— Купив у чоловіка на ім’я Роланд Лебей, — відповів я, згадавши, як брат Лебея розповідав, що Лебей усе технічне обслуговування виконував сам у якомусь гаражі для мастаків. — Але цей чоловік уже помер.

Дарнелл зупинився, мов укопаний.

— Лебей? Роллі Лебей?

— Так, саме так.

— Військовий? У відставці?

— Так.

— Господи Ісусе, точно! Він її сюди привозив. Так регулярно, що годинник можна було звіряти, шість чи, може, вісім років, а потім приїздити перестав. Давно це було. А яке ж то було страшнюче мудило. Залий тому паразиту в горлянку окропу, то він кубиками льоду сцяв би. Ні з ким нормально поладнати не міг, — Дарнелл сильніше стиснув моє плече. — Твій друг Каннінґем у курсі, що Лебеєва жінка вкоротила собі віку в тій машині?

— Що? — удав я здивованого. Мені хотілося приховати від нього, що я дуже всім цим цікавився, та так, що після похорону розпитував Лебеєвого брата. Я боявся, що Дарнелл може переказати все Арні — разом з відомостями зі свого джерела.

Дарнелл розповів мені всю історію. Спершу донька, потім матуся.

— Ні, — сказав я, коли він закінчив. — Я більш ніж упевнений, що Арні про це не знає. Ви йому розкажете?

Знову погляд. Оцінювальний.

— А ти?

— Ні. Не бачу для цього причин.

— Тоді і я не буду. — Він відчинив двері, і після сигарного диму, що висів у конторі, мастке повітря гаража здалося мені мало не солодким. — Той сучий син Лебей, хай мені грець. Надіюся, він зараз проходить стройову підготовку в самому пеклі. — Кутики його рота на мить опустилися в злостивій гримасі, а потім він зиркнув на двадцятий бокс, у якому стояла Крістіна зі своєю старою поіржавілою фарбою, новою радіоантеною й половиною решітки.

— То ця сука знов тут, — сказав він і скоса зиркнув на мене. — Що ж, як-то кажуть, скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте.

— Так, — погодився я. — Здається, так і кажуть.

— Бувай, малий, — Дарнелл увіпхнув до рота свіжу сигару. — Привіт від мене папахену.

— Перекажу.

— І скажи Каннінґему, хай стережеться того босяка Реппертона. Чогось мені здається, що то такий, що може й каменюку за пазухою тримати.

— Мені теж так здається, — кивнув я.

Я пішов геть з гаража, зупинившись тільки раз — щоб озирнутися на машину. Але яскраве світло дня сліпило очі, тому Крістіна губилася серед тіней, сама була тінню. «Скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте», — сказав Дарнелл. І ці слова переслідували мене до самого дому.

15 / Футбольні прикрощі

Почалася школа, і тиждень чи два нічого особливого не відбувалося. Арні не довідався, що я їздив у гараж, і мене це тішило. Не думаю, що він би тепло сприйняв цю новину. Дарнелл тримав рота на замку, як і обіцяв (тільки, певно, з власних міркувань). Одного дня по обіді я зателефонував Майклові, коли точно знав, що Арні працює в гаражі. Я розповів, що він трохи щось зробив з машиною, але до виїзду на вулицю ще ой як далеко. Я сказав йому, що моє враження таке, ніби Арні там теліпається, як гівно в ополонці. Майкл сприйняв новину з полегкістю, до якої домішувався подив, але на тому було й усе… до часу.

Сам Арні траплявся мені проблисками, ніби явище, яке бачиш тільки краєм ока. Він вештався в коридорах, і ми разом ходили на три курси, а часом він заходив до мене після школи чи у вихідні. Подеколи справді здавалося, що жодних змін не відбулося взагалі. Але в Дарнелла він проводив набагато більше часу, ніж у мене вдома, а в п’ятничні вечори з дарнеллівським недоумкуватим посіпакою Джиммі Сайксом вирушав на гоночний трек Філлі-Плейнз. Вони там об’їжджали спортивні авто й гоночні машини класу «Чарджер»[78], переважно «камаро» й «мустанги» з вибитим склом і вставленими трубчастими каркасами для захисту гонщика. Вони спускали їх з дарнеллівської вантажівки без бортів, а поверталися зі свіжим брухтом для автомобільного кладовища.

