Коли ранні сутінки переросли в повну темряву, а потім — у заметільну ніч, матінка Природа зовсім не нагадувала турботливу матусю. Тієї ночі вона стала язичницею, страхітливою старою відьмою, гріховодницею на вітрі, і Різдво для неї було порожнім звуком; вона поздирала всі гірлянди з будівлі Торгової палати й понесла їх високо в чорне небо; вона здмухнула великий вертеп, що стояв перед відділком поліції, і вкинула його в замет, де вівці, цапи, Матір Божа і Дитя пролежали, незнайдені, аж поки їх не розкрила пізня відлига наприкінці січня. І на знак останнього плювка в око святковому сезону вона перевернула сорокафутову ялинку, що стояла перед будівлею лібертівілльського муніципалітету, пожбурила її у вікно й закинула в офіс міського податкового інспектора. Згодом люди казали, що там їй якраз і місце.

До сьомої години снігоочисна техніка почала відставати. О чверть на восьму по Мейн-стрит важко проклав собі шлях автобус компанії «Трейлвейз», а за його сріблястим хвостом, наче цуценята за матір’ю, тяглася коротка вервечка машин. Після цього вулиця спорожніла, лише декілька припаркованих машин вже по бампери були поховані під снігом, який розкидали снігоочисники. До ранку більшість із них накриє снігом по самий дах. На перетині Мейн-стрит і Бейсін-драйв витанцьовував і вихилявся на вітрі світлофор, який зараз не мав кому вказувати, коли стояти, а коли їхати. Раптом засичала електрика, і світлофор згас. Тієї миті вулицю переходили два-три пасажири останнього міського автобуса того дня; позирнувши вгору, вони поспішили далі.

До восьмої години, коли містер і місіс Кебот нарешті повернулися додому (на превелике, хоч і невисловлене полегшення Лі), місцеві радіостанції транслювали прохання поліції штату Пенсильванія, щоб водії не виїжджали на дороги.

До дев’ятої, коли Майкл, Реджина й Арні Каннінґеми, одержавши по келиху гарячого ромового пуншу (всіма обожнюваної різдвяної «фішки» дядечка Стіва), умостилися перед телевізором з дядечком Стівом і тітонькою Вікі, щоб подивитися на Аластера Сіма в «Різдвяній пісні»[142], сорокамильний відрізок Пенсильванської платної автостради був перекритий сніговими заметами. А вже опівночі майже вся ця дорога стала непроїзною.

До пів на десяту, коли в спорожнілому гаражі Вілла Дарнелла зненацька загорілися фари Крістіни, прорізавши яскраву дугу в чорноті гаражних нутрощів, життя на вулицях Лібертівілля зупинилося цілковито, якщо не рахувати кількох снігоочисників, що час від часу прокладали собі шлях.

У тиші гаража двигун Крістіни завівся і заглух.

Завівся і заглух.

Важіль коробки передач біля порожніх передніх сидінь опустився до позначки «РУХ УПЕРЕД».

Крістіна рушила.

Прилад «електронне око», причеплений до сонцезахисного щитка водія, коротко задзижчав, і цей тихий звук загубився у витті вітрюгану. Але двері почули; вони слухняно подеренчали вгору на своїх напрямних. Досередини влетів сніг і закружляв у вихорі.

Крістіна, крізь сніг схожа на безтілесного духа, виїхала надвір. Повернувши праворуч, вона рушила проїжджою частиною; її шини акуратно й упевнено розтинали глибокий сніг — не буксуючи, не ковзаючи, не вагаючись.

Увімкнувся поворотник — одне бурштинове око блимнуло крізь снігову завісу. Вона повернула ліворуч, до Дж-Ф-К-драйв.

Дон Ванденберг сидів за письмовим столом в офісі автозаправної станції, що належала його батькові. Його ноги і прутень стриміли догори. Дон читав одну з батькових йоб-книжок — глибокий, проникливий і поживний для розуму твір під назвою «Пеммі, розвернися». Пеммі застромили вже всі, кому не ліньки, крім молочника та пса, і молочник був уже на підході, чимчикував доріжкою до ґанку, а пес лежав біля її ніг, коли задзеленчав дверний дзвоник, сигналізуючи про покупця.

Дон роздратовано підвів погляд. О шостій, чотири години тому, він дзвонив батькові, питав, чи не зачинити заправку — за вечір вони не зароблять і на електрику, яка піде на горіння вивіски. Батько, сидячи вдома, у теплі-добрі й порядно нахуярений, наказав йому не зачиняти до півночі. «Якщо Скрудж існує, — з огидою подумав Дон, жбурляючи трубку на важіль, — то це мій старий».

