Двома полицями нижче від зібрання романів Севіля стояв фоліант, у якому містилися детальні покрокові інструкції для шанувальників конструкторів «Еректор». Поряд із ним був ще один фоліант, з описом відомих сцен із відомих фільмів. Кожна з цих фотографій заповнювала собою цілу сторінку, а навпроти, на сусідній сторінці розвороту, було надруковано верлібри, або присвячені сценам, з якими їх поєднали, або ж до написання цих віршів автора надихнула саме ця сцена. Ідея сама із себе не надто видатна, однак представлені поети таки були видатними — Роберт Фрост, Маріанна Мур, Вільямс Карлос Вільямс, Воллес Стівенз, Луїс Зуковські та Еріка Йонґ, і це лише малий перелік. Десь посередині книги я знайшов вірш Арчибальда Макліша, надрукований поряд із тією знаменитою фотографією Мерилін Монро, де вона стоїть на вентиляційній решітці в метро й змагається з вітром за свою спідничку. Вірш називався «Дзвін» і починався так:

І далі в такому ж дусі. Той вірш був не те щоб жахливим, але, безперечно, і не найкращим, навіть близько ні, бо в Макліша були й ліпші. Я відчував за собою право на таку думку, бо за минулі роки перечитав чимало поезій Арчибальда Макліша. Проте конкретно цієї, про Мерилін Монро, не пригадував (а в тому, що саме їй цього вірша присвячено, жодних сумнівів бути не могло; навіть без фотографії поезія сама про це оголошує, бо наприкінці Макліш пише: «Від ніг імені передзвін: / Ma Belle, Мерилін»). Відтоді я шукав цей вірш у його збірках, та знайти так і не зумів. Хоча, звісно, це нічого не означає. Вірші — це ж не романи й не експертно-правові висновки. Вони радше листя, підхоплене вітром, і будь-який однотомник під назвою «Повне зібрання такого й такого» — це, безумовно, брехня. Вірші мають схильність губитися під канапами — у цьому, зокрема, їхня привабливість, а ще причина, чому вони затримуються надовго. Однак…

Якось непомітно Стівенз приніс друге мартіні (на той час я вже й собі вмостився в кріслі з томиком Езри Паунда). Смакував коктейль, такий само перфектний, як і перший. Попиваючи його, я побачив, як двоє з присутніх, Джордж Ґреґсон та Гаррі Стайн (на той вечір, коли Емлін Маккерон розповів нам історію про метод дихання, Гаррі вже був шість років як мертвий), виходять із зали через дивні дверцята, не більш як три фути заввишки. То були викапані Алісині двері з «Униз і вглиб кролячою норою». Чоловіки лишили їх відчиненими, і невдовзі після їхнього дивного виходу з бібліотеки я почув притлумлений стукіт більярдних куль.

Повз мене пройшов Стівенз і запитав, чи не бажаю я ще одне мартіні. Я, неабияк шкодуючи, відмовився. Він кивнув.

— Дуже добре, сер.

Вираз його обличчя залишався незмінним, проте в мене з’явилося невиразне відчуття, що він мною задоволений.

Невдовзі мене від читання відірвав чийсь сміх. Хтось кинув у вогнище пакет хімічного порошку, і омахи полум’я вмить повеселішали до різнобарв’я. А мені знову згадалося дитинство… але то було не тужливе ностальгійно-романтичне скигління за давно минулими часами. Бозна-чому, але я відчуваю велику потребу на цьому наголосити. Я згадав ті часи, коли сам таким бавився, але той спогад був тривким, приємним, без краплини жалю.

Я побачив, що більшість присутніх підсунули свої крісла до вогнища й поставили півколом. Стівенз приніс цілу гору апетитних гарячих ковбасок, що парували на тарелі. Крізь двері з кролячої нори вернувся Гаррі Стайн і похапцем, однак приязно зі мною познайомився. Ґреґсон лишився в більярдній, судячи зі звуків — удари відпрацьовував.

Якусь мить повагавшись, я приєднався до всіх. Настала пора розказувати історію, і її розповів Норман Стет. Неприємну історію. Переказувати її тут не стану, це не моя мета. Зазначу лишень одне. Ви краще зрозумієте, що я маю на увазі про сутність цієї оповідки, якщо скажу — вона була про чоловіка, який втопився разом із телефонною будкою.

Коли Стет (його теж уже нема в живих) замовк, хтось сказав:

— Нормане, міг би й до Різдва таке приберегти. — Усі засміялись, а я не зрозумів причини. Принаймні тоді.

