Те, що я бачив зараз, нагадувало ті самі відчуття… от тільки замість єдиної нової шини були всякі різні деталі — антена, проблиск-підморгування нового хрому решітки, одна задня фара — яскраво-багряна, нове покриття на задньому сидінні.

Своєю чергою, це принесло з собою інший спогад — з дитинства. Ми з Арні щоліта їздили разом на два тижні в Літню біблійну школу, і щодня вчителька розказувала якусь біблійну історію, але не до кінця. Далі вона роздавала всім дітям по аркушу «магічного паперу». І коли потреш його краєм монетки чи боком олівця, то на білому проступала картинка — голуб, що приносить Ною в дзьобі маслинову гілку, поруйновані стіни Єрихона, усяке таке гарне й чудесне. Нас обох це зачаровувало — те, як поступово з’являлися картинки. Спочатку в порожнечі плавали тільки лінії… потім вони з’єднувалися з іншими лініями, набували послідовності… набували змісту…

Із жахом, що все наростав, я дивився на Крістіну, намагаючись позбутися відчуття, що в ній я бачу щось страхітливо подібне до тих магічних картинок про чудеса.

Мені кортіло зазирнути під капот.

Раптом здалося дуже важливим зазирнути під капот.

Я обійшов машину спереду (перед нею мені стояти не подобалося — без вагомої причини, просто не подобалося, і все) і пошукав ручку відмикання замка капота. Не намацав. Зрозумів, що вона, напевно, усередині.

Я знову рушив в обхід машини, та раптом побачив щось таке, що налякало мене ледь не до всирачки. На рахунок тієї вм’ятини, наче кобила хвицьнула, я, мабуть, міг помилятися. Я розумів, що не помиляюся, але в принципі…

Однак то було щось абсолютно інше.

Павутиння тріщин на лобовому склі зменшилося в розмірі.

Я був цілковито впевнений, що воно стало меншим.

Думки галопом помчали до того дня місяць тому, коли я забрів у гараж до Лебея, щоб подивитися на машину, поки Арні ходив до старого додому оформлювати угоду. Весь лівий бік вітрового скла був укритий павутинням тріщин, що розбігалися від центрального зигзагоподібного розлому, який, напевно, з’явився, коли в скло хтось поцілив каменюкою.

Тепер павутиння здавалося меншим, простішим — крізь нього можна було побачити салон машини, хоча раніше це було неможливо, я був у цьому певен («Звичайний оптичний обман, от і все», — прошепотів мені розум).

Та все ж я не міг не помилятися — бо це було неможливо. Просто неможливо. Вітрове скло можна замінити; за наявності грошей це не проблема. Але змусити сітку тріщин стиснутися…

Я видав ледь чутний смішок. То був непевний звук, і один з чоловіків, які натягували дах на пікап, глянув на мене якось дивно й щось сказав своєму приятелеві. То був непевний звук, але, може, кращий, ніж якби його не було зовсім. Авжеж, в усьому було винне світло, тільки воно. Уперше я машину побачив у сяйві сонця, що сідало за заході, — воно заливало пошкоджене вітрове скло; а вдруге я її угледів у півмороку Лебеєвого гаража. А тепер я дивився на неї під сяйвом тих прикріплених до високої стелі трубок денного світла. Три різні види світла, і все воно злилося в одну оптичну ілюзію.

Та все одно я хотів зазирнути під капот. Тепер ще більше, ніж до того.

Я обійшов машину з водійського боку й смикнув за дверцята. Вони не відчинилися. Замкнено. Ну звісно, усі чотири кнопки блокування дверей були опущені, Арні б не залишив її відчиненою тут, де будь-хто може залізти всередину й покопирсатися. Нехай Реппертона вже не було, але біологічний вид Козлинус був незнищенний, як бур’ян. Я знову засміявся — дурний старий Денніс — але цього разу мій сміх прозвучав ще пронизливіше й непевніше. Я вже почувався трохи одурманеним, як ото вранці після того, коли забагато викурив увечері травки.

Так, замкнути дверцята «фурії» було дуже природним вчинком. От тільки, коли я обходив машину вперше, мені здалося, що всі кнопки блокування дверцят було піднято.

Я знову повільно позадкував, роздивляючись машину. Вона досі була майже такою самою, як і раніше, іржавою купою брухту. Ні про що зокрема я не думав — у цьому я досить упевнений — хіба що десь на споді тліла невиразна думка про те, що вона ніби знала про мій намір залізти всередину й підняти капот.

