Я глянув на Абдуллу. Він насправді плаче? Абдулла кивнув, а потім указав на учнів. Кілька з них також плакали. Трохи пізніше Ідрис нарешті заговорив крізь сльози.

— Це зайняло дуже багато часу — чотирнадцять мільярдів років, щоб у цій частині всесвіту виникла свідомість, просто тут, здатна на розуміння та розрахунок, і ще чотирнадцять мільйонів років зайняв сам розрахунок. Ми не маємо права просто викинути геть ті чотирнадцять мільйонів років. У нас немає морального права марнувати, шкодити чи вбивати цю свідомість. І ми не маємо права відмовитися від її сили волі — найдорогоціннішої та найчарівнішої речі у всесвіті. Ми зобов’язані навчатися, вчитися, ставити під сумнів, бути справедливими, чесними й позитивними громадянами. І найголовніше, ми зобов’язані вільно об’єднати нашу свідомість з будь-якою іншою вільною свідомістю задля спільної любові.

Згодом я чув ту промову багато разів від Ідриса, а також її модифіковані версії від кількох його учнів, і всі версії були цікаві. Мені подобався розум Ідриса, але те, що він сказав одразу після тієї першої промови, дозволило вподобати й самого чоловіка.

— Давайте обмінюватися жартами,— запропонував він.— Я буду перший. Я чекав увесь день, щоб це розповісти. Чому дзен-буддист тримав у своєму холодильнику порожню пляшку молока? Хто-небудь? Ні? Здаєтеся? Вона була для гостей, які пили чорний чай!

Ідрис і учні почали сміятися. Абдулла розреготався, щасливо й вільно,— я не бачив такого за всі роки нашого знайомства. Я намалював той сміх на стіні свого серця. І у свій невеличкий простий спосіб я полюбив Ідриса, бо він звільнив те щастя в моєму суворому другові.

— Гаразд, гаразд, моя черга! — захоплено мовив Арджун, підіймаючись, щоб розповісти жарт.

Учні по черзі розповідали свої жарти. Я пішов, прокладаючи шлях крізь ряди учнів, щоб приєднатися до Карли на краю плато.

Вона занотовувала лекцію Ідриса, але без записничка. Вона робила нотатки на своїй лівій долоні.

Довгі речення огортали руку, пролягаючи по кожному пальцю аж до нігтів, і знову назад до кісточок, а потім на інший палець.

Слова продовжувалися на долоні, доки вся шкіра на руці й пальцях не була вкрита павутинням з букв, наче малюнки хною на руках бомбейської нареченої.

То була найсексуальніша річ, яку я бачив у своєму житті: я ж письменник. Нарешті я знайшов у собі силу відвести погляд і подивитися на ліс, що вже задихався від важкого набряку хмар.

— То ось чому ти просила мене пожартувати,— озвався я.

— Це була одна з причин,— відповіла Карла, зводячи очі й дивлячись уперед.— Він каже, що одна з безперечних ознак фанатиків — це те, що у них відсутнє почуття гумору. Тож він змушує нас сміятися принаймні один раз на день.

— Ти на це купуєшся?

— Він нічого не продає, Ліне. Ось чому він мені до вподоби.

— Гаразд, що ти про нього думаєш?

— А хіба має значення, що я думаю?

— Усе в тобі має значення, Карло.

Ми зустрілися поглядами. Я не міг зрозуміти, про що вона думає. Я хотів її поцілувати.

— Ти розмовляв з Ранджитом,— сказала вона, насуплено вивчаючи мої очі.

Я перестав думати про поцілунок.

— Він говіркий, твій чоловік.

— Про що він говорив?

— А про що він міг зі мною говорити?

— Не грай зі мною в ігри!

Говорила вона м’яко, але голос звучав, наче крик пійманої тварини. Потім Карла заспокоїлася.

— Що конкретно він тобі сказав?

— Дай відгадаю,— мовив я.— Ви з Ранджитом робите це з людьми заради забави, правильно?

Вона посміхнулася.

— Ми з Ранджитом маємо особливе взаєморозуміння, але не щодо всього.

Я посміхнувся.

— Знаєш що,— сказав я.— До біса того Ранджита.

— Я б з тобою погодилася,— мовила вона,— якби не думала, що колись можу до нього там приєднатися.

Вона перевела погляд на хмари, що пінилися над далеким містом, і на першу зливу, яка клекотала й шуміла на узліссі.

Я був збентежений, але це саме почуття здебільшого і приходило під час розмови з Карлою. Я не знав, чи вона каже про якісь особисті речі в їхньому житті з Ранджитом, чи про нас. Якщо вона говорить про Ранджита, то я не хотів цього чути.