Наступним заговорив Вотергауз. І з ним сталася така разюча переміна, що мені б і за тисячу років уві сні не могло наснитися. Випускник Єлю, член «Фі Бета Каппа», сріблястоволосий чоловік у костюмі-трійці, голова юридичної фірми, такої велетенської, що більше скидалася на промислове підприємство, ніж на компанію, — цей Вотергауз розповів історію про вчительку, яка застрягла в надвірному нужнику. Той нужник стояв за будівлею сільської школи, де вона працювала, і того дня, коли її філейна частина затикала собою одну з двох дірок, також зовсім випадково виявився днем, коли нужник повинні були забрати на виставку в Бостон, яку проводили в центрі «Пруденшл». Називалася вона «Життя як воно є», і нужник мусив уособлювати внесок від округу Еністон у Новій Англії. Поки його вантажили на платформу вантажівки й кріпили, вчителька навіть не пискнула. Від сорому й жаху їй одібрало мову — так сказав Вотергауз. А тоді, у годину пік, двері туалету злетіли на смугу обгону траси Сто двадцять вісім у Сомервілі…

Але зараз час опустити завісу над цією історією та всіма наступними. Сьогодні йтиметься не про них. Стівенз приніс пляшку бренді, не просто хорошого — у чомусь воно було, чорт забирай, навіть вишуканим. Келишки роздали по колу, і Йогансен підняв Тост. З великої літери. За «оповідь, а не того, хто оповідає».

Ми випили.

А невдовзі чоловіки почали розходитися. Було ще не пізно, навіть не північ. Але я помітив одну річ: коли твої п’ятдесят років відходять у небуття, а на зміну їм приходять шістдесят, то «пізно» настає все раніше й раніше. Я побачив, як Вотергауз просовує руки в рукава пальта, яке для нього тримав Стівенз, і вирішив, що це сигнал і для мене. Мені видалося дивним, що Вотергауз збирається піти по-англійському, навіть не попрощавшись зі мною (а, безперечно, саме так він і планував вчинити — якби я задлявся, ставлячи Паунда на полицю, і вийшов на сорок секунд пізніше, то вже б його не застав). Але не дивнішим, ніж більшість подій того вечора.

Я підійшов до нього ззаду, і Вотергауз спантеличено обернувся, наче здивувався, що я тут… і наче я вирвав його з легкого напівсну.

— Поїдемо разом? — спитав він, немов ми зовсім випадково зустрілися на цій порожній вулиці, де гуляв вітер.

— Дякую, — відповів я. Подяка була не тільки за його пропозицію сісти разом у таксі, а й за все інше, я чітко дав це зрозуміти тоном голосу, але він лише кивнув, наче я більш нічого не мав на увазі. Вулицею повільно їхало таксі з увімкненим вогником «вільний». Таким, як Джордж Вотергауз, щастить упіймати машину навіть у такі пронизливо холодні й засніжені нью-йоркські ночі, як ця, коли ти міг би заприсягтися, що на цілому острові Мангеттен не лишилося жодного таксі. І він його зупинив.

Уже всередині, у теплі й затишку салону, поки лічильник виклацував кілометраж нашої поїздки, я сказав йому, що мені дуже сподобалася його історія. Востаннє я так щиро й відверто сміявся ще у вісімнадцять років, і то були не лестощі, а чиста правда.

— Справді? Дуже люб’язно з вашого боку. — У його голосі пролунали крижані нотки ввічливості. Я замовк, відчуваючи, як повільно червоніють щоки. Людині не обов’язково чути грюкання, щоб зрозуміти — двері зачинилися.

Коли таксі загальмувало біля бордюру перед моїм будинком, я ще раз йому подякував, і цього разу він відгукнувся трохи тепліше.

— Добре, що ви погодилися прийти, не зволікаючи, — сказав він. — Завітайте ще, коли схочете. Запрошення не ждіть, у нас не заведені церемонії. Четвер — найзручніший день для історій, але клуб збирається щовечора.

Чи означає це, що мене прийнято до клубу?

Це запитання крутилося в мене на язиці. Я збирався його вимовити, бо запитати здавалося необхідним. Але поки я мусолив його в голові, слухав, як воно звучить (за звичкою зануди-адвоката), перевіряв, чи правильно я дібрав слова — може, це трохи занадто в лоб, — Вотергауз наказав водієві рушати. А вже за мить таксі котило в бік Медисон. Я трохи постояв на хіднику. Вітер сердито шарпав краї мого пальта, а я думав: «Він знав, що я хочу поставити це запитання. Знав і навмисне сказав водієві, щоб їхав, поки я не встиг рота розтулити». Та потім я переконав себе, що це повний абсурд, ба навіть параноя. Так воно й було. Але також то була правда. Я міг скільки завгодно себе висміювати, проте жодні глузи не могли розвіяти мою впевненість у цьому.