А оскільки вона не хотіла, щоб я це зробив, то сама замкнула свої двері?

Думка була дуже кумедна. Така кумедна, що я знову розсміявся (на мене стали кидати погляди й інші люди, так, як зазвичай зиркають на тих, хто раптом без причини сміється, коли поряд з ними нікого нема).

На моє плече опустилася велика рука й розвернула мене. То був Дарнелл, і з кутика рота в нього стирчав недопалок сигари. Її кінець був мокрий і досить бридкий на вигляд. На носі в нього сиділи маленькі окуляри з половинчастими скельцями, і очі за ними дивились холодно та споглядально.

— Дитино, а що це ти робиш? — спитав він. — Це не твоя власність.

Чуваки з дахом на кузові пікапа вже витріщались на нас, не соромлячись. Один штовхнув ліктем іншого і щось йому прошепотів.

— Вона належить моєму другу, — сказав я. — Ми з ним разом її привозили. Ви, може, пам’ятаєте мене. Я був з великою пухлиною на шкірі кінчика носа і…

— Мені насрати, хай ти її навіть на скейтборді привіз, — перебив мене Дарнелл. — Це не твоя власність. Так що забирай свої несмішні жарти й вали звідси, малий. Щезни.

Батько мав рацію — Дарнелл таки був падлюкою. А я був би більш ніж радий щезнути звідти; на думку спадало щонайменше шість тисяч місць, де я б із більшим задоволенням побував того передостаннього дня своїх літніх канікул. Навіть у калькуттській чорній ямі[75] — і там було б ліпше. Хай і ненабагато, та все одно ліпше. Але машина мене турбувала. Багато дрібничок складалися в одну велику сверблячку, яку просто-таки необхідно було розчухати. «Будь його очима», — сказав тато, і це здавалося слушним. От тільки проблема в тому, що я не міг повірити в те, що бачив.

— Мене звати Денніс Ґілдер, — сказав я. — Мій тато колись вів вашу бухгалтерію, адже так?

Він довго свердлив мене поглядом своїх холодних свинячих очиць, які не виражали геть нічого, і зненацька мене охопила впевненість у тому, що він зараз скаже: йому насрати, хто мій батько, мені пора щезнути, хай ці роботяги спокійно ремонтують свої машини, щоб могли годувати сім’ї. І так далі.

Але він усміхнувся — хоча його очей та усмішка не торкнулася зовсім.

— То ти малий Кенні Ґілдера?

— Так, це я.

Він погладив капот машини Арні блідим пухким ручиськом — на пальцях було два персні, і один з них був схожий на справжній діамантовий. Хоча що там може знати такий жовторотий, як я?

— Тоді ти в порядку. Якщо ти синок Кенні, — була така мить, коли мені здавалося, що він от-от запитає якесь посвідчення.

Двоє чоловіків поряд із нами пішли далі перетворювати пікап на фургон — очевидно, вирішили, що нічого цікавого більше не випливе.

— Ходім до мене в контору, поговоримо, — сказав Дарнелл, розвернувся і пошвендяв через увесь гараж, навіть не озирнувшись. Те, що я послухаюся, під сумнів не ставилось. Рухався він як корабель на всіх вітрилах: біла сорочка напиналась і клубочилася хвилями, ширина й обхват стегон і спини вражали своєю неможливістю. Дуже товсті люди завжди справляють на мене таке враження — наче я дивлюсь на щось виразно неможливе, на дуже добру оптичну ілюзію, — але це тому, що в нас у роду всі були худорлявими. Як на мою сімейку, я важковаговик.

Час від часу, ідучи дорогою до контори, скляна стіна якої виходила в гараж, Дарнелл зупинявся. Він трохи нагадував мені Молоха, божество, про яке ми читали на уроках «Витоків літератури» — того, яке буцімто могло зазирнути куди завгодно своїм єдиним червоним оком. До одного чоловіка Дарнелл проревів, щоб натягнув шланг на свій вихлоп, поки він його не витурив; до іншого щось прокричав про те, як «знов у Нікі спина викобенюється» (спричинивши цим несамовитий вибух реготу в них обох); ще до одного заволав, щоб позбирав ті йобані бляшанки з-під пепсі, він що, на смітнику народився? Вілл Дарнелл явно не підозрював про існування того, що моя мати завжди називала «нормальним тоном голосу».