гори.
— Але Абдулла ще не бачив цієї таємниці. Ти ж не позбавиш його такої можливості, правда ж? Це жорстоко. Абдулло, ти ж хочеш дізнатися таємницю?
— Хочу, Халеде,— відповів Абдулла, імітуючи невинний захват.
— Скажи це Ліну. Переконай його залишитись. У будь-якому разі, я піду дивитися на цю таємницю, і ви можете приєднатися, якщо захочете, брати мої.
Він відпустив моє плече, приготувався до підйому по сходах і поплентався на четвертий поверх.
Я притримав Абдуллу.
— Що ми тут робимо, Абдулло?
— Що ти маєш на увазі?
— Кімната, переповнена голими дівчатами? Що з ним сталося? Є достобіса дівчат. Світ наповнений дівчатами. Мати власну кімнату з дівчатами — ось це надає слову «стрьомний» нового значення. Ну ж бо, Абдулло. Гайда звідси.
— Але, Ліне,— прошепотів Абдулла.— Як щодо таємниці?
— Ти знущаєшся?
— Це ж таємниця. Справжня таємниця.
— Мені не подобаються таємниці, про які я вже чув, Абдулло.
— Як тобі може не хотітися дізнатися?
— Припустімо, що в мене психологічний напад астми і мені негайно потрібно вийти на свіже повітря. Це може зцілити мене. Ходімо.
— Прошу, Ліне, залитися зі мною, поки не розкриється ця таємниця.
Я зітхнув.
— Хлопці, ви йдете? — гукнув Халед, зупинившись на перепочинок посеред сходів.— Ці сходи мене вбивають. Наступного тижня встановлять ліфт.
Абдулла благально на мене подивився.
— Гаразд, гаразд,— вирішив я, піднімаючись сходами.
Утомлено дибаючи, Халед подолав останній відрізок сходів і підійшов до зачинених дверей. Дістаючи ключа зі складок свого каптана, він відімкнув двері й провів нас усередину.
Там було темно. Світло з будинку осяяло горище, перехрещене балками даху. Халед зачинив двері, замкнув їх та увімкнув підвішену лампочку.
Там був скарб із золотих і срібних об’єктів: коштовні намиста і ланцюжки, що висипалися з маленьких дерев’яних скринь, розкиданих на кількох столах.
Там були також підсвічники і дзеркала, рами для картин, щітки для волосся, перлові намиста, коштовні браслети, намиста, брошки, персні, сережки, кільця для носа, персні для пальців ніг, навіть кілька чорних і золотих весільних намист.
І там були гроші. Багато грошей.
— Хай як би я намагався це описати,— мовив Халед, дихаючи розтуленим ротом,— нічого не зрівняється з побаченим на власні очі, на? Це і є влада прихиленого коліна. Ви бачите? Ви бачите?
Опустилася м’яка тиша. Десь на даху бігали голуби, їхнє воркотання лунало в довгій замкненій кімнаті.
Нарешті Халед озвався.
— Неоподатковані,— пропихтів він.
Він по черзі дивився на мене й Абдуллу.
— Ну? Що скажете?
— Тобі потрібно більше охорони,— зауважив Абдулла.
— Ха! — розреготався Халед, поплескуючи високого іранця по спині.— Ти зголошуєшся на роботу, мій старий друже?
— Я маю роботу,— ще серйозніше відповів той.
— Так, так, звісно ж, маєш, але...
— Це твої учні віддали все це? — запитав я.
— Узагалі-то, це я називаю їх учнями, а вони надають перевагу терміну «послідовники»,— розповів Халед, дивлячись на скарби.— Цього всього було ще більше.
— Більше за це?
— О так. Удосталь інших подарунків від моїх послідовників у Варанасі. Але я мав нагло покинути те місто, тож усе втратив.
— Як саме?
— Використав як хабар поліції,— уточнив Халед.— Саме тому лорд Боб незадовго до смерті оселив мене тут, у цьому будинку.
— А чому ти так швидко покинув Варанасі?
— Чому ти хочеш знати, Ліне, мій старий друже?
Прикраси зі скарбу сяяли в його очах.
— Друже, ти сам почав про це розповідати.
