— Ні,— перебив він.— Усе гаразд. Я тебе чую, але я не боротимуся з цим, ніколи.
— Якщо ти зараз не спустиш пару, то спустиш її пізніше з кимсь іншим. І це буде твоя провина, бо все можна виправити зараз.
Він посміхнувся і випростався, не зводячи з мене погляду.
— Ти добрий друг, Ліне,— зізнався він.— Але трусиш не того куща. Я — вільний чоловік, Діва — вільна жінка, і саме так усе й має бути.
— Я висловив свою думку,— сказав я, продовжуючи висловлювати свою думку,— але не уявляю, щоб ти здався.
— Думка народжується, коли хтось здається,— знизав плечима він.
Я глянув на хлопця, намагаючись видивитися правду.
— Ти підготував цю фразу для Карли, еге ж?
— Так,— зізнався він, посміхаючись.— Але в цьому разі це правда. Я до цього не повертатимусь, Ліне, і буду вдячний, якщо ти теж облишиш цю тему. Я серйозно. І я нічого не маю проти Рендалла. Він гарний хлопець. Краще він, ніж якийсь покидьок.
— Зрозуміло,— мовив я і, як здалося, засмутився більше, ніж він.— Ходімо перевіримо, що там поробляє Карла.
Карла була на килимі з Дідьє: проводила сеанс зі спіритичною дошкою.
— Ой ні, я не можу продовжувати,— заявив Дідьє, коли ми зайшли.— Твоя енергія надзвичайно руйнівна, Ліне.
— Це одна з твоїх найкращих якостей,— мовила Карла.— Іди сядь отут, Шантараме, і побачимо, чи вийде знищити духів готелю «Амрітсар».
— У цьому місті забагато знайомих мені духів,— посміхнувсь я.— І до речі про духів, Дідьє, замовлений тобою ящик вина стоїть на столі Джасванта. Краще забери, доки той не поклав на нього око. Він обожнює червоне вино.
Дідьє зіп’явся на ноги й кинувся у двері.
— Моє вино! — на бігу волав він.— Джасванте!
Навін вийшов за ним, аби допомогти. Я підійшов до Карли, штовхнув її на килим, ліг поруч і поцілував.
— Бачиш, який я підступний? — сказав я, коли наші уста розімкнулися.
— Я точно знаю, який ти підступний,— розсміялася вона,— бо я ще підступніша.
Поцілунки без наслідків чи пояснення, поцілунки як подарунки: вони годували її, годували мене коханням.
У двері постукали. Це був Джасвант, а він так просто не приходив.
— Так, Джасванте? — мовив я, відхиляючись від Карли і дивлячись на нього у дверях.
— Якісь люди хочуть тебе бачити,— прошепотів він.— Вітаю, міс Карло.
— Привіт, Джасванте,— мовила вона.— Ти скинув вагу? Видаєшся підтягнутим.
— Ну, я намагаюся триматись у...
— Які люди, Джасванте? — запитав я.
— Люди. Хочуть тебе бачити. Лячні люди. Ну, принаймні жінка лячна.
Мадам Жу, подумав я. Ми з Карлою водночас підвелися на ноги. Я потягнувся по зброю. Карла фарбувала губи.
— Помада?
— Якщо гадаєш, що я зустрінуся з тією жінкою без помади,— заявила вона, поправляючи волосся перед дзеркалом,— то просто нічого не розумієш.
— Так, твоя правда... я нічого не розумію.
— Я маю звалити її, перш ніж завалити,— оголосила вона, обертаючись до мене.— Тож ходімо і завалимо її двічі.
Ми вислизнули з її кімнати у фойє до Джасванта. Карла йшла біля мене.
Кислота. Карла. Кислота. Карла.
Я тримав у руці ножа. Карла прихопила пістолета і вміла ним користуватися. Ми навшпиньки обійшли перегородку, щоб краще бачити стіл, і помітили двох людей, які стояли перед столом Джасванта. Менеджер видавався схвильованим.
Я просунувся трохи далі. Не міг розгледіти чоловіка, але жінка була низенька, під тридцять і кремезна. Вона стояла з загрозливим виглядом, у блакитному гіджабі.
— Усе гаразд,— запевнив я Карлу, виходячи до них.— Ми — старі друзі.
— Це занадто,— сказала Блу-Гіджаб, погрожуючи Джасванту в його чепурному кріслі.
— Ви пройшли ідентифікацію,— мовив Джасвант.— Прошу, проходьте, пані.
Вона була з Анкітом — консьержем з готелю у Шрі-Ланці. Він посміхнувся й віддав честь, приклавши два пальці до брови.
Я помахав у відповідь. Блу-Гіджаб згорнула руки на грудях. Вона продовжувала їх так тримати, поглядом вчавлюючи Джасванта глибше в крісло, а потім підійшла, щоб привітатися зі мною. Анкіт ступав на крок позаду.
