— І знову розбурхати дракона в місіс Девідсон? — У її очах знову загорівся глузливий вогник. — Не хотілося б. Що ж, докторе…

— Ви маєте намір працювати до останнього? Скільки зможете, стільки й ходитимете на роботу?

— Так, я змушена. А що?

— Та, перш ніж ви підете, я вас трохи полякаю.

Її очі злегка розширилися.

— Не треба. Я вже й так достатньо налякана.

— Саме тому я зараз це зроблю. Сідайте, міс Стенсфілд. — А що вона не поворухнулася, далі стояла на місці, то я додав: — Будь ласка.

Вона сіла. Неохоче.

— Ви зараз у такому становищі, що вам не позаздриш. — Я прихилився до оглядового столу. — Але ви вельми гідно даєте раду своїй ситуації.

Вона розтулила рота, але я підніс руку, зупиняючи її.

— Це добре. Я вітаю вас із цим. Але мені б дуже не хотілося, щоб ви завдали шкоди своїй дитині через те, що тривожитеся за фінансовий добробут. Одна моя пацієнтка, хоч як наполегливо я її від цього відраджував, місяць за місяцем, щоб не видно було живіт, затягувала себе в корсет, шнурувала все тугіше й тугіше. То була марнославна, дурноголова, нав’язлива жінка, та й дитини тієї, я думаю, вона зовсім не хотіла. Я не поділяю багатьох тих теорій про підсвідоме, які нині так модно обговорювати за грою в маджонґ. Але якби поділяв, то сказав би, що вона принаймні підсвідомо хотіла ту дитину вбити.

— І вбила? — Її обличчя застигло.

— Ні-ні. Але дитина народилася розумово відсталою. Цілком імовірно, що така доля спіткала б її й без корсета, стверджувати протилежне я не беруся — про причини розумових вад у немовлят ми не знаємо практично нічого. Але спричинити це могла й вона.

— Я розумію, про що ви, — тихим голосом промовила вона. — Ви не хочете, щоб я… зашнуровувалася заради того, щоб ще місяць-півтора протриматися на роботі. Так, у мене була така думка. Тож… дякую, що налякали.

Цього разу я провів її до дверей. Мені хотілося спитати, чи багато (або мало) лишилося в неї в тій ощадній книжці, чи близько вона підійшла до краю прірви. Але вона не відповість — я це добре розумів. Тож я просто з нею попрощався і наостанок пожартував про вітаміни. Вона пішла. Упродовж наступного місяця я ловив себе на тому, що думаю про неї в найнесподіваніші миті, і…

У цьому місці оповідь Маккерона увірвав Йогансен. Вони були давніми друзяками, а це, на мою думку, давало йому право поставити запитання, що крутилося в нас усіх на язиках.

— Емліне, ти її покохав? Це тому ти так її описуєш, її очі, й усмішку, і те, як ти «думав про неї в найнесподіваніші миті»?

Я думав, Маккерон розсердиться, що його перебили. Але цього не сталося.

— Спитати про це твоє право. — Він ненадовго замовк, дивлячись на вогонь. Збоку складалося враження, що він поринув у дрімоту. Та в каміні тріснула гіллячка, у димохід шугонув вир іскорок, і Маккерон роззирнувся навколо. Спершу його погляд упав на Йогансена, а потім перемістився на всіх нас. — Ні. Не покохав. Те, що я про неї сказав, звучить так, ніби чоловік, який закохується, помічає різне — очі, сукні, сміх. — Він розпалив люльку спеціальною довгастою запальничкою, яку завжди носив із собою, — тримаючи полум’я, аж поки в люльці не утворилися жарини. Після цього закрив запальничку, вкинув у кишеню піджака й видихнув дим, що повільно поплив довкола його голови, оповиваючи запахущою хмаркою. — Я захоплювався нею. Це головне. І з кожним її візитом мій захват зростав. Напевно, дехто з вас передчуває, що це буде історія кохання, яке постало з випадковості. Але це дуже далеко від правди. За наступні півроку вона мало-помалу поділилася зі мною своєю історією. І коли ви, джентльмени, її почуєте, то, думаю, погодитеся зі мною в тому, що все було саме так банально, як вона й попереджала. Як тисячі інших дівчат, її вабило до себе місто. Вона приїхала з малого містечка…

…в Айові чи Небрасці. А може, то була Міннесота — я вже не пам’ятаю достеменно. У себе в містечку вона грала багато ролей у виставах шкільного драматичного театру. Театральний критик зі ступенем вчителя англійської мови, випускник технікуму імені Коровва й Силоса-молодшого навіть писав схвальні відгуки в тамтешню пресу. Тож вона подалася в Нью-Йорк, спробувати щастя в акторстві.