Він довго на мене дивився, вагаючись на крижаному краю безжалісної правди. Здається, він вирішив мені довіритися.
— Там була дівчина,— почав він.— Послідовниця, дуже віддана послідовниця, яка походила з видатної родини брахманів[91]. Вона була прегарна й безмежно мені віддана, тілом і душею. Я не знав, що вона була неповнолітня.
— Та ну, Халеде.
— Я не міг знати. Ліне, ти ж тут живеш і маєш знати, якими не на свої літа розвинутими можуть бути ці юні індійські дівчата. Вона виглядала на вісімнадцять, присягаюся. Її груди були набряклі, наче спілі манго. І сексом вона займалася, неначе доросла. Але, на жаль, їй було лише чотирнадцять.
— Халеде, ти тільки-но офіційно мене налякав.
— Ні, Ліне, зрозумій мене...
— Зрозуміти секс із дітьми? Хочеш, щоб я дивився на це твоїми очима? Це воно, Халеде?
— Але цього не трапиться знову.
— Знову?
— Цього не може знову трапитися. Я вжив заходів.
— Ти погіршуєш ситуацію щоразу, коли розтуляєш рота, Халеде.
— Послухай мене! Я змушую кожну з них показувати свідоцтво про народження, особливо молодших. Тепер я захищений.
— Ти захищений?
— Закриймо цю серйозну тему, яар. Ми всі жалкуємо про деякі випадки зі свого минулого, ні? Є таке арабське прислів’я: радься з тим, хто змушує тебе ридати, а не з тим, хто змушує сміятися. Я не розсмішив тебе сьогодні, Ліне, але це не означає, що мої поради даремні.
— Халеде...
— Хочу, аби ви знали, що ви з Абдуллою — єдині мої брати, які відтепер завжди будуть у безпеці. Ця влада, ці гроші та мій спадок — це все ваше.
— Про що ти, Халеде?
— Про гроші для розширення бізнесу,— пояснив він.
— Якого бізнесу?
— Цього бізнесу. Ашраму. Прийшов час для розширення. Ми можемо керувати тут разом, і по всій Індії, а потім навіть у Америці. Межа — це небо. Буквально.
— Халеде...
— Саме тому я так довго з тобою не зустрічався. Потрібно було накопичити базовий фонд. Я привів вас сюди, щоб показати щось настільки ж ваше, як і моє.
— Це точно,— сказав я.
— Я дуже радий, що ти розумієш.
— Я хочу сказати, що зібрані тут речі не наші, Халеде, і не твої.
— Що це означає?
— Вони були даровані чомусь більшому за нас, і ти це знаєш.
— Але ти не розумієш,— наполягав він.— Я хочу бачити вас двох зі мною. Ми можемо заробити мільйони. Але духовна індустрія — це жорстоке місце. Ви знадобитеся мені для руху вперед.
— Я вже рушив уперед, Халеде.
— Але ми можемо розширитися! — просичав Халед, вишкіривши зуби.— Ми можемо розширитися!
— Халеде, мені потрібно поїхати з міста,— раптом заявив Абдулла наполегливо.
— Що? — здивувався Халед, якого несподівано струсили з дерева планів.
— Хочу попросити тебе ще один раз залишити це місце, цих людей і повернутися зі мною до Бомбея.
— Знову, Абдулло? — сказав Халед.
— Займи своє правомірне місце на чолі ради, що належала Хадербгаю. Ми зіткнулися з проблемами, і стане набагато гірше. Ти маєш нас очолити. Ти маєш скинути Санджая і повести нас. Якщо підеш зараз, то Санджай житиме. Якщо ні, то один з нас його вб’є, а потім тобі все одно доведеться керувати в інтересах компанії.
У цьому новому втіленні Халед був протилежністю того, яким має бути ватажок. Але Абдулла — іранець, який налаштовував своє серце під музику вулиць Бомбея,— не бачив чоловіка, що стояв з нами на горищі. Абдулла бачив престиж, що приклеївся до Халеда завдяки довгій і близькій дружбі з Хадербгаєм, а ще владу, що прокинулася завдяки крові багатьох битв і бандитських воєн, якими він керував і в яких перемагав для компанії.
91
Брахмани — жерці в індуїзмі. Представники найвищої з чотирьох варн (каст).