— На перерві зайдіть до мене в кабінет, — холодно сказала їй ця жінка, місіс Келлі. Раніше вона до міс Стенсфілд ставилася по-дружньому. Показувала їй фотографії своїх дітей (обоє навчалися в старших класах), вони з Сандрою навіть рецептами обмінювалися. Місіс Келлі завжди цікавилася в неї, чи вона ще не стріла «хорошого хлопця». І враз де й поділася вся теплота й дружність. Переступаючи поріг кабінету під час обідньої перерви, міс Стенсфілд уже знала, чого їй чекати.

— У вас неприємності, — різко промовила ця колись добра жінка.

— Так, — погодилася міс Стенсфілд. — Дехто так це називає.

Щоки місіс Келлі налилися кольором старої цегли.

— Занадто ви розумна, юна леді. І живіт у вас такий, що, видно, розуму забагато було.

Поки вона розповідала, я уявив собі цю картину. Міс Стенсфілд стоїть і прямим поглядом горіхових очей дивиться у вічі місіс Келлі. Вона зібрана, уважна й відмовляється опускати очі, чи плакати, чи якось інакше показувати, що їй соромно. Думаю, вона розуміла, у які неприємності втрапила, значно краще за свою шефиню, з її двома майже дорослими дітьми й усіма шанованим чоловіком, котрий володів цирульнею і голосував за республіканців.

— Бачу, вам зовсім не соромно за те, що так мене обманули! — вибухнула гнівом місіс Келлі.

— Я вас не обманювала. Дотепер про мою вагітність не було сказано жодного слова. — Сандра глянула на неї мало не зачудовано. — То як ви можете казати, що я вас обманула?

— Я запрошувала вас додому! — вигукнула місіс Келлі. — За вечерею садовила за один стіл… зі своїми синами! — Вона з невимовною огидою подивилася на молоду жінку.

Саме тоді у міс Стенсфілд почала закипати злість. Такої злості, розказувала вона, їй ще не доводилося відчувати ніколи в житті. Вона не підозрювала, якої реакції може чекати, коли її таємницю розкриють, але, як може засвідчити будь-хто з вас, джентльмени, між академічною теорією та її практичним застосуванням часом лежить ціла прірва.

Міцно стискаючи руки на колінах, міс Стенсфілд сказала:

— Якщо ви натякаєте, що я намагалася чи могла намагатися звабити ваших синів, то такої бридоти я ще в житті ні від кого не чула.

Місіс Келлі відсахнулася в кріслі, наче їй дали ляпас. Уся цегляна барва відринула від щік, лишивши по собі лише дві плямки сухотного рум’янцю. Жінки суворо дивилися одна на одну понад столом, заставленим пробниками парфумів, у кімнаті, де витали ледь відчутні пахощі квітів. Та мить, розказувала міс Стенсфілд, за її відчуттями тяглася значно довше, ніж відміряли годинникові стрілки.

А тоді місіс Келлі рвонула на себе шухляду стола й витягла звідти жовтогарячий чек з прикріпленим до нього яскраво-рожевим папірцем повідомлення про звільнення. Вишкіривши зуби й наче відкушуючи кожне слово, вона процідила:

— У цьому місті сотні пристойних дівчат шукають собі роботу. Нам не потрібна така повійниця, як ви, дорогенька.

І саме оце фінальне презирливе «дорогенька», за її словами, примусило її гнів сягнути апогею. А вже за мить у місіс Келлі відвисла щелепа й очі полізли на лоба, бо міс Стенсфілд (її руки стискали одна одну міцно, як ланки в сталевому ланцюгу, так сильно, що на шкірі лишилися синці — першого вересня вони вже потроху сходили, але я однаково їх побачив) почала «чух-чухкати» крізь зціплені зуби.

Напевно, у тій історії нічого особливо смішного не було, але, уявивши собі цю картину, я розреготався, а слідом за мною — і сама міс Стенсфілд. У кабінет зазирнула місіс Девідсон (мабуть, перевірити, чи не нанюхались ми закису азоту[174]), але потім зачинила двері.

— Мені просто більше нічого не спало на думку, — витираючи мокрі від сліз очі носовичком, зізналася міс Стенсфілд. — Бо тієї миті я чомусь побачила, як простягаю руки й змітаю ті пробні пляшечки, усі до одної, з її столу на підлогу, бетонну, не вкриту килимом. Я не уявила, як це роблю, я буквально побачила! Побачила, як вони падають на підлогу, трощаться всі й переповнюють кімнату гидотним змішаним смородом, який у змозі будуть прибрати лише дезінфектори.

