Утім, як я собі пригадую, була ще одна, третя відмінність. Стівенз зварив смачнючий яєчний пунш. Був він ніжний, але й пряний від рому та спецій. Подали його в неймовірній вотерфордівській кришталевій чаші, схожій на крижану скульптуру, і що менше пуншу лишалося в чаші, то вище підіймався градус у гаморі розмов.

Я подивився в куток біля маленьких дверцят більярдної і застиг від подиву: там Вотергауз і Норман Стет жбурляли бейсбольні картки в капелюх-циліндр, схожий на бобровий. І заливчасто реготали.

Збиралися й розпадалися групки. Так підійшла пізня година… і саме тоді, коли зазвичай люди починали вислизати крізь вхідні двері, я побачив, як Пітер Ендрюз сів перед каміном, тримаючи в руці пакунок, завбільшки з пакетик для насіння. Він вкинув його у вогонь, не розкриваючи, і за мить полум’я заграло всіма барвами спектру — і деякими кольорами поза ним, я міг у цьому заприсягтися, — а потім знову пожовтіло. Люди вже підтягали крісла. Понад плечем у Ендрюза я бачив замковий камінь із вирізьбленим на ньому напуттям: «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».

Стівенз ненав’язливо маневрував між нами, забирав склянки з-під пуншу й заміняв їх на келишки з бренді. Звідусіль бурмотіли «Веселого Різдва» і «Найкраще свято, Стівенз», і вперше я побачив, як з рук у руки переходять гроші — там непомітно передали десятку, тут — купюру, схожу на п’ятдесят доларів, а ще з одного крісла — сотню, я чітко це бачив.

— Дякую, містере Маккерон… містере Йогансен… містере Біґлман… — Тихе виховане бурмотіння.

Я досить довго прожив у Нью-Йорку, щоб знати: різдвяний сезон — це ярмарок чайових. Маленької подяки для шевця, женця і в дуду греця. Не кажучи вже про м’ясників, пекарів, швейцарів, домоправителів і прибиральниці, котра приходить по вівторках та п’ятницях. І ще ніколи я не зустрічав людей зі свого суспільного прошарку, які б вважали цей звичай чимось більшим за необхідне зло… але того вечора я не відчував ні краплини того звичного жмикрутства. Гроші віддавали з власної волі, ба навіть охоче… і раптово, зовсім без причини (саме так людину навідували різні думки в 249-му домі) я згадав хлопця, що гукав до Скруджа в нерухомому холодному лондонському повітрі різдвяного ранку: «Шо? Гусак завбільшки як я?» А Скрудж, шаленіючи на радощах, знай собі підсміювався: «Яка хороша дитина! Чудова дитина!»[166]

Я теж витяг гаманця. У задньому відділенні, за фотографіями Еллен, які я ношу з собою, завжди лежала купюра в п’ятдесят доларів — для надзвичайних випадків. Коли Стівенз простягнув мені бренді, я без найменших вагань вклав її йому в руку… хоч я людина й небагата.

— Щасливого Різдва, Стівенз, — мовив я.

— Дякую, сер. І вам щасливого.

Він закінчив розносити бренді й збирати гонорари та пішов. Потім, коли історія Пітера Ендрюза сягнула своєї середини, я роззирнувся навколо й побачив, що він стоїть за подвійними дверима, розпливчаста тінь людини, непорушна й мовчазна.

— Як більшість із вас знає, я юрист, — промовив Ендрюз, надпивши з келишка, прокашлявшись і знову надпивши. — Останні двадцять два роки в мене офіс на Парк-авеню. Але доти я служив помічником адвоката в юридичній конторі, котра працює у Вашингтоні. Якось у липні мене попросили залишитися на роботі допізна, щоб закінчити індексацію посилань на справу в експертному висновку для суду, який із нашою історією жодним чином не пов’язаний. І от, поки я сліпав над паперами, в офіс прийшов чоловік — який на той час був одним із найвідоміших сенаторів на Капітолійському пагорбі, а потім мало не став президентом. На сорочці в нього виднілися плями крові, а очі вилазили з орбіт.

«Мені треба поговорити з Джо», — сказав він. А Джо, щоб ви розуміли, — це Джозеф Вуд, тодішній голова нашої фірми, один із найвпливовіших юристів приватного сектора у Вашингтоні, а ще близький друг цього сенатора.

«Він уже давно пішов додому», — відповів я. А сам мало не трусився від страху, скажу я вам, — бо вигляд у нього був, як у людини, яка щойно потрапила в жахливу автомобільну аварію чи в різанину й залишилася жива. І чомусь від вигляду його обличчя, те, яке раніше дивилося на мене з фотографій у газетах і з телеекрана в передачі «Зустрічайте, преса»… заюшене кров’ю, щока спазматично сіпається під дико виряченим оком… від усього цього мені ставало все страшніше.