Десь приблизно о цій порі Арні пошкодив спину. Травма була несерйозною — в усякому разі, так він стверджував, — але мама практично відразу помітила, що з ним щось негаразд. Якось у неділю він зайшов до нас подивитися гру «Філліз» (які того року впевнено прямували фінішною прямою до помірної слави) і під час третього іннінгу встав, щоб принести нам по склянці помаранчевого соку. Мама сиділа на дивані біля батька, читала книжку. Коли Арні зайшов, вона підвела погляд і зауважила: «Арні, ти кульгаєш».

Мені здалося, що на обличчі Арні промайнув здивований від несподіванки вираз — потайливий, мало не винуватий. Та якщо він і виник, то вже за секунду його вже не було.

— Та мабуть, учора ввечері потягнув спину на Плейнз, — він подав мені мою склянку соку. — Джиммі Сайкс заглушив останнє старе дрантя за секунду до того, як воно опинилося в кузові вантажівки. У мене на очах воно скотилося назад, а потім ми ще дві години мучилися з тим, як його знов завести. Тому я його підштовхнув. А даремно.

Як на таке незначне накульгування, він занадто детально все пояснив, але в цьому я теж міг помилятися.

— Ти маєш уважніше ставитися до своєї спини, — суворим тоном промовила мама. — Господь…

— Мамо, а можна ми подивимося гру? — перебив я.

— …дав тобі лише одну, — закінчила вона.

— Так, місіс Ґілдер, — слухняно мовив Арні.

У вітальню забрела Елейн.

— А сік ще лишився, чи ви, дубоголові, усе вижлуктили?

— Ой, відчепися! — прогорлав я. На екрані саме стався сумнівний момент у грі, а я все пропустив.

— Деннісе, не кричи на сестру, — пробурчав батько з глибин журналу «Хобіїст», який саме читав.

— Еллі, там ще багато лишилося, — заспокоїв її Арні.

— Іноді, Арні, — сказала йому Елейн, — ти здаєшся мені майже схожим на людину. — І побігла на кухню.

— Деннісе, я майже схожий на людину! — прошепотів до мене Арні, відчутно перебуваючи на межі сліз вдячності. — Ти чув? Я майже людиииина.

Може, це спогади (чи уява) грають зі мною злий жарт і змушують думати, що його гумор тієї миті був натягнутий, несправжній, лише про людське око. Але, справжній цей спогад чи фальшивий, тему його спини облишили, хоча те шкутильгання то оприявнювалося, то вщухало протягом усієї осені.

У мене в самого настала гаряча пора. З учасницею групи підтримки ми порвали, але знайти когось на погуляти в суботу ввечері для мене труднощів не складало… якщо, звісно, не був стомлений від постійних футбольних тренувань.

Тренер Паффер не був такою падлюкою, як Вілл Дарнелл, але й тендітною ромашкою його не назвеш; як і половина провінційних шкільних тренерів в Америці, він у своїх тренувальних техніках взорував на покійного Вінса Ломбарді[79], чиєю заповіддю було «Перемога — це не все. Це єдино можливе». Ви б здивувалися, якби я вам розказав, скільки людей, наче й не дурних, вірять у цю бездумну херню.

За літо роботи в «Братів Карсонів» я розвинув неабияку витривалість і, думаю, зміг би легко й граючись пройти той сезон — якби то був переможний сезон. На той час, коли в нас з Арні виникла бридка сутичка з Бадді Реппертоном у курилці за майстернею (а здається, то було на третьому тижні занять), було вже чітко зрозуміло, що сезон у нас буде ну ніяк не переможним. Через це тренер Паффер зробився геть нестерпним, бо за свої десять років у Лібертівілльській старшій школі він ні разу не мав програшного сезону. То був рік, коли тренеру Пафферу довелося спізнати гіркого приниження. Для нього то був тяжкий урок… а для нас тим більше.

Наша перша гра, на виїзді, проти «Тигрів Лунбурга», відбулася дев’ятого вересня. Щоб ви розуміли, Лунбург — це звичайне задуп’я. Засцяна сільська школа на західному краї нашого району. І за роки мого життя в Лібертівіллі після того, як безрукий захист Лунбурга допускав черговий тачдаун, лунав звичний бойовий клич: «І-ЯК-ВОНО-КОЛИ-В-ТЕБЕ-НА-ПІДБОРАХ-КОРОВ’ЯЧЕ-ГІВНО?» А слідом за цим неодмінно гучний саркастичний вигук: «УРРАААААА, ЛУНБУРГ!»