Проста правда була в тому, що він більше не любив залишатися вночі на самоті. Колись (не так уже й давно, якщо вже на те пішло) у нього товариства було дофіга. Був Бадді, а Бадді, як магніт, притягував інших — своїм бухлом, час від часу грамом-двома коки, але переважно простою силою своєї особистості. Але їх більше не було. Усі загинули.

Хоча іноді Дону здавалося, що це не так. Іноді (коли він був сам, як оце сьогодні) йому здавалося, що ось він зараз підведе погляд, а вони сидітимуть поряд: з одного боку Річі Трелоні, з іншого — Канючі Велч, а між ними — Бадді з пляшчиною «Техаської викрутки» в руці й косяком за вухом. Страшенно бліді, усі троє, немов вампіри, з очима осклілими, як у дохлої риби. А Бадді простягне пляшку й зашепоче: «Хильни, засранцю, — зовсім скоро здохнеш, як ми».

Ці фантазії часом були такими реальними, що в нього від страху пересихало в роті й трусилися руки.

І причину цього Дон знав. Не треба було їм трощити машину Пиздопикого в ту ніч. Усі ті хлопці, що брали участь у невинній витівці, загинули лютою смертю. Тобто всі вони, крім нього й Сенді Ґелтона, а Сенді сів у свій старющий побитий «мустанг» і кудись злиняв. У свої довгі нічні зміни Дон часто думав про те, що й він би не відмовився зробити так само.

Клієнт надворі посигналив у клаксон.

Дон кинув книжку на стіл поряд із засаленим терміналом для кредитних карток і неохоче вліз у парку, визираючи з вікна на ту машину й дивуючись, хто це такий ненормальний поперся кудись у таку завірюху. Крізь сніг, що кружляв на вітрі, годі було розібрати, яка то машина, що за клієнт; Дон не бачив нічого, крім фар і обрисів кузова, занадто довгого, щоб бути новим.

«Коли-небудь, — подумав він, натягуючи рукавички й неохоче прощаючись зі своїм стояком, — батько поставить колонки самообслуговування, і вся ця херня скінчиться. Коли люди такі схибнуті, що виїжджають на дорогу в таку ніч, хай самі собі бензин заливають».

Двері мало не вирвало йому з рук. Він тримав їх міцно, щоб не грюкнули об шлакобетонний блок стіни будівлі й не розлетілося на друзки скло; винагородою за зусилля йому було те, що він ледь не гепнувся на сраку. Навіть попри постійне завивання вітру (до якого Дон намагався не дослухатися), він явно недооцінював силу бурі. Не впасти йому допомогла тільки глибина наметеного снігу — більш як вісім дюймів. «Та блядська машина, видно, на лижах їздить, — подумав він злостиво. — Хай тільки спробує кредиткою розрахуватись, я йому хребта переб’ю».

Він прокладав собі шлях крізь сніг, наближаючись до ближнього ряду колонок. Але той підарас припаркувався біля дальнього. Звичайно ж, Дон спробував подивитися вгору, але вітер жбурнув йому в обличчя жалючу жменю снігу, і він миттю опустив голову, щоб удар прийняв на себе капюшон парки.

Він вийшов поперед машини, і на кілька секунд його омило яскраве, проте холодне сяйво подвійних фар. Змагаючись із вітром і снігом, Дон почапав до дверцят водія. Під лампами денного світла, що висіли над колонками, машина здавалася білою з пурпуровим, кричущого відтінку бургундського вина. Щоки в Дона вже заніміли від холоду. «Якщо цей гад замовить на долар і попросить перевірити масло, пошлю його нахер», — подумав він і підставив обличчя колючкам снігу, бо скло поїхало донизу.

— Що ви х… — почав він, але звук «х» у слові «хотіли» переріс у тонкий шиплячий безсилий крик: — Ххххххххааааааххххх!..

З вікна вихилився гнилий мертвяк, і від Донового обличчя його відділяло менш ніж шість дюймів. Очі зяяли широкими порожніми ямами, губи мумії розійшлися, оголюючи декілька жовтих перекособочених зубів. Одна біла рука лежала на кермі. Друга, лячно клацаючи, потягнулася до нього.

Дон відсахнувся. Серце розшалілим двигуном калатало в грудях, у горлі гарячою каменюкою застрягнув жах. Трупак, шкірячись, поманив його рукою до себе, і раптово заревів двигун машини, набираючи обертів.