— Сильна буря,— зауважив я.

Карла мерщій обернулася до мене.

— Це сталося через мене, хіба ні?

— Що сталося через тебе?

Вона похитала головою, а потім знову втупилася в мене. Її зелені очі були єдиною яскравою річчю на планеті з сірим небом.

— Твоя розмова з Ранджитом,— зронила вона, раптом ставши рішучою та прямою.— Він хвилюється за мене, і це ясно. Але суть у тому, що саме йому потрібна допомога, а не мені. Якраз він у небезпеці.

Вона дивилася мені в очі, намагаючись прочитати думки. Я ж читав у її погляді те, що здавалося чистим і чесним занепокоєнням через свого чоловіка. Якимось чином це ранило мене більше, ніж гиря Конкенона.

— Чого ти хочеш, Карло?

Вона спохмурніла, опустила очі, а потім знову поглянула на мене.

— Я хочу, щоб ти йому допоміг,— сказала вона, неначе то було визнання провини.— Було б чудово, якби він прожив ще хоч кілька місяців, а зараз на це мало шансів.

— Кілька місяців?

— Кілька років теж було б непогано, але бодай кілька місяців.

— Для чого?

Вона дивилася на мене, випробовуючи різні емоційні реакції і нарешті обираючи розслаблену посмішку.

— Для мого душевного спокою,— відповіла вона, нічого мені не кажучи.

— Карло, він великий хлопчик з великим банківським рахунком.

— Я серйозно.

Я трохи повитріщався на неї, а потім розсміявся.

— Ти — це щось, Карло. Ти справді щось із чимось.

— Що ти маєш на увазі?

— Уся ця ранкова розмова, з запитанням, чи прийшов я сюди через тебе, просто щоб збити з пантелику, бо ти прийшла сюди задля Ранджита.

— Думаєш, я тобі брешу?

— Говорити про те, щоб зберегти Ранджитові життя на кілька місяців,— те саме, що говорити про його смерть за кілька місяців. Дуже мило, Карло.

— Думаєш, я тобою маніпулюю?

— Це буде не вперше.

— Ні, це не...

— Неважливо,— похмуро мовив я.— І завжди так було. Я тебе кохаю.

Вона розтулила рота, щоб заговорити, але я приклав пальця до її вуст.

— Я порозпитую про Ранджита.

Грім заглушив її відповідь, грім, що розкочувався поривами, тіпаючи лісові дерева.

— Мені вже час,— вирішив я,— спробую обігнати бурю дорогою до міста. Маю переконатися, що з Лайзою все гаразд.

Я повернувся, щоб піти, але вона вхопила мене за зап’ясток, її була рука вкрита татуюваннями: рука, заповнена сплетінням слів.

— Дозволь поїхати з тобою,— попрохала Карла.

Я завагався. Інстинкт відмовив на мить.

— Лише це,— провадила вона.— Дозволь повернутися з тобою до міста.

— Гаразд. Гаразд.

Ми зібрали речі й попрощалися зі всіма учнями.

Карла подобалась учням. Карла подобалась усім, навіть якщо вони не хотіли її розуміти.

Ідрис і Силвано чекали на краю плато, щоб також попрощатися. Силвано й досі тримав гвинтівку на плечі.

— Без образ, Силвано,— сказав я, простягаючи руку.

Він сплюнув на землю.

«Супер,— подумав я.— Добре, час піднятись над ситуацією».

— Твоє ім’я — Силвано — означає ліс, або «форест» англійською.

— І що коли й так? — зажадав він, випнувши щелепу.

— Я це знаю,— посміхнувся я,— бо один мій італійський друг змінив своє ім’я з Силвано на Форест. Форест Марконі. Я тоді подумав, що це красиве ім’я в обох варіантах.

— Що? — насупився він.

— Просто хочу сказати, що вже маю друга на ім’я Силвано, і він дуже мені подобається. Мені шкода, що ми невдало почали. Сподіваюся, ти мене пробачиш.

— Ну, так, звісно,— мерщій погодився Силвано, тягнучись до моєї руки.

І тепер молодий італієць уперше без жодного виклику мені посміхнувся.

— Ти знаєш італійську? — запитав він.

— Я можу лихословити, якщо треба.

Ідрис розсміявся.

— Ліне, ти мусиш повернутися! — вимагав він.— Просто мусиш почути мою невеличку промову про тваринну й людську природу. Ти отримаєш від цього задоволення. Купу задоволення!