«Я йому подзвоню, якщо ви…» — Я вже намацав трубку, не тямлячись від бажання якнайшвидше перекинути на когось цей несподіваний обов’язок. Позаду себе на килимі він залишив ланцюжок криваво-брудних слідів.

«Мені негайно треба поговорити з Джо, — повторив він таким тоном, наче не чув мене. — У мене в багажнику дещо лежить… я знайшов це у Вірджинія-плейс. Я в нього стріляв, і ножем різав, але вбити не можу. Це не людина, я не можу його вбити…» — І він захихотів… а потім засміявся… і врешті пронизливо закричав. Та все ще кричав, коли я нарешті додзвонився до містера Вудза й попросив його приїхати, якнайшвидше, заради всього святого, і…

Історію Пітера Ендрюза я теж переповідати не буду. Хоча насправді я не певен, чи наважився б я її переповісти. Досить буде, якщо скажу, що та оповідь була така страшелезна, що я після того ще багато тижнів поспіль про неї кошмари бачив. А якось за сніданком Еллен подивилася на мене через кухонний стіл і спитала, чого це я посеред ночі кричав: «Голова! Голова в землі говорить!»

— Мабуть, сон наснився, — сказав я. — Один із тих, яких не пам’ятаєш, коли прокинешся.

Але мій погляд негайно опустився на чашку з кавою, і, думаю, того разу Еллен зрозуміла, що я збрехав.

Одного дня в серпні наступного року мене викликали по внутрішньому телефону, коли я працював у бібліотеці-читальні. Дзвонив Джордж Вотергауз. Він попросив мене зайти до нього в кабінет. Прийшовши, я побачив, що там присутні також і Роберт Ґарден із Генрі Ефінґемом. На мить мною заволоділа цілковита певність, що зараз мене сваритимуть, бо я утнув якусь страхітливу дурість чи зловживав службовим становищем.

Проте Ґарден зробив кілька кроків мені назустріч і сказав:

— Джордж вважає, що час уже, Девіде, зробити тебе молодшим партнером. І ми всі з ним погоджуємося.

— Ти почуватимешся як найстаріший у світі молодий, — розплившись в усмішці, підштрикнув Ефінґем, — але це той шлях, який ти мусиш пройти, Девіде. Дасть Бог, до Різдва вже зробимо тебе повноцінним партнером.

Тієї ночі я не бачив кошмарів. Ми з Еллен ходили вечеряти в ресторан, забагато випили, потім пішли слухати джаз у клуб, до якого не навідувалися вже років із шість, і майже до другої ранку слухали, як той дивовижний синьоокий чорношкірий, Декстер Ґордон, грає на своїй трубі. А на ранок прокинулися з незадоволеними шлунками, головним болем, та все ще не спроможні до кінця повірити в те, що сталося. Адже моя заробітна платня зросла на вісім тисяч доларів на рік — тоді як ми вже давно махнули рукою на свої сподівання такого шаленого прибутку.

Тієї осені фірма відправила мене на півтора місяця в Копенгаген, а коли я повернувся, то почув новину про те, що Джон Ганраган, один із завсідників 249-го, помер від раку. Для його дружини, котра залишилася без коштів для існування, зібрали гроші. Я запропонував свої послуги — порахувати їх (усі здавали винятково готівкою) і перевести в чек. Вийшло майже десять тисяч доларів. Я передав чек Стівензу, і припускаю, що він надіслав його поштою.

Цілком випадково виявилося, що Арлін Ганраган — учасниця театрального гуртка, у який ходила Еллен. Тож згодом дружина розповіла, що Арлін одержала анонімний чек на суму десять тисяч чотириста доларів. На корінці чеку був короткий і малоінформативний напис «Від друзів вашого покійного чоловіка Джона».

— Правда ж, такої дивовижі ти ще в житті не чув? — спитала Еллен.

— Неправда, — сказав я, — але ця дивовижа в десятці найдивовижніших. Еллен, а в нас ще лишилися полуниці?

Минали роки. На другому поверсі 249-го я знайшов цілий лабіринт кімнат: кімнату для писання, спальню, де гості часом лишалися на нічліг (хоча після того слизького глухого стуку, який я чув — чи мені приверзлося, що чув, — я б радше зупинився в хорошому готелі), маленьку, проте чудово обладнану спортивну залу й сауну. А ще там була довга вузька зала, що тяглася на всю довжину будівлі й містила в собі дві доріжки для боулінгу.