Минуло більше двадцяти років, перш ніж команда Лунбурга перемогла команду Лібертівілля; але того року вони піднялися й наваляли нам по заслузі. Я грав на лівому краю захисту, і на час хафтайму вже був морально переконаний, що на моїй спині до кінця життя залишаться сліди від шипів кросівок. На той час рахунок був 17-3. Закінчилося все на 30–10. Фанати Лунбурга оскаженіли: повидирали ворота, наче то був матч Регіонального чемпіонату, і винесли гравців з поля на плечах.
Наші фани, які приїхали на спеціально організованих автобусах, сиділи, згорбившись і з порожніми обличчями, на трибунах під палючою ранньовересневою спекою. У роздягальні тренер Паффер, блідий і приголомшений, порадив нам уклякнути й молитися про те, щоб нас направили на істинну путь протягом наступних тижнів. Тоді я зрозумів, що біль не позаду, а якраз навпаки — попереду.
Ми поставали навколішки, усі в синцях, побиті, знемагаючи від болю й бажаючи лише одного: піти в душ і змити з себе той лузерський сморід, — і слухали, як тренер Паффер пояснює Господу ситуацію в десятихвилинній промові, яка закінчилась обіцянкою виконати свою роль, якщо Він виконає свою.
Наступного тижня ми тренувалися по три години на день (замість звичайних півтори або двох годин) під палючим сонцем. Ночами я залазив у ліжко й чув уві сні його ревучий голос: «Бий простака! Бий! Бий!» Я бігав з прискоренням, доки починав відчувати, що ноги піді мною от-от розпадуться на бігу (а легені, імовірно, тієї самої миті охоплять язики полум’я). Один з наших тейлбеків, Ленні Беронґґ, дістав легкий сонячний удар і до кінця тижня милосердно — в усякому разі, для нього — був відпущений додому.
Тож я бачився з Арні, і по четвергах чи п’ятницях він приходив до нас і вечеряв зі мною, батьками та Еллі; у неділю по обіді раз чи два забігав подивитися гру, але поза тим я геть втратив його з поля зору. Надто вже я був зайнятий: тягнув своє зболене тіло на уроки, на тренування, потім додому, робити домашку.
Повертаючись до моїх футбольних прикрощів — гадаю, найгірше було те, як на мене дивилися люди, на мене, на Ленні й на решту команди, у коридорах. Але, щоб ви розуміли, той «шкільний дух» — в основному повна чухня, вигадана керівниками школи, що пам’ятають, як колись у юності кльово відривалися по суботах на полі для американського футболу, який у той час називали ґрідіроном, але дуже зручно для себе позабували, що вони просто були тоді п’яні, чи трахатися хотіли, чи те й те разом. Якби ви провели марш за легалізацію марихуани, отоді б ви побачили, що таке шкільний дух. Але на футбол, баскетбол і біг більшості учнів було насрати. Вони були надто заклопотані тим, щоб потрапити в коледж, чи до когось у трусики, чи в халепу. Звичні справи.
Та однаково звикаєш бути переможцем — починаєш сприймати це як належне. Лібертівілль здавна славився забійними футбольними командами; востаннє команда програвала (принаймні до мого випускного класу) дванадцять років тому, у 1966-му. Тому через тиждень після того, як ми продули Лунбургу, плачу і скреготу зубів хоч і не було, але в коридорах нас проводжали ображеними здивованими поглядами, а на регулярному п’ятничному виступі групи підтримки після сьомого періоду — звуками «буууу». Від цих букань тренер Паффер зробився густочервоним і запросив цих «поганих друзів спорту, які тебе кидають у біді» прийти в суботу після обіду й подивитися на тріумфальну перемогу століття.
Не знаю, прийшли тоді погані друзі спорту та ясної погоди чи ні, але я точно там був. Ми грали на своєму полі, а нашими супротивниками були «Ведмеді Рідж-Року». Щоб ви розуміли, Рідж-Рок — це шахтарське містечко, і хлопці, які ходять до школи в Рідж-Року — селюки. Але не шмаркаті селюки. То злющі, потворні, загартовані селюки. За рік до того футбольна команда Лібертівілля ледве виборола в них регіональний титул, і один з місцевих спортивних коментаторів сказав, що це не через те, що в Лібертівілля краща команда, а через те, що в ній більше теплих тіл, з яких можна цмулити кров. Через це тренер Паффер теж до стелі підскочив, кажу вам.