Навіть у цьому вона була практичною — настільки практичною, настільки дозволяє людині така непрактична мрія. Розказала мені, що приїхала в Нью-Йорк, бо не вірила в неписане правило кіножурналів: буцімто кожна дівчина, що приїздить у Голівуд, може стати зіркою. Одного дня вона цмулить содову в аптечному магазині «Швабз», а наступного — стає партнеркою Ґейбла чи Макмюррея у фільмі. За її словами, вона приїхала в Нью-Йорк, бо думала, що тут може бути легше пробитися… а ще, напевно, тому що драматичний театр цікавив її більше, ніж рухомі картинки.

Вона знайшла роботу — продавати парфуми у великому універсальному магазині. Та записалася на акторські курси. Вона була розумна й страшенно рішуча, ця дівчина. Силу волі мала зі щирої сталі. Але також вона була людиною, як і будь-хто з нас. Їй було самотньо. Одиноко так, як буває лише дівчині, яка щойно приїхала з маленького містечка на Середньому Заході й не має нікого, з ким можна поговорити. Туга за домівкою — не завжди розмите, ностальгійне, прекрасне почуття, хоча саме таким ми його завжди змальовуємо у своїй уяві. Вона може перетворитися на гострюще лезо, стати хворобою не лише в переносному, а й у буквальному розумінні. Вона може змінити наш погляд на світ. Обличчя, що їх бачиш на вулиці, не лише байдужі, а й потворні… зловорожі навіть. Туга за домівкою — справжня хвороба. Біль видертої з корінням рослини.

От і міс Стенсфілд, хоч яка гідна захвату й рішуча була, не мала до цієї болячки імунітету. Тож далі історія розгорталася так природно, що й розповідати не варт. На акторських курсах був один молодий чоловік. Вони кілька разів сходили на побачення. Вона не була в нього закохана, але потребувала друга. На той час, коли вона зрозуміла, що це не той випадок, у них уже двічі все було. У ліжку. Вона дізналася, що вагітна. Розповіла молодому чоловікові, який пообіцяв бути поряд і «вчинити гідно». А через тиждень виїхав зі свого помешкання, не залишивши навіть адреси. Саме тоді вона й прийшла до мене.

На четвертому місяці я ознайомив міс Стенсфілд із методом дихання — нині його називають методом Ламаза[171]. Як ви розумієте, у ті часи про мсьє Ламаза ще ніхто не знав.

«У ті часи»… я помічаю, як часто зринає ця фраза. І перепрошую за це, але нічого не можу з собою вдіяти. Дуже багато з усього, що я вам уже розповів і ще розкажу, сталося саме тому, що це було «в ті часи».

Отож… «у ті часи», понад сорок п’ять років тому, якби ви відвідали пологову палату в будь-якій великій лікарні Америки, то у вас би виникло стійке відчуття, що ви потрапили в божевільню. Породіллі там ридали ридма, пронизливо кричали, що хочуть померти, верещали, що не можуть витримувати цей біль, криком благали, щоб Ісус простив їм гріхи, вигукували гірлянди прокльонів та брудної лайки (їхні чоловіки та батьки нізащо б не повірили, що вони знають такі слова). Усе це вважалося цілком прийнятним, попри той факт, що більшість жінок у світі народжують майже в цілковитій тиші, тільки постогнують від натуги, як і під час будь-якої важкої фізичної праці.

Мушу із сумом повідомити, що частково до цієї істерії доклали руку лікарі. А ще посприяли історії про вагітних, почуті від подруг і родичок, які вже проходили через пологи. Повірте: якщо вам скажуть, що вам від чогось буде боляче, то вам справді буде боляче. Майже весь біль — у свідомості. І коли жінка всотує в себе думку про те, що процес народження дитини пов’язаний із нищівним болем, коли вона дізнається про це від матері, сестер, одружених подруг та свого лікаря, то така жінка буде свідомо готова мучитися від убивчого болю.

Усього-на-всього після шести років практики я звик бачити, як жінки намагаються впоратися з подвійною проблемою: не лише з тим, що вони вагітні й мусять готуватися до прибуття нової людини, але також із тим фактом (а більшість вважає цей факт неспростовним), що вони пішли долиною смертної тіні. Багато хто з них старався привести до ладу свої справи, щоб у разі, якщо вони все-таки помруть, життя чоловіків могло безперешкодно тривати далі.