Її зуби були стиснуті, губи розтулилися. Крізь губи та зуби швидко просочувалося вперед-назад дихання — вона «локомотивила». Очі ворухнулися, зіниці трохи перекотилися вліво, неначе хотіли краще мене бачити. Губи розійшлися. Вони беззвучно вимовили три слова:

— Дякую, докторе Маккерон.

І я їх почув, джентльмени, але не з тих вуст. Вони пролунали на певній відстані — за двадцять футів од мене. Із голосових зв’язок. А що її язик, губи й зуби, за допомогою яких ми формуємо слова, перебували переді мною, то замість слів вийшла невиразна модуляція звуку. Та їх було дев’ять, дев’ять чітких звуків, як дев’ять складів у тому реченні:

— Дякую, докторе Маккерон.

— Прошу, міс Стенсфілд, — сказав я. — Це хлопчик. — Її губи ще раз ворухнулися, і з-позаду мене долинуло тонке примарне:

— Ппчиииии…

Її очі потьмяніли, зосереджений рішучий вираз щез. Вони вдивлялися в щось позаду мене — може, у те чорне сльотаве небо. Потім заплющилися. Вона знову запихкала локомотивом… а тоді просто завмерла. Усьому, що відбувалося, настав кінець. Трохи бачила медсестра, і водій «швидкої» теж бачив, поки не зомлів. Однак тепер усе скінчилося. Напевно. Лишилися тільки рештки потворної аварії тут, перед лікарнею… і новонароджене немовля там, усередині.

Я підвів погляд на статую Гаррієт Вайт. Вона стояла, скам’яніло вдивляючись у Медисон-сквер-ґарден, так, ніби не сталося нічогісінько вартого уваги, так, немовби подібна рішучість у такому жорсткому безглуздому світі, як цей, не означала зовсім нічого… або ще гірше — тільки вона щось по-справжньому й означала, тільки вона могла щось змінити.

Пригадую, я опустився навколішки в снігову кашу перед її відокремленою головою і розплакався. Пригадую, я все ще плакав, коли інтерн і дві сестрички допомогли мені звестися на ноги й повели всередину.

Люлька Маккерона згасла.

Він знову розпалив її довгастою запальничкою, а ми всі сиділи в повній тиші й навіть не дихали. Надворі вистогнував і завивав вітер. Маккерон рвучко закрив запальничку й підвів погляд. Та неначе трохи здивувався, побачивши, що ми досі на місцях.

— Оце й усе, — сказав він. — Кінець! А чого ви чекаєте? Огняних коней? — Він пирхнув, та потім наче передумав. — Я заплатив за її похорон із власної кишені. У неї більше нікого не було. — Він ледь помітно всміхнувся. — Ну… ще була Елла Девідсон, моя медсестра. Вона наполягла на тому, щоб я взяв у неї двадцять п’ять доларів, хоча заледве могла собі дозволити такі витрати. Та коли Девідсон на чомусь наполягала… — Він знизав плечима й тихо розсміявся.

— А ви цілком упевнені, що то був не рефлекс? — несподівано для самого себе вимогливим тоном запитав я. — Ви абсолютно точно бачили…

— Абсолютно точно, — холоднокровно відповів Маккерон. — Якби матка скоротилася лише раз, то був би рефлекс. Але завершення пологів тривало не кілька секунд, а кілька хвилин. Інколи я думаю, що вона могла б і довше протриматися, якби в цьому була потреба. Дякувати Богові, не було.

— А що сталося з дитиною? — поцікавився Йогансен.

Маккерон запахкав люлькою.

— Усиновили, — відказав він. — А ви ж розумієте, що навіть у ті часи відомості про всиновлення тримали в цілковитій таємниці.

— Так, але що сталося з дитиною? — наполягав Йогансен. І Маккерон роздратовано засміявся.

— А ви так просто не відступаєтеся, — сказав він Йогансену.

Той лише головою похитав.

— Деякі люди вчаться такими бути, на свою біду. То що було з дитиною?

— Що ж, коли вже ви так довго мене слухали, то, імовірно, розумієте, що я був певним чином зацікавлений у тому, щоб довідатися, як склалася доля дитини. В усякому разі таке в мене було відчуття. Була одна пара — молодий чоловік із дружиною. Прізвище в них було не Гаррісон, але доволі схоже. Вони жили в Мені. Своїх дітей мати не могли. Вони всиновили хлопчика й назвали його… нехай буде Джон, хороше ім’я, чи не так? Джон вас влаштує?