Однак то був рік «Ведмедів». Вони проїхалися по нас паровим катком. Фред Данн зі струсом мозку вибув з гри в першому ж періоді. У другому — Норман Алеппо виграв поїздку в лібертівілльську лікарню з переломом руки. А в останньому — «Ведмеді» заробили три послідовні тачдауни, два з них — за удар по м’ячу з рук. Фінальний рахунок був 40:6. Без фальшивої скромності скажу вам, що всі шість забив я. Але не відкидатиму разом зі скромністю ще й реалізму: мені просто щастило.
Отже… ще один тиждень пекельних тренувань на полі. Ще один тиждень вересків тренера — «Бий простака!» Одного дня ми тренувалися близько чотирьох годин, а коли Ленні несміливо сказав тренеру, що непогано було б ще й на домашні завдання мати трохи часу, мені — усього на секунду — здалося, що Паффер йому зараз вріже. У нього з’явилася звичка постійно дзеленчати ключами, перекидаючи їх з руки в руку; це нагадувало мені капітана Квіґа з «Повстання Кейна»[80]. Я вважаю, що ваше вміння програвати набагато більше говорить про вас як про людину, ніж уміння вигравати. Паффер, який за всю свою тренерську кар’єру не мав рахунку 0:2, відреагував на програш неосмисленою, тупою люттю, наче тигр у клітці, якого драконять жорстокі діти.
Після обіду наступної п’ятниці — то було 22 вересня — звичний виступ групи підтримки під час останньої чверті сьомого періоду скасували. Я не знаю жодного гравця, який би проти цього заперечував; тупо стояти й дивитися, як твою команду представляють дванадцятеро чірлідерок, що скачуть бозна-скільки часу, — то була нудота. Але це ще й зловісний знак. Того вечора тренер Паффер запросив нас у спортзал, де ми на дві години застрягли в кіно — дивилися в записах, як нас принижують «Тигри» й «Ведмеді». Мабуть, розрахунок був на те, що в нас прокинеться спортивна злість, але мене ті фільми тільки загнали в депресняк.
Тієї ночі, перед нашою другою того року грою на своєму полі, мені наснився дивний сон. То було не зовсім жахіття, не таке, як тоді, коли я своїм криком розбудив увесь дім, звісно, але те сновидіння було… незатишним. Ми грали з «Драконами Філадельфії», і дув сильний вітер. Звуки підбадьорення, гудки, спотворений голос Чаббі Маккарті з гучномовця, коли він оголошував дауни і ярди, навіть звуки, з якими гравці налітали на інших гравців — усе це на тому безперервному глухому вітрі зливалося в один дивний лункий гомін.
Обличчя на трибунах видавалися жовтими, з дивними тінями, схожими на китайські маски. Чірлідерки танцювали й стрибали, наче роботи з судомами. Небо було незрозумілого сірого кольору, по ньому стрімко бігли хмари. Нас рвали на шмаття. Тренер Паффер щось горланив, але ніхто його не чув. «Дракони» втікали від нас. М’яч завжди був їхнім. У Ленні Беронґґа було таке обличчя, наче він грав, долаючи страшний біль; його нижня щелепа тягнулася додолу тремтячою параболою, неначе в трагедійній масці.
Мене вдарили, збили на землю, по мені пробіглись. Я лежав на ігровому полі, далеко за лінією атаки, скоцюрбився від болю, відсапувався. Я підвів погляд, і там, посеред бігового поля, за гостьовими трибунами, стояла Крістіна. І знову вона була нова-новісінька, уся виблискувала, так, ніби лише годину тому викотила з автосалону.
На даху, схрестивши ноги, як Будда, сидів Арні й дивився на мене поглядом, що нічого не виражав. Він щось мені прокричав, але його слова майже поглинуло рівномірне виття вітру. Мені здалося, що він сказав: «Деннісе, не хвилюйся. Ми про все подбаємо. Тому не хвилюйся. Усе круто».
«Подбаєте про що? — загадався я, лежачи у сновидінні на ігровому полі, яке моя уява чомусь вкрила дереном “Астро-Терф”[81], силкуючись вдихнути повітря й відчуваючи, як бандаж жорстоко врізається в стегно одразу під яєчками. — Подбаєте про що?»
Про що?
Жодної відповіді. Тільки злостивий блиск жовтих передніх фар Крістіни та Арні, що погідливо сидів на її даху зі схрещеними ногами на тому сильному поривчастому вітрі.