— Сі, сеньйоре, я розуміти! Роззувайте свій взуття! Пийте дешевий ром! Скоро вийти шумовий оркестр «Медікор Революсьйон» і заграти поганий каліпсо[181]! Ви дюже-дюже подобаєцця! Ви мати час, сеньйоре! Ви мати час, бо я думати, ваша хісторія бути…

…тут ще довгий час, ага, ага, супер, іди собі деінде, скинь якусь маріонеткову імперіалістичну демократію.

Тож зрештою я вирішив довідатися, чи схочуть «Viking» (мій видавець творів у палітурках) та «New American Library» (видавець книжок у м’яких обкладинках) зробити книжку, у якій будуть історії про втечу з тюрми, про старого сича та юного хлопця, що влипли у бридкі взаємини й паразитують один на одному, про квартет сільських хлопчаків, які вирушили у мандрівку заради відкриття, та чудернацький жахастик про молоду жінку, рішуче налаштовану всупереч усьому народити своє дитя (а може, то історія про клуб, який насправді зовсім не клуб). Видавці дали добро. І саме так я спромігся витягти ці чотири довгі оповідки з бананової республіки повістей.

Сподіваюся, вони вам дюже-дюже подобаєцця, мучачос і мучачас.

О, і ще одне про стереотипи, та й прощатимуся.

Десь так із рік тому говорив зі своїм редактором (не Біллом Томпсоном, це вже мій новий редактор, чудовий хлопчина, Алан Вільямс його звуть — розумний, тямущий, здібний, але його вічно викликають присяжним кудись у глибокі кишки Нью-Джерсі).

— «Куджо» класний, — каже Алан (редакторську працю над тим романом, історією про кудлатого песика, щойно було завершено). — Ти вже думав над тим, що робитимеш далі?

І знову дежа-вю. У мене вже була ця розмова.

— Ну, так, — кажу я. — Трохи думав…

— Розкажи.

— А як би ти поставився до книжки з чотирьох повістей? Більша частина, якщо не всі вони, — це просто звичайні історії. Що ти про таке скажеш?

— Повісті, — повторює Алан. Він досі чемний хлопець, але якісь нотки у його голосі підказують, що день йому вже немилий; його голос свідчить, що, за його відчуттями, він щойно виграв два квитки в якусь сумнівну маленьку бананову республіку на літаку «Революційних авіаліній». — Тобто довгі оповідання.

— Саме так, — кажу я. — А назвемо книжку «Чотири сезони», просто щоб люди знали, що там не про вампірів і не про готелі з привидами абощо.

— А наступна буде про вампірів? — з надією запитує Алан.

— Ні, навряд. То що скажеш, Алане?

— А може, про готель із привидами?

— Ні, я вже про нього писав. «Чотири сезони», Алане. Так гарно звучить, правда ж?

— Чудово звучить, Стіве, — відповідає Алан. І зітхає. Так зітхають чемні хлопці, які щойно зайняли місця в третьому класі на найновішому літаку «Революційних авіаліній» («Локхід трайстарі») й уздріли першого таргана, що діловито перебіг спинкою сидіння спереду.

— Я сподівався, що тобі сподобається, — кажу я.

— А не можна, — каже Алан, — вставити туди ще й страшне оповідання? Одне-єдине? Якийсь, може… п’ятий сезон?

Я злегка всміхаюся (зовсім трішки), бо згадую Сандру Стенсфілд і доктора Маккерона з їхнім методом дихання.

— Можу щось напартолити.

— Чудово. А щодо нового роману…

— Машина, у яку вселився дух. Як тобі ідея?

— Шикарно! — кричить Алан. Маю відчуття, що на редакторську нараду (чи на засідання суду присяжних в Іст-Раґвеї) він піде щасливою людиною. Я теж щасливий, я обожнюю свою одержиму машинку й думаю, що вона багатьох людей змусить боятися переходити вулиці зі жвавим рухом, коли впаде темрява.

Але ці чотири повістини я теж полюбив, і якась частка моєї душі назавжди залишиться в них. Маю надію, що й тобі, мій Читачу, вони сподобалися — що, як і будь-яка хороша історія, допомогли тобі бодай ненадовго забути про всю ту реальність, яка каменюкою лежить на душі, і перенесли в ті місця, де ти ніколи не бував. Це найбільш приязний до людини різновид магії з усіх, які я знаю.

О’кей. Я побіг. А поки не здибаємося знову, зберігай спокій, читай хороші книжки, будь корисним і нікому не дозволяй себе опускати.

З любов’ю та найкращими побажаннями,

4 січня 1982 року Стівен Кінг

Бангор, штат Мен