— Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя.

— Коктейльний капітан. Де він?

— А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий.

Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі.

— Скільки ти випив коктейлів, Джасванте?

— Три,— відповів він, виставивши чотири пальці.

— Повісь табличку з написом «Зачинено»,— порадив я.— Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт?

— Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що?

— Де Навін? І Дідьє?

— Хто?

Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли.

— Я можу відвести тебе до Анкіта,— сказав я.

— Ні,— випалила вона.— Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід?

— Обирай,— мовив я.— Є кілька.

— Я сам проведу леді,— озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб.— Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки.

— Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла.

— Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла.

— Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком,— нагадала Карла.— А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші?

— Є все, що необхідно, алгамдулілла,— переконувала Блу-Гіджаб.— Ще побачимося, Карло, іншалла.

— Іншалла,— всміхнулася Карла, обіймаючи її.

Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд.

— Того дня в авто я плакала через нас із Мехму,— розповіла вона.— Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз.

— Аллагафіз,— відповів я.

— Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче.

— Без проблем,— посміхнувся у відповідь той.— Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку.

Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем.

— Ти не посмієш,— пригрозив я.

— Ти ж знаєш, що я ще й як посмію,— розреготалася вона, натискаючи.

З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили.

— Джасвант це почує і змусить мене платити,— гаркнув я.

— Сподіваюся,— заверещала вона у відповідь.

— Ну добре, ти сама напросилася,— вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла.— Час потанцювати, Карло.

Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене.

— Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють,— сказала вона.— Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме.

— А ти й не маєш танцювати,— перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків.— Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання.

Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу.

Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах.

Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики.

Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі.

Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.

— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.

На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.

— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?

— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.

— Зрозуміло,— заспокоївсь я, підписуючись за листа.— Трохи запізно ви на роботі, ні?

— Або зарано,— зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече.— Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі?

— Це моя спокута, пані,— зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки.

— Спокута,— посміхнулась Карла.— Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі?

— Гітеш, пані,— повідомив він.

— Хороша людина,— переклала вона.

— На жаль, ні, пані,— відповів він, віддаючи мені листа.

Я запхав його до кишені.

— Чи можу я запитати, що ти маєш спокутувати? — поцікавилася Карла.

— Я став п’яницею, пані.

— Але тепер ти не п’яниця.

— Ні, пані, не п’яниця. Але був і знехтував своїми обов’язками.

— Як?

— Інколи я так напивався,— тихо зізнався він,— що накопичувалося кілька мішків з листами, бо я просто не міг їх доставити. Поштовий департамент змусив мене записатися на реабілітацію, а після її завершення мені знову дадуть цю роботу, якщо я доставлю всі затримані листи в неробочий час і вибачусь перед усіма ошуканими людьми.

— І це привело тебе сюди,— зрозуміла вона.

— Так, пані. Я почав з готелів, бо вони відчинені в такі години. Тож прошу, прийміть мої вибачення, пане Шантараме, за таке запізнення в доставці вашого листа.

— Вибачення приймаються, Гітеше,— водночас промовили ми.

— Дякую. Добраніч і доброго ранку вам,— сказав він, з понурим виглядом спускаючись сходами до свого наступного місця призначення.

— Індіє,— мовив я, хитаючи головою.— Я тебе люблю.

— А ти не збираєшся прочитати листа? — запитала Карла.— Листа, доставленого Долею, в особі зміненої людини?

— Ти маєш на увазі, чи не збираєшся ти його прочитати, правильно?

— Цікавість — це власна ж винагорода,— мовила вона.

— Я не хочу його читати.

— Чому ні?

— Лист — це лише набридлива Доля. Мені не дуже щастить з листами.

— Ну ж бо,— не здавалася Карла.— Ти написав мені два листи, і вони стали найкращими листами, які я коли-небудь отримувала.

— Я не проти їх писати, час до часу, але не люблю їх отримувати. Одне з моїх уявлень про пекло — це світ, де ти отримуєш листи не раз на тиждень абощо, а щохвилини, щодня, і триває це вічність. Це підстава для кошмарів.

Вона глянула на мене, а потім на куточок листа, що визирав з моєї кишені.

— Можеш прочитати його, Карло, якщо бажаєш,— вирішив я, віддаючи їй листа.— Зроби таку ласку. Якщо там є щось важливе для мене, ти розповіси. Якщо ж ні, то порви його.

— Ти навіть не хочеш дізнатися, хто його надіслав,— звинуватила мене вона, досліджуючи конверта.

— Мені байдуже, від кого він. Мені не щастить з листами. Просто розкажи мені, якщо там є щось важливе.

Вона вдумливо постукала конвертом по щоці.

— Він уже застарів, тож гадаю, що почитаю листа пізніше,— вирішила вона, ховаючи його в сорочку.— Потому як знайдемо Анкіта і переконаємося, що з ним усе гаразд.

— Анкіт у нормі. Він може постояти за себе. Він небезпечний комуніст, тренований палестинцями в Лівії. Я б ліпше повернувся у твоє шатро і переконався, що там усе як треба.

— Спочатку спустімося вниз,— посміхнулася вона,— а потім підемо туди.

Розділ 77

Ми пішли вниз, мріючи про гору, і ще до того, як завернули в арку за фасадом готелю, почули голоси Рендалла й Анкіта, які реготали.

Коли ми досягай лімузина з відкидним верхом, припаркованого під стіною, то знайшли Рендалла й Анкіта на задньому сидінні; Вінсон сидів на матраці між ними, а Навін сидів у кабіні водія разом з Дідьє.

— Ого,— сказала Карла, широко всміхаючись.— Як ви тут, хлопці?

— Карло! — заволав Дідьє.— Ти маєш приєднатися до нас!

— Привіт, Карло! — озвались інші голоси.

— Яка нагода? — поцікавилася Карла, нахиляючись до відчиненого заднього віконця автомобіля.