— Починайте без мене, хлопці,— мовив я, ставлячи свого келиха.
— Ти йдеш з коктейльної вечірки ще до початку? — заперечив Джасвант.
— Прибережіть мій келих,— попросив я.— Якщо почуєте постріли, поки я буду там, то біжіть на допомогу.
Розділ 76
Блу-Гіджаб і Карла сиділи на підлозі біля балкона, схрестивши ноги, і килими навколо них були мов ставок медитації. Також стояла таця з ароматизованим трояндовим і м’ятним мигдалем, шматочки чорного шоколаду й пелюстки глазурованого імбиру, а ще наполовину випиті келихи лаймового соку. Червоні й жовті вогники на світлофорах унизу м’яко освітлювали жіночі обличчя в темній кімнаті. Повільний підвісний вентилятор розганяв пасмами фіміам, а легенький бриз нагадував нам, що надворі неосяжна ніч.
— Сядь тут, Шантараме,— запропонувала Карла, сіпаючи мене до себе.— Блу-Гіджаб уже має йти. Але перед цим у неї є добрі й не дуже добрі новини.
— Як ти? — запитав я.— Усе гаразд?
— Зі мною все гаразд, алгамдулілла. Ти хочеш спочатку добрі чи не дуже добрі новини?
— Давай спочатку недобрі,— обрав я.
— Мадам Жу і досі жива,— повідомила Блу-Гіджаб.— І ще на свободі.
— А добрі новини?
— Її метальників кислоти вже нейтралізовано, а близнюки мертві.
— Стривай-но,— сказав я.— А ми можемо відмотати трохи назад? Звідки ти знаєш про мадам Жу? І чому ти тут?
— Я не знала про мадам Жу,— розповіла вона.— І не цікавилася нею. Мені потрібні були метальники кислоти. Ми їх упродовж року шукали.
— Вони попекли когось із твоїх знайомих,— усвідомив я.— Мені шкода.
— Вона була добрим бійцем і залишається доброю товаришкою і подругою. Вона поїхала до Індії, щоб відпочити від війни. Хтось найняв цих метальників кислоти, і вони перетворили її обличчя на маску. На протестну маску, можна її так назвати.
— Вона жива? — запитала Карла.
— Так.
— А ми можемо якось допомогти?
— Не думаю, Карло,— відповіла Блу-Гіджаб.— Хіба що вирішите допомогти покарати метальників кислоти, чим вона зараз і займається. Це забере ще трохи часу.
— Ви спіймали метальників кислоти? — здивувалася Карла.— Ніхто не попікся?
— Ми накрили їх покривалами і гамселили, доки ті не повикидали пляшечки з кислотою, а потім відволокли їх подалі.
— А близнюки кинулись їм допомагати,— здогадавсь я,— сприйнявши вас за загрозу для мадам Жу.
— Так і було. Ми не усвідомлювали, що вони захищали мадам Жу. Нам було байдуже. Нам потрібні були метальники кислоти. Мадам Жу втекла, а ми не перешкоджали. Ми зупинили близнюків і схопили метальників кислоти.
— А ви назавжди зупинили близнюків?
— Так.
— Що ви з ними зробили?
— Покинули їх там. Саме тому я не можу залишатися тут, іншалла.
— Хай що тобі знадобиться, воно твоє,— пообіцяв я.— А чому ти вирішила розповісти про це мені?
— Ми відвезли їх у нетрища. Там живуть четверо братів і двадцять чотири кузени обпеченої дівчини. Та й дівчина теж там живе з багатьма іншими, хто її любить. Ми допитали метальників кислоти. Хотіли отримати імена всіх облитих ними дівчат.
— Навіщо?
— Щоб пізніше відвідати всі їхні родини і розповісти, що ці люди вже мертві й більше ніколи не зроблять такого з жодною дівчиною. А потім відвідати кожного їхнього клієнта, які наймали метальників для обливання кислотою дівчат, змусити готівкою заплатити за завдане пекло й віддати ті гроші постраждалим дівчатам, іншалла.
— Блу-Гіджаб,— сказала Карла.— Ми тільки-но познайомились, а я вже тебе люблю.
Блу-Гіджаб узяла Карлу за зап’ясток.
— Коли метальники кислоти заговорили,— провадила вона, обертаючись до мене,— ми почули в переліку твоє ім’я. Вони розповіли, що слідкували за тобою для мадам — тієї жінки, яка втекла. Я змусила метальників кислоти розповісти, де ти живеш, і прийшла сюди, щоб тебе попередити.
Це стало шоком, і не одним, особливо думка, що метальників кислоти замучили до смерті їхні власні жертви. Це вже було занадто.