Він запахкав люлькою, але вона знову згасла. Краєм свідомості я розумів, що за спиною в мене стовбичить Стівенз, і знав, що десь там уже наготовані наші пальта. Невдовзі ми опустимо руки в рукави… і повернемося до своїх життів. Як сказав Маккерон, з оповідками покінчено до наступного року.

— Хлопчик, якого я прийняв того вечора, виріс і тепер очолює кафедру англійської мову в одному з двох-трьох найкращих коледжів країни, — сказав Маккерон. — Йому ще й сорока п’яти нема. Молодик. Поки ще зарано, але не за горами той день, коли він може стати президентом того вишу. Я в цьому нітрохи не сумніваюся. Він гарний, розумний і чарівний.

Одного разу я під якимось приводом пообідав із ним у приватному клубі для викладачів. Того вечора нас було четверо. Говорив я мало й тому мав змогу за ним поспостерігати. Він, джентльмени, успадкував від матері всю рішучість її вдачі…

…а ще горіхові очі.

3. Клуб

Стівенз провів нас, як завжди: простягав пальта, зичив найщасливішого Різдва, висловлював відвідувачам подяку за щедрість. Я влаштував усе так, щоб бути останнім. І Стівенз глянув на мене без найменшої тіні подиву, коли я сказав:

— У мене є одне запитання, і я хотів би його поставити, якщо ви не заперечуєте.

Він злегка осміхнувся.

— Гадаю, варто запитати, — проказав він. — Різдво — чудова пора для запитань.

Десь далі по коридору ліворуч від нас (по коридору, у який я ще ніколи не заглиблювався) гучно цокав на підлозі старовинний дзиґар, відміряючи вік усього сущого. Мої ніздрі вловлювали запах старої шкіри, змащеного олією дерева, а ще ледь чутний аромат, слабший за попередні два, — війнуло лосьйоном для гоління, яким користувався Стівенз.

— Але мушу вас попередити, — сказав він під супровід завивання вітру надворі. — Краще не ставити забагато питань. Якщо хочете приходити сюди й надалі.

— Людей виключали за те, що вони забагато розпитували? — Слово «виключати» було не зовсім точним, але воно відтворювало зміст того, що я хотів сказати.

— Ні, — відповів Стівенз. Його голос звучав незмінно тихо й чемно. — Вони просто вирішували, що краще сюди більше не приходити.

Я подивився йому в очі, відчуваючи, як по спині вгору повзе холодок — неначе велика холодна невидима долоня лягла на мій хребет. Я мимохіть згадав те глухе вогке гупання, яке чув нагорі однієї ночі, і знову (як не раз і не два перед тим) закортіло точно знати, скільки ж там нагорі насправді кімнат.

— Містере Едлі, якщо ви досі хочете про щось запитати, раджу зробити це зараз. Вечір майже добіг кінця…

— А у вас попереду ще довга подорож поїздом? — спитав я, але Стівенз лише ковзнув по мені мене байдужим оком. — Гаразд. Тут у бібліотеці є книжки, яких я більше ніде не можу знайти — ні в Публічній бібліотеці Нью-Йорка, ні в каталогах продавців антикварних книжок, до яких я звертався, ні в бібліографічних довідниках. У Маленькій залі стоїть більярдний стіл марки «Норд». Я про такого виробника ніколи не чув, тож зателефонував у Міжнародну комісію з торгових марок. Там знають два «Норди»: один виготовляє лижі для катання на перетятій місцевості, а другий — дерев’яні аксесуари для кухні. У Довгій залі стоїть музичний автомат «Сифрант». У Комісії знають «Сибург», але не «Сифрант».

— У чому полягає ваше запитання, містере Едлі?

Його голос звучав незмінно м’яко, проте в очах промайнуло щось страхітливе… ні. Якщо вже казати правду, то не лише в його очах. Той жах, що мене пронизав, раптом наситив собою всю атмосферу навколо. Рівне цок-цок із коридору ліворуч більше не йшло від маятника старого дзиґаря. То кат постукував ногою, споглядаючи, як ведуть засудженого на ешафот. Запахи олії та шкіри згіркли й тепер таїли в собі загрозу. А коли в стіни будинку знову вдарив знавіснілий вітер, мене миттєво охопила впевненість у тому, що ось зараз двері розчахнуться, а за ними виявиться не Тридцять п’ята вулиця, а божевільний ландшафт Кларка Ештона Сміта[176], де різкі силуети дерев-покручів вирізьблюватимуться на тлі безбарвного обрію, забарвленого двома сонцями у бузувірське палахкотіння червоного вогню.