— Саламалейкум, солдатко,— почав я.
— Валейкумсалам,— відповіла вона, розкриваючи руки й показуючи невеличкого автоматичного пістолета.— У нас є незакінчені справи.
— Саламалейкум,— приєдналася Карла.— Ти розмовляєш з моїм хлопцем з пістолетом у руці!
— Валейкумсалам,— привіталася Блу-Гіджаб, втупившись у ферзів.— Цей пістолет — подарунок. І він заряджений.
— Як і мій,— посміхнулася Карла, а Блу-Гіджаб посміхнулась у відповідь.
— Блу-Гіджаб,— відрекомендував я,— познайомся з Карлою. Карло, познайомся з Блу-Гіджаб.
Жінки втупилися одна в одну, нічого не промовляючи.
— А це Анкіт,— додав я.
— Привіт, Анкіте,— озвалася Карла, не зводячи погляду з Блу-Гіджаб.
— Анкіт робить коктейлі, після яких Рендалл згіркне від заздрощів. Це неначе рідкий портал між різними вимірами. Ти мусиш спробувати.
— Завжди приємно приготувати для вас портал, сер.
— Ви, дівчата, маєте так багато спільного,— зауважив я і хотів сказати більше, але Блу-Гіджаб і Карла зиркнули на мене абсолютно однаковим загрозливим поглядом, тож ця думка зникла.
— Ти з ним одружуєшся,— сказала Блу-Гіджаб,— сподіваючись, що він зміниться й подорослішає. А він одружується з тобою, сподіваючись, що ти не змінишся.
— Шлюбний підступ №22,— згадала Карла, беручи Блу-Гіджаб за руку і ведучи її до бедуїнського шатра.— Ходімо зі мною, ти, бідна дівчинко, освіжишся. У тебе дуже стомлений вигляд. Скільки ти сьогодні подолала?
— Сьогодні не дуже багато, але вчора їхала аж двадцять одну годину, і позавчора теж,— розповідала Блу-Гіджаб, віддаляючись, доки її голос не затих, бо Карла зачинила двері.
Ми з Джасвантом і Анкітом я вилупилися на зачинені двері.
— Ця одна — справді лячна жінка,— сказав Джасвант, витираючи піт з шиї.— Я гадав, що міс Карла лячна, без образ, баба, але присягаюсь, якби заздалегідь побачив, як ця жінка у блакитному гіджабі піднімається сходами, то був би вже в тунелі.
— Вона непогана,— мовив я.— Узагалі-то, вона більш ніж непогана. Вона збіса крута.
— Сер, дорогою сюди я помітив крамницю алкоголю,— розповів Анкіт.— Чи можна купити інгредієнти для вашого особливого коктейлю і приготувати портал, ба й зо два, доки ми чекатимемо на дам?
— Придбати? — хмикнув Джасвант, клацаючи вимикачем і відчиняючи панель своєї крамниці виживання.
Він клацнув ще одним вимикачем — і почали миготіти вогники. Його палець навис над третім вимикачем.
— А знаєш, Джасванте...— почав був я, але було запізно.
З динаміків на столі вибухнула музики бганґра — гуркіт і джайв.
Я дивився, як Анкіт інспектує товари секретної крамниці Джасванта. Його сиве волосся підрізане було, як у Кері Гранта, і він відростив тоненькі вуса. Готельну уніформу замінила довга темно-синя сорочка з високим комірцем і такого ж кольору саржеві штани.
Він оглянув Джасвантові товари уважним оком, як чарівний коханець зазирає у вікно перелюбу.
— Гадаю, з цього буде діло,— вирішив він.
Потім бганґра дійшла до Анкіта, і він позадкував від різнокольорового вікна і почав танцювати. Він був таки нічого, досить вправний: витягнути Джасванта з крісла і змусив танцювати аж до закінчення пісні.
— Хочеш увімкну ще раз? — пихкотів Джасвант, тримаючи пальця над вимикачем.
— Так! — вирішив Анкіт.
— Спочатку бізнес, а потім задоволення,— спробував я.
— Твоя правда,— здався Джасвант, підходячи до потаємного вікна.— Скажи мені, що саме потрібно.
— Я хочу трохи похімічити,— сказав Анкіт.— І гадаю, тут є всі необхідні хімікати.
— Гаразд,— сказав я.— Починаймо готувати напої. Ми сьогодні вдома. Нам з Карлою немає куди йти, і маємо увесь час на світі, щоб туди дістатися. Чаклуй, Анкіте.
Пляшки розілляли, лаймовий сік заповнив мензурку, з кокосу вилили сік, гіркий шоколад потерли на пластівці, з’явилися келихи, і ми — троє чоловіків — саме збиралися скуштувати першу партію Анкітової алхімії, коли мене покликала Карла.