— Спасибі за попередження, Блу-Гіджаб,— мовив я.— Ти сьогодні їдеш. Як ми можемо допомогти?
— У мене є все необхідне,— запевнила Блу-Гіджаб,— але до ранку маю бути якнайдалі звідси. Моя єдина проблема — це Анкіт. Я не можу взяти його з собою, бо раптова зміна планів дозволяє провезти лише одну людину за раз. Я знаю, що Анкіт наполягатиме на тому, щоб зостатися й дозволити мені виїхати першій, і саме так я і збираюся вчинити, але боюся залишати його самого.
— Ніхто не нашкодить йому, якщо Анкіт залишиться з нами,— сказав я.
— Ні,— пояснила вона.— Я боюся залишати його, бо він може бути надзвичайно агресивний.
Я згадав люб’язного нічного портьє з його делікатним передбаченням потреб інших, елегантними вусами й ідеальними коктейлями — і не зміг скласти все це докупи.
— Анкіт?
— Він дуже вправний агент,— розповіла Блу-Гіджаб.— Один з найкращих і найбільш небезпечних. Небагато хто доживає до сивого волосся в цій війні. Але йому вже час іти на пенсію. Його останнє завдання було майже три роки тому, в ролі нічного портьє в готелі, де всі журналісти полюбляли перехилити чарчину і погомоніти. Але зараз він занадто відомий. Це було його останнє завдання. Я мала привезти його до наших зв’язкових у Делі, де Анкіт мав розпочати нове життя, але вбивство близнюків змінило план.
— Він у розшуку? — запитав я.— Нам його заховати?
— Ні,— нахмурилася вона.— Чому б його шукали?
— Двоє мертвих близнюків одразу ж спадають на думку.
— Це ми з компаньйонами застрелили близнюків. Він узагалі не має до цього стосунку.
— Близнюків важко зупинити. Ти застрелила їх тим невеличким пістолетом?
— Звісно ж, ні,— сказала вона,— виймаючи з кишені своєї спідниці невеличкого напівавтоматичного пістолета і тримаючи на долоні.— Цим я стріляю лише у свого чоловіка. Саме тому він його в мене поцупив.
— Але ж ти тримала його в руці вітаючись,— усміхнувсь я.
— З інших причин,— пояснила вона, мрійливо дивлячись на пістолета на долоні.
— Я можу на нього поглянути? — попросила Карла.
Блу-Гіджаб передала їй маленького пістолета. Карла його обдивилася, поклавши собі на долоню в те місце, де лінії намірів перетинаються з силою наслідків. Потім повільно звела погляд, доки не зустрілася зі мною очима.
— Класний,— сказала вона, повертаючи зброю Блу-Гіджаб.— Хочеш подивитися на мого?
— Звісно,— загорілася Блу-Гіджаб.— Але я хочу, щоб ти зберегла цього пістолета. Я вже незабаром зустрінуся зі своїм Мехму, іншалла, і знаю, що цього разу й надалі обійдеться без зброї. Ми багато розмовляли, і тепер наші стосунки стали набагато кращими, алгамдулілла.
— Ти хочеш мені його віддати? — здивувалася Карла, забираючи назад невеличкого пістолета.
— Так, я планувала віддати його Шантараму, але після знайомства з тобою, гадаю, краще зробити так. Ти приймеш мого подарунка?
— Так.
— Добре. Я не проти подивитися на твою зброю.
Карла мала матово-чорний кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, з магазином на п’ять патронів. Вона дістала його з-під килима біля себе, вивільнила магазин, повибивала патрони собі на коліна і прилаштувала магазин назад.
— Без образ,— сказала вона, передаючи револьвера Блу-Гіджаб.— Чутливий спусковий механізм.
Блу-Гіджаб огледіла невеличку смертельну зброю, як справжній експерт, і віддала її назад. Карла знову відчула підбадьорливу вагу зброї на долоні, обхопивши пальцями й перезаряджаючи кирпатий револьвер.
На кілька митей вони обидві, зі зброєю в руках, перевели погляди на мене — з замисленими виразами обличчя і водночас без будь-яких емоцій. Для мене це була стіна жіночності в їхніх очах: я не мав гадки, що відбувається. Я просто радів стати свідком — побачити зустріч двох шалених, сильних духом жінок.
— Блу-Гіджаб,— за хвильку заговорила Карла,— прошу, дозволь мені зробити подарунок у відповідь.
Вона витягнула довгого зубця з Гульки в себе на потилиці, випускаючи на волю чорне волосся, неначе лапи пантери.