Я збиралася це зробити, і мене б ніщо не зупинило. Та натомість почала дихати, і все раптом стало добре. Я змогла взяти чек, і той рожевий папірець, встати й вийти. Звісно, подякувати їй я була не в змозі — бо все ще була в ролі локомотива.

Ми знову розсміялися, та вона одразу ж посерйознішала.

— Усе вже в минулому, і мені навіть трохи її шкода… чи казати таке — надто зарозуміло з мого боку?

— Анітрохи. Навпаки — я думаю, подиву гідно те, що ви можете відчувати до неї жаль.

— Докторе Маккерон, можна вам показати, що я купила на вихідну допомогу?

— Так, якщо хочете.

Вона витягла з сумочки маленьку пласку коробку.

— Я придбала це в ломбарді. За два долари. То був єдиний раз, поки триває все це жахіття, коли я соромилася й було відчуття, ніби я брудна. Хіба не дивно?

Вона відкрила коробочку й поклала на стіл, щоб я міг зазирнути всередину. Побачене мене не здивувало. Там лежала проста золота обручка.

— Просто мені це необхідно, — сказала вона. — Я зараз живу в пансіоні, який місіс Келлі неодмінно б назвала «респектабельним». Хазяйка завжди була до мене добра і приязна… однак місіс Келлі теж була добра і приязна. Я думаю, вона мене не сьогодні-завтра попросить з’їхати. А якщо я заїкнуся про ті гроші, які вже заплатила за помешкання наперед, чи про заставу для відшкодування збитків, яку вона від мене отримала, коли я вселилася, то вона розсміється мені в лице.

— Юна леді, це буде протизаконно. Існують суди й адвокати, які допоможуть вам…

— Суди — це чоловічий клуб, — рівним тоном промовила вона, — вони не схильні міняти свою лінію поведінки, щоб посприяти жінці в моєму становищі. Може, я б і змогла забрати свої гроші, а може, і ні. Хай там як, ті сорок сім доларів чи скільки там не варті всіх нервів і… і шарпанини. Я, узагалі, не хотіла про це згадувати в розмові з вами. Поки що мене ніхто не виганяв. Може, і не виженуть. Проте надалі я маю намір бути практичною.

Вона підняла голову, і її очі спалахнули.

— Я придивилася собі кімнату у Вілідж — про всяк випадок. На третьому поверсі, але чистенька, і на п’ять доларів дешевша, ніж та, де я зараз мешкаю. — Вона витягла обручку з коробочки. — Перед тим як іти дивитися з хазяйкою, я начепила оце.

Вона надягла обручку на безіменний палець лівої руки, трохи скрививши рот від огиди (про що, я думаю, сама не здогадувалася).

— Ось. Тепер я місіс Стенсфілд. Мій чоловік був водієм вантажівки, розбився на відрізку між Пітсбургом і Нью-Йорком. Дуже сумно. Зате я більше не шльондра-лахудра, і моє дитя — не байстрюк.

Вона знову глянула на мене очима, повними сліз. І я побачив, як одна сльоза не втрималася — перекотилася через край і потекла по щоці.

— Прошу вас, не треба. — Мене це засмутило, і я потягнувся через стіл, щоб узяти її за руку. Рука була холодна, дуже холодна. — Не треба, моя хороша.

Вона перевернула руку (ту саму, ліву) в моїй руці й подивилася на обручку. Осміхнулася, і та посмішка, джентльмени, була гіркою, мов жовч та оцет. І впала ще одна сльоза — єдина.

— Коли я чую циніків, котрі кажуть, що дні магії та чудес давно лишилися в минулому, докторе Маккерон, я розумію, що вони помиляються. Коли можна в ломбарді за півтора долара купити обручку, яка здатна перетворити байстрюка на шлюбну дитину, а блудницю — на пристойну жінку, що це, як не магія? Дешева магія.

— Міс Стенсфілд… Сандро, якщо дозволите… коли вам потрібна допомога, якщо я можу чимось зарадити…

Вона забрала руку. Якби я взяв її за праву замість лівої, може, цього б і не сталося. Я не був у неї закоханий, я вам уже казав, але тієї миті відчував, що можу покохати. Я був на межі. Можливо, якби я взяв її за праву руку замість тієї, на якій була облудна обручка, і якби вона дозволила потримати себе за руку трохи довше, щоб я встиг зігріти її своїм теплом, тоді я, може, б і закохався.