Лі відчинила холодильник, побачила упаковку з шести бляшанок «коли», що стояла поряд із татковим пивом, і подумала: «Відійди, сатано». А потім усе ж узяла бляшанку. Начхати, що буде зі шкірою. Вона ні з ким не зустрічається. Прищі повискакують, то й що з того?

У порожньому будинку вона почувалася незатишно. Раніше так ніколи не було; вона завжди раділа й по-дурному відчувала власну важливість, коли вони залишали її саму — пережиток дитинства, не інакше. Будинок завжди дарував їй утіху. Але тепер звуки на кухні, вітер, що дужчав надворі, навіть шерех власних капців об лінолеум — усе це лунало зловісно, навіть уселяло переляк. Якби все вийшло по-іншому, з нею був би зараз Арні. Її батьки (особливо мама) відчували до нього симпатію. Спочатку. Тепер, звісно, після того, що сталося, мама, напевно, вимила б їй рота з милом, якби взнала, що Лі навіть думає про нього, не кажучи вже про інше. Але вона справді про нього думала. Занадто часто. Гадаючи, чому він так змінився. Гадаючи, як він сприйняв їхній розрив. Гадаючи, чи все з ним добре тепер.

Вітер надворі підвищив свій голос до крику, а тоді трохи вщух, і це нагадало їй — звісно, без будь-яких причин — машину, двигун якої набирає обертів і затихає.

«Не повернеться з-за Повороту мерця», — чомусь нашептала їй пам’ять, і без жодних на те причин (звичайно) вона підійшла до раковини й вилила «колу» в каналізацію, не знаючи, що зараз зробить: розплачеться чи виблює, а може, щось інше.

З першими проблисками подиву вона зрозуміла, що її потроху охоплює жах.

Зовсім безпричинний.

Звичайно.

Принаймні батьки залишили машину в гаражі (машини, машини, у неї в голові були суцільні машини). Їй не хотілося, щоб тато в таку погоду сідав за кермо і їхав від Стюартів, розморений після трьох-чотирьох мартіні (тільки він їх завжди називав «мартуні», типово по-дорослому дуркуючи, як кошеня). Їхні будинки відділяло всього три квартали, і двоє її батьків виходили з дому, тепло вдягнуті, хихочучи, схожі на парочку великих дітей, які біжать ліпити сніговика. Прогулянка додому повинна їх протверезити. Вона піде їм на користь. Їм добре буде, якщо…

Знову зірвався вітер — пострілами промчав попід дахом і вщух, — а вона раптом уявила, як мама й батько бредуть вулицею крізь хмари снігового повітря, тримаючись одне за одного, щоб не впасти на свої п’яні дорогі серцю сідниці, і сміючись. Тато, може, пощипує маму крізь штани для катання на сноуборді. Те, як він її щипав, коли на нього щось находило, завжди дратувало Лі саме тому, що то були такі підліткові дурощі, як на дорослого чоловіка. Але, певна річ, вона любила їх обох. Її любов була невіддільна від цього роздратування, а те несприйняття їхньої поведінки, яке вона час від часу відчувала, теж багато в чому було частиною любові.

Вони брели разом крізь снігопад, щільний, мов густий дим, і раптом у білій віхолі позаду них розплющилися два гігантські зелені ока. Вони наче плавали в повітрі… ті очі, страхітливо подібні до підсвітлених кіл на приладовій панелі, які вона бачила, коли задихалася… і вони все росли… підбираючись іззаду до її безпорадних, веселих, п’яненьких батьків.

Лі різко вдихнула повітря й пішла у вітальню. Наблизившись до телефону, ледь не торкнулася його, та потім круто розвернулась і підійшла до вікна. Вона визирнула надвір, підтримуючи лікті згорнутих на грудях рук долонями.

Що вона збиралася робити? Зателефонувати їм? Сказати їм, що їй самотньо в будинку, що вона почала думати про старезну і чомусь скрадливу машину Арні, його сталеву дівчину Крістіну, і що вона хоче, щоб вони повернулися додому, бо їй страшно — за них і за себе? Саме це вона зробить?

Розумно, Лі. Дуже розумно.

Розчищений асфальт вулиці вже зникав під свіжим снігом, але поволі; сильний сніг сипонув зовсім недавно, та й вітер поривався розчистити вулицю, здіймаючи в повітря тонкі перетинки пороші, які вигиналися й здіймалися догори, до білувато-сірого неба штормового пообіддя, немов димові примари, що вихилялися в танці…

О, але жах витав у повітрі, він був реальним, і щось таки загрожувало статися. Вона знала це. Почуте її шокувало: Арні заарештували за контрабанду, — але ту реакцію навіть і близько не порівняти було з липким страхом, який вона відчула, розгорнувши газету й побачивши, що сталося з Бадді Реппертоном й тими іншими двома хлопцями, того дня, коли її першою шаленою, жахливою і чомусь цілковито впевненою думкою було: «Крістіна».

А тепер погане передчуття якоїсь нової невідворотної чорноти важко нависало над нею, і вона ніяк не могла його позбутися, то була маячня, Арні поїхав у Філадельфію на шаховий турнір, вона порозпитувала людей того дня, більше нічого взнати не змогла й вона більше не думатиме про це вона повмикає все радіоприймачі телевізор наповнить будинок звуками аби лише не думати про ту машину що тхнула могилою ту машину яка намагалася її вбити замордувати.

— От чорт, — прошепотіла вона. — Чому ти не можеш припинити?

Шкіра на руках вкрилася шорстким рельєфом сиріт.

Вона знову рвучко підійшла до телефону, знайшла довідник і (так само, як Арні якихось два тижні тому) подзвонила в лібертівілльську лікарню. Приємний голос реєстраторки відповів їй, що містера Ґілдера вранці виписали. Подякувавши їй, Лі повісила слухавку.

Вона замислено стояла в порожній вітальні, роздивляючись маленьку ялинку, подарунки, ясла в кутку. Потім пошукала номер Ґілдерів у довіднику й набрала його.

— Лі! — не на жарт зрадів Денніс.

Трубка холодила руку.

— Деннісе, можна, я до тебе прийду поговорити?

— Сьогодні? — здивовано спитав він.

Сплутані думки галопом мчали в голові. Буженина в духовці. Вона повинна була вимкнути духовку о п’ятій. Батьки будуть удома. Свят-вечір усе-таки. Снігопад. І… їй здавалося, що виходити надвір цього вечора небезпечно. Брести тротуаром, коли зі снігу будь-якої миті може вискочити щось загрозливе. Що завгодно. Не сьогодні — ось що було найгіршим. Вона думала, що виходити надвір того вечора небезпечно.

— Лі?

— Не сьогодні, — сказала вона. — Я сиджу вдома, чекаю батьків. Вони на вечірці пиячать.

— Ага, мої теж, — здивовано й зі сміхом відповів Денніс. — А ми з сестрою граємо в «Парчізі»[140]. Вона махлює.

Ледь чутно в трубці: «Неправда!»

В інший час це могло бути смішно. Але зараз не було.

— Після Різдва. Може, у вівторок. Двадцять шостого. Так буде нормально?

— Звісно, — відповів Денніс. — Лі, це пов’язано з Арні?

— Ні, — вона так міцно стискала телефонну трубку, що аж заніміла рука. Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб голос звучав нормально. — Ні… не з Арні. Я хочу з тобою поговорити про Крістіну.

Уже о п’ятій годині того вечора снігова буря накрила Пенсильванію суцільним покривалом. Вона мчала через весь штат, від краю до краю, завиваючи на всю міць своїх снігових легень і набитої снігом горлянки. Фінальну метушню різдвяного вечора було скасовано, але більшість змучених та приголомшених продавців і торговців дякували матінці Природі, незважаючи на втрачені прибутки. «Ми ще надолужимо, — обіцяли вони одне одному, цмулячи різдвяні напої перед теплом вогню, що весело потріскував у камінах, — у вівторок, коли